Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 105

«Очі, як у замороженого судака», — подумав Григорій, дивлячись на Больмана. Він напував його віскі, коньяком, не зустрічаючи, втім, особливого опору. Той п’янів, але на обережні запитання Григорія давав невизначені відповіді. Григорію конче треба було довідатись, до якої операції так старанно готується Больман. Недавно він у компанії шести типів кудись їздив і повернувся аж через тиждень. Нунке на запитання Григорія про Больмана невиразно пробурмотів: «На тренажі…»

Отже, готується якась диверсія. В таких випадках на великих військових полігонах школи будують макет об’єкта, створюють умови, близькі до справжніх, щоб навчати агентів. Мабуть, готується велика операція — досі нікуди не засилали такої численної групи. Домантович повідомив, що з диверсійного відділу школи відібрали шістьох відчайдушних головорізів і кудись повезли. Очевидно, це ті самі. Що вони задумали? В кімнаті, сповненій пасмами тютюнового диму, за столом навпроти Григорія сиділа людина, яка це знала. І треба, щоб вона заговорила.

— Отак, Фред, пам’ятай: базікання — це наш ворог…

— І вино теж, — насмішкувато проказав Григорій, по вінця наповнюючи коньяком бокал Больмана.

— І вино… Але з цим я впораюсь. — Він утупився очима в бокал і довго дивився на нього. — Вино постійно циркулює у моїх жилах і йде мені на користь… Я бадьорий і здоровий… Але коли мене вкусить, наприклад, комар, то, напившись моєї крові, одразу ж звалиться п’яний… Ти, Фред, не думай, що я завжди пив. Колись я був мрійливим юнаком, навіть хотів стати поетом… На жаль, не ми самі визначаємо свою долю, а вона кидає нас, куди їй заманеться. Так от, Бахуса я обрав своїм богом там, на Сході, Він зігрівав мене в засніжених степах, рятував від російського морозу. Ох, і набрався ж я страху в тих заметах! Здавалось, ми ніколи не повернемося звідти. Там я вперше й подумав про щоденники. Записую тільки головне. Останній запис зробив учора і, якщо не повернусь…

Григорій насторожився. Але Больман раптом замовк, каламутним поглядом втупившись в одну точку.

— Щось серйозне? — обережно запитав Григорій.

— Серйозне… Але про це говорити не можна. Навіть нам з тобою. Не можна, не можна! — з п’яною упертістю повторював Больман.

Його вже розвезло. Він совався на стільці, спирався ліктями на заставлений наїдками стіл, намагаючись знайти зручне положення. Краватка з’їхала набік, розстебнутий комірець сорочки відкривав зарослу шию, бліде обличчя вкрилося червоними плямами, пасмо волосся прилипло до спітнілого лоба. Все це викликало у Григорія огиду.

— І все-таки мені здається, що вести щоденник необережно. Ти накличеш небезпеку на себе. Уяви на хвилинку, що він потрапить до рук зацікавленої особи… — сказав Григорій, намагаючись спрямувати розмову в потрібне йому річище.

— Не вважай мене дурнем. Дідька лисого він потрапить до кого-небудь… Від того, що виходить з-під моєї друкарської машинки, залишається тільки ма-а-ленький слід. Ось такий… — Він стулив пальці пучкою, але похитнувся на стільці, один палець упав, і вийшло щось на зразок дулі. — Інше розсипається на порох. Та й хто загляне в мій барліг? Адже я вмер… — Больман потягся до пляшки і, розпліскуючи коньяк по скатертині, наповнив собі бокал.

«Що він верзе? — думав Григорій… — «Від написаного залишається маленький слід… інше розсипається на порох…» Поки що зрозуміло тільки одне: щоденники він зберігає вдома. Але як збагнути решту?.. Маленький слід… Чому маленький?.. Здається, здогадався! Мабуть, він фотографує написане, а рукопис спалює. «Інше розсипається на порох…» Плівку легше сховати. Значить, швидше за все плівка… Який же в нього апарат? Здається, такий невеликий, трохи більший за сірникову коробку… Мабуть, «Іст-мен-Кодак».

— Так, Фред, я помер. Вип’ємо, чорт забирай, за те, щоб я спав спокійно!.. Адже я мертвий… Після того, як росіяни вимагали видати Больмана, мене пишно поховали, навіть з промовами. Про це писали газети… Але, встановивши на могилі хрест, жодна наволоч не зронила жодної сльозинки, хоч і ніхто й не знав, що замість Вернера Больмана в труні лежить лантух з трухлятиною… Хай їм усім грець! Давай-но вип’ємо…

— Чи не вистачить на сьогодні?

