Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 49

Він розлягався по кімнаті, мов дальня луна, мов відгомін з минулого, що якимсь чудом прорвався крізь прокладений смертю чорний кордон.

— Пробач, але я… пусти спочатку! — Губи сивоголового так стислися, що стали зовсім білими.

Порух руки — і стрічка з тихим сичанням закрутилась у зворотному напрямку.

Перед тим, як знову переключити магнітофон па відтворення звуку, рука молодшого на мить заклякла в повітрі.

— Ну ж бо!

Пальці випростались і лягли на клавіатуру настройки, потім безіменний з силою натиснув на білий пластмасовий клавіш.

Диски знову плавно закружляли. Тепер у безмовному шереху стрічки, що передувало народженню слів, обом вчувалося не мовчання, а затамований подих, що ось-ось прорветься пафосом якихось особливо значних слів. Та перша фраза прозвучала по-буденному просто, в її інтонації все було до дрібниць звичним.

«Я уявила, як ви повернетесь додому, мої рідні, вкрай змучені, приголомшені тим, що сталося, і мені схотілося бодай у такий спосіб опинитися поруч, поговорити з вами хоч кілька хвилин. Це та розмова, що так і не відбулася між нами, бо ви завжди її уникали, керуючись неписаними законами того фальшивого гуманізму, за яким навіть приречену людину годиться до останнього дурити словами втіхи і розради. Знали б ви, наскільки це негуманно! Мені здається, що стіни нашої квартири аж відлунюють тими словами, які я промовляла тут уголос, коли лишалася вдома сама. Та годі про це, стрічка невпинно біжить, у мене таке враження, ніби я вся мушу вкластися в її вузьке ложе, в ті кілька десятків метрів, що відмірюють короткий, час моєї з вами розмови. Як я шкодую тепер, що не взялася писати вам загодя, коли моя права рука не боліла так нестерпно і я могла ще тримати олівець! Біг стрічки просто паралізує мою думку, всі зарані приготовлені, повні, як добірне зерно, слова розсипаються, мішаючись з відсіяною половою. Я мушу зараз спинити магнітофон, трохи полежати, ще раз зважити те, в чому мушу вам звіритись і в чому хочу переконати… Ну от, трохи зібралася з думками. Вас, певно, здивувало слово «звіритись»? Адже обом вам, тобі, мій любий Себастьяне, і тобі, маленький мій Ернесте, — не ображайся, для матерів навіть дорослі діти завжди здаються маленькими! — так от, обом вам здавалося, що ви знаєте, мене, як п’ять пальців на власній руці. До певного часу так воно і було. Та внутрішній світ людини підпорядкований, на щастя, тим же законам, що і все живе. Без невпинного обміну речовин живий організм умирає. Кожної миті він мусить щось віддавати і щось вбирати в себе. Для мене, замкнутої в родинному колі, таким поживним середовищем була твоя підпільна діяльність, Себастьяне! Я тремтіла за тебе, за тендітність нашого щастя, яке могло зламатися кожного разу, коли ти виходив з дому, вболівала за успіх кожної дорученої тобі справи, пишалася тобою, водночас нарікаючи на ті риси твоєї вдачі, що штовхнули тебе на такий небезпечний шлях. І я прагнула, з усіх сил прагнула бодай вдома забезпечити для тебе можливий спокій, ті дрібні вигоди, які дали б тобі змогу спочити, беручи на себе весь буденний клопіт, ховаючи сум’яття свого серця, зберігаючи добрий гумор, такий несумісний з усім, що коїлося навколо. Ні, ні, не думай, ніби я вихваляюсь цим. Я давала далеко менше, ніж брала від тебе!

Коли ти після кількох провалів своїх товаришів, зневірившись в ефективності того, що робив, відійшов від підпілля, я навіть зраділа: нарешті постійна примара непевності і страху зникла з мого життя! Ти пам’ятаєш ті дні? Вони визначались не подіями, а порожнечею, яка раптом утворилася в твоїй і моїй душі. Ми не виказували цього одне перед одним, але та порожнеча зяяла, як постійно вільне місце близької людини, що навічно від нас відійшла. Нам трапилась нагода переїхати в цю квартиру, до моїх тоді ще живих стареньких. Ми вхопились за неї, як за рятівне коло. Турботи, пов’язані з переїздом, нова робота, яку ти знайшов при невеличкій лікарні,— це були зміни, що заповнювали наші дні самою своєю новизною. Чому ж у моїй душі знову почав наростати страх?

