Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 43

— Коли треба виїхати?

— Люди готові. Документи будуть години за півтори. За виготовлення їх узялися відразу, як тільки було схвалено рішення про операцію.

«Дуже мало часу! — нервував Григорій. — Марія не встигне дістатись до наших і повернутися з їхніми інструкціями назад. Домантович? Але ж рацією йому дозволено користуватись лише за виключних умов. А втім, випадок, справді, винятковий, шкода тільки, що не збігається час виходу в ефір з часом прийому. Що ж придумати?»

Нунке знову підвівся й заходив по кімнаті.

— До речі, документи в нього були на ім’я Ганса Ріхтера… Ні, який бовдур! Жовторотий, і тільки! Вскочити в таку халепу! Хай тепер начувається…

— Не заздрю йому по поверненні…

— І маєте рацію — Нунке сердито погасив сигарету. — Людина, яка знехтувала дисципліною, не може керувати іншими. Доведеться його повноваження передати іншому. Можливо, вам, Фред! А зараз дайте-но карту землі Бранденбург, і давайте обміркуємо маршрут.

Скоса глянувши на годинник — час спливає! — Григорій розгорнув на столі великомасштабну карту. І поки жовтий ніготь Нунке повзав по хитрому лабіринту шляхів, у Гончаренка визрівало нове рішення:

«Не треба Марії обертатися туди і назад. Важливо тільки передати відомості про справжнє обличчя затриманого і про мою місію. А там хай командування вирішує: брати його нашим хлопцям чи дозволити вивезти мені. Припустімо, його заберуть наші. Це ще не означатиме, що він заговорить. А якщо й заговорить, то викриє дві-три дрібні ізольовані ланки, головне ж приховає. Запеклий есесівець! Коли заберу його я, кожен його крок можна буде взяти під пильний контроль, а куди вушко голки, туди й ниточка. І я зможу дещо вивідати, не буде ж він критися від мене, свого рятівника? Людини, яка заради нього мало не сунула в зашморг власну голову. Риск у тому, що його можуть запроторити світ за очі. Або й зовсім, за їхньою термінологією, «усунути». Тільки навряд чи вони так розкидатимуться кадрами».

Тим часом Нунке знов і знов перебирав можливі варіанти маршруту, з німецькою педантичністю зважуючи переваги й недоліки. В куточку його різко окреслених уст знов стриміла погасла сигарета, яку він безперестанку жував. Григорій похмуро спостерігав, як під його випещеною шкірою ходять тугі жовна, і йому здавалося, ніби, ці щелепи в своєму розміреному русі хвилина за хвилиною ковтають час. Коли Нунке зробив маленьку паузу, Григорій швидко вставив:

— По-моєму, останній варіант найкращий.

Нунке з сумнівом похитав головою:

— Не думаю… надто багато забере часу.

— Зате він найбільш безпечний, — наполягав на своєму Григорій, — а безпека — це теж виграш у часі.

Нунке з хвилину розмірковував.

— Гаразд. Якщо він вам більше подобається, рушайте цим маршрутом. Вам їхати, за вами й останнє слово. — Нунке підвівся. — Ну, Фред, ніби все. У вашому розпорядженні трохи більше години, але приїздіть раніше — треба припасувати форму. Я не прощаюся, ми побачимось, — документи мусять принести мені…

Позбувшись шефа, Григорій відразу ж виїхав. До аптеки, власницею якої вважалася його зв’язкова, було хвилин з п’ятнадцять їзди, і він вирішив попередити Марію, щоб вона на нього чекала. З агентства він ніколи не дзвонив в аптеку і тому скористався першим таксофоном, що трапився на шляху.

— Вас слухають, — почувся старечий голос.

— Покличте, будь ласка, фрау Кеніг!

— Її зараз нема.

Холодні краплини поту зросили чоло Гончаренка. Намагаючись приховати збентеження, він знову попросив:

— Перепрошую, чи не скажете, де її можна відшукати? Справа дуже термінова… йдеться про пеніцилін.

— О, звичайно, звичайно! Фрау мене попередила, що її можуть питати. Вона в ресторані «Цум Тейфель».

— Вельми вдячний!

З почуттям полегшення Григорій сів у машину. Благенький «опель» рвонувся з місця і, розтинаючи темряву жовтими фарами, помчав найкоротшим шляхом, повз купу руїн.