Больман мовчки спорожнив бокал, гикнув і дістав з кишені піджака, що висів на стільці, хусточку. З кишені щось випало і, дзеленькнувши, стукнулось об підлогу.

— Н-ні, не вистачить. — Язик Больмана заплітався. — Не вистачить… Нам дали два дні на відпочинок, отже, зараз можна. І взагалі, я тепер привид, а у привида немає цього… як його?.. плоті… У привида немає плоті, і скільки в нього не лий, по вінця не наповниш…

— Коли ти повернешся? — запитав Григорій.

Але Больман знову залишив запитання без відповіді й далі молов нісенітницю…

— Я? Зепп, привид, а бідолаха Вернер Больман лежить на кладовищі… Він помер, помер… А-а-а-ве Марі-і-і-і-я…

— Облиш!

Больман слухняно замовк. Деякий час він безтямно дивився перед собою, розгойдуючись на стільці, потім повіки його почали злипатися, тіло обм’якло, і він упав грудьми на стіл, уткнувшись головою в тарілку.

«Здається, я передав куті меду», — подумав Григорій. Він вийшов у ванну, намочив рушник і, повернувшись, витер Больману обличчя. Той тільки мугикав у відповідь. Взявши його під руки, Григорій перетяг важке, мов колода, тіло захмелілого гостя в другий куток кімнати і, поклавши на канапу, став прибирати зі столу. Аж тут погляд його впав на в’язку, ключів, що лежала біля стільця, на якому сидів Больман. Від кільця тягнувся тоненький ланцюжок, кінець його губився у верхній кишені піджака.

Григорій підняв ключі. На долоні в нього лежали два великих ключі, мабуть, від вхідних дверей, і кілька маленьких, нікельованих. Які замки замикають ними? Які секрети зберігають ці маленькі хранителі таємниць? Григорій, замислившись, дивився на блискучий метал. Потім перевів погляд на його власника. Той спав, відкинувши голову на валик широкої канапи. Час від часу він голосно гикав, і тоді груди й живіт його судорожно здригалися, немов під ударами нагая, а кадик поршнем ходив по жилавій шиї, ніби виштовхуючи з роззявленого рота глухі короткі звуки. В сутінках кімнати цей роззявлений рот на блідому обличчі здавався чорною діркою, з якої стікала липка слина й спадала тягучими краплинами на оббивку канапи. Рука з набряклими венами звисала до самої підлоги.

«Надлюдина у своєму справжньому обличчі. Без маски… Що ж ти задумав? Яку мерзоту збираєшся ще сотворити?..»

«Та й хто загляне у мій барліг», — згадались Григорію слова Больмана. «Мабуть, я загляну, — подумав він, зважуючи на долоні ключі. — Може, твої щоденники розкажуть те, про що ти мовчиш. Тільки коли? Зараз? — Вій знову поглянув на Больмана. Тепер той лежав обличчям до спинки канапи, підвернувши під себе руку, і стогнав уві сні. — Ні, зараз не можна… Хоч він і добряче випив, але може прокинутись і не знайти ні мене, ні ключів. Дідько його знає, нервовий тип, усе може бути. Ні, ризикувати не можна! Краще завтра. Завтра ввечері у них намічається випивка. Він запрошував і мене».

Григорій вийшов на кухню, дістав з полички пачку свічок, — у місті були часті перебої з електрикою, — вийняв з неї одну і розтопив. Розминаючи грудочку воску в руках, щоб не застиг, він повернувся до кімнати, втиснув у піддатливу масу борідки ключів, кожну з обох боків, і, старанно протерши, поклав назад у кишеню піджака.

Будинок, де жив Больман, стояв на вузькій довгій вулиці. Темні громаддя споруд, без жодного освітленого вікна, стискували її в міцних обіймах, і вона немовби застигла в судорогах, утворивши чудернацький зигзаг. Жовті плями нечастих ліхтарів танцювали в такт з поривами вітру, відкидаючи тьмяне світло на тротуари, вимощені плитами і відполіровані безліччю підошов, які щоденно човгали по їхніх квадратах. Запізнілі перехожі тулились до стін будинків і, гнані холодним вітром, поспішали сховатись від негоди за їхніми товстими стінами. Вулиця, немов губка, вбирала в себе пізніх перехожих, і вони губились у її численних порах.