Тепер я звертаюсь до тебе, Ернесте! Пам’ятаєш, ти прибіг одного дня з кінотеатру, куди ви ходили всім класом, і збуджено почав розповідати мені про кадри побаченої щойно кінохроніки? Ти виструнчився по-військовому, як ті солдати, що марширували перед тобою на полотні екрана, і в очах твоїх засвітилося щиросерде захоплення незламною міццю солдатських колон, які йшли під знаменами рейху. Я мало не вдарила тоді тебе по обличчю, ти злякано відсахнувся і відійшов від мене ображений. А я лишалась стояти, не здатна ступити кроку, і біля ніг моїх розверзлася прірва…

Не нарікай на своїх друзів, Себастьяне, вони не відразу прийняли мене в своєї коло і не відразу дали перше доручення. Ось у чому полягає те, що я ховала від вас і що тепер вам звіряю. Так, чотири довгих роки жила я подвійним життям. Кажу чотири, бо і два повоєнних, аж поки мене не здолала хвороба, я працювала в лавах комуністичної партії.

Тягаючи в своїй господарській сумці листівки чи шрифт, ідучи на явку, а вона ж кожного разу могла завалитися! — я знала, що піддаю смертельній небезпеці і вас, мої найрідніші і найдорожчі! Та, як це не парадоксально звучить, я робила це задля вас. Для тебе, Себастьяне, щоб ти знову повірив у силу Опору, в невідворотність поразки такого страховиська, як фашизм, бо людина по самій своїй природі прагне життя, а фашизм — це смерть усього живого, глумління над усім, що здобули люди протягом довгих віків боротьби за утвердження розуму і правди.

Я ступила на цей шлях задля тебе, Ернесте, передусім захищаючи тебе. І не лише від фізичної смерті,— як мати, я прагнула зберегти твоє життя, — а й від розтління духовного, що могло вбити в тобі людину. Цього я, мабуть, найбільше боялася, бо беззахисну дитячу душу найлегше звабити облудливим блиском і гучними, брехливими словами про велич і якесь особливе покликання німецької нації.

Зараз я знову мушу спинити магнітофон. Ні, я не стомилась, для цього я надто збуджена, настільки збуджена, що навіть біль причаївся за порогом мого сприймання. Отже, він не завадить мені думати. А хочеться обміркувати кожне слово, щоб воно стало вагомим, вмістило в себе якнайбільше, омилося живою кров’ю мого серця.

… Ось і наближається до кінця моя з вами розмова. Те, що я хочу вам сказати, для мене дуже важливо але я так і не знайшла потрібних слів. Вони спопеляються, щойно виникнуть у моєму мозку, і лише одне горить, мов неопалима купина:

материнство. Тепер я бачу — в ньому все.

Я вся перед вами, мої рідні! Молоденька дівчина що з довірливою готовністю до щастя вклала свою руку в твою, Себастьяне. Молода мати, приголомшена чудом народження нового життя, плекати яке так безмірно солодко і так безмірно страшно. Літня жінка, для якої поняття «материнство» поступово розширювалось і виповнювалось новим змістом. Усі сходинки мого життя були спрямовані до цієї вершини. Саме з неї я побачила світ таким, як він є, саме тут я збагнула, як багато вбирає в себе слово «мати», зрозуміла, що, захищаючи добро від сил зла, ми, матері, тим самим утверджуємо саму ідею буття.

Станьте на хвилинку поруч зі мною, пильно придивіться до того, що діється навколо нас. Фашизм знову піднімає голову! Чи не здається тобі, Себастьяне, що в цьому частка і твоєї особистої провини? Ти ж знаєш, що буде, якщо не перетяти йому шлях!

Мій маленький Ернесте, ти хімік і любиш чіткі формули. Заглянь же в ту реторту, де гітлерівські недобитки вкупі з генералами клеями і їм подібними варять отруйне зілля, кожен ковток якого може стати смертельним для нашого народу, для всіх людей земної кулі. Зроби аналіз закладених у цю реторту речовин, склади формулу і ти побачиш? це так!

Я прошу вас обох лише про те, щоб ви замислились над цим. Бо знаю: чесності і сміливості у вас вистачить.

Я збиралася сказати вам безліч ніжних слів — вони виповнюють моє серце! — а кажу, про речі, на перший погляд, дивні в хвилини розставання. І все-таки моїми устами промовляє сама любов, сама ніжність, саме бажання востаннє по-материнському захистити вас.