Руїни… руїни… Минуло майже два роки по закінченні війни, а багато вулиць і досі було захаращено, цеглою, бетонними брилами, покрученим залізом. Такі вулиці закриті для проїзду, і тільки численні путівці поміж навалою уламків свідчили про те, що людська нога ступає і сюди. Доводилось вести транспорт в об’їзд. Але й там, де можна було проїхати, місто часто виглядало мертвим: обабіч розчищеного бруку височіли остови спалених будинків. Лише перші поверхи деяких з них були пристосовані під житло. Вікна в них тьмяно світилися — в Берліні не вистачало електроенергії, і ці цяточки світла швидко поглинала темрява, варто тільки було відійти на кілька метрів.

Нарешті машина виїхала в цілком упорядкований район. Залюднений і пристойно освітлений, він разюче контрастував з усіма іншими. З вивіски, літери якої світилися червонястим світлом, певно, відтворюючи пекельний вогонь, ресторан «Цум Тейфель» знайти було неважко.

У великому залі зібралось чимало народу. Марію Гончаренко побачив за столиком близько стіни, в товаристві ще однієї жінки і двох американських офіцерів. Сівши так, щоб вона могла його помітити, Григорій гарячково вишукував привід, який дав би йому змогу поговорити з нею сам на сам. На його щастя, після невеличкої перерви музиканти повернулися на естраду, і швидкі такти «Розамунди» заглушили брязкіт ножів і виделок, той однотонний гамір, схожий на дзижчання, що завжди сповнює приміщення, де зібралося багато людей. Григорій підвівся і підійшов до столика.

— Гутен абенд, панове! Дозвольте запросити вашу даму на танець!

Обидва американці похмуро втупились у Григорія. Один з них, той, що сидів поруч Марії, розкрив було рота, щоб відповісти гострою відмовою, та молода жінка випередила його:

— О, Фред Шульц! Яким вітром?

Не чекаючи на відповідь, Марія підвелася й поклала руку на плече свого кавалера.

— Щось трапилось? — запитала вона, коли вони опинились на достатній відстані від американців.

— Трапилось. Нунке надсилає мене до нашої зони з незвичайним завданням. Відмовитись не можу… Будь ласка, не дивись на мене так перелякано! Посміхайся!.. Ось так. А тепер слухай мене уважно: в містечку Грюнхауз наш вартовий підстрелив якогось Ганса Ріхтера, що виявляв надмірну цікавість до нашої авіації. Справжнє його прізвище Больман, запам’ятала? Вернер Больман. Колишній есесівець, птах широкого польоту. Тому Нунке й виряджає мене викрасти його з місцевої лікарні, куди Больмана поклали, не знаючи, що то за один. Передай Горенку таке: я виїжджаю туди години за півтори-дві найдовшим маршрутом. Ось він — я його записав на клаптику паперу. Добре сховай! Якщо нашим доцільно перехопити Больмана — хай зроблять це до мого приїзду. Якщо ж для справи краще буде лишити його поки на волі — я заберу його. їхатиму в санітарній машині тим самим маршрутом у формі радянського офіцера. Документи на ім’я капітана Бориса Петровича Гонти. На випадок якихось змін Горенко може вислати своїх хлопців під виглядом патрульної служби, які й перехоплять машину… Це про всяк випадок. Повторюю, якщо Больман буде на місці, я вважатиму це дозволом на його викрадення. Не переплутаєш?

Марія з докором зиркнула на Григорія:

— Хорошої ж ти про мене думки!

— Не ображайся, краще повтори прізвища.

— Ганс Ріхтер. Справжнє ім’я Вернер Больман. Лікарня в Грюнхаузі. До твого приїзду його мусять забрати. Якщо не заберуть, це знак згоди на його викрадення.

В разі змін вислати патруль. Ви задоволені, товаришу Причепо?

— Цілком. — Григорій на мить притиснув Марію до себе. — Ну, щасти тобі! Тільки поквапся, часу обмаль. Швидше позбудься своїх кавалерів. Хто вони, до речі?

— Один — мій постійний відвідувач, що він за птах я ще не розібрала. Сподіваюсь, в цьому допоможе мені його дружина, ота гарненька місіс. Другий, з зачіскою їжаком, — король вугільного ринку. Хочу використати цю нагоду, бо ми з Себастьяном незабаром перетворимось у своїй аптеці на крижані бурульки.

— Будь з ними обережною!

— Авжеж…

Оркестр зіграв заключні такти мелодії і замовк. Григорій провів Марію до столика і, відхиливши запрошення повечеряти разом, пішов, пославшись на справи.