Грішниця - Печорна Олена - Страница 26

Його можна було слухати годинами з відкритим ротом, зовсім не помічаючи часу. Я про Олександра Володимировича – молодого науковця в галузі соціологічних досліджень. Не знаю, що саме він вивчав, але потребував досвіду спілкування з вихованцями інтернату, а щоб швидше знайти контакт і не викликати зайвих підозр, виконував функції вчителя фізкультури й вихователя заразом. Треба сказати, що як для першого, так і для останнього в нього були всі необхідні дані. Олександр Володимирович із дитинства займався спортом настільки серйозно, що, задивляючись на його тіло, наші дівчата, починаючи з малечі і закінчуючи кухаркою тіткою Зіною, думали, що воно – ледь не втілення бога на землі, Аполлона, наприклад. Мене ж особисто приваблювали його начитаність та живий розум. Сніжана, до речі, жартома називала його «енциклопедія з м’язами», хоча при зустрічі губилась і червоніла до кінчиків вух. Правда, ці реакції були досить поширені серед усієї жіночої половини табору, адже невловима розвідка доповіла, що Олександр Володимирович до того ж іще неодружений.

Той вечір був одним із тих рідкісних вечорів, коли на голову нічого не крапало, а повітря, розігріте за день сонцем, дихало теплими струменями, що піднімалися від землі. За такої нагоди в таборі одноголосно постановили нарешті запалити багаття, урочисто відкривши зміну, хоча встигли прожити там майже місяць. Святкування проходило на просторій галявині недалеко від річки. Було по-справжньому весело й гамірно, адже ми скучили за подібними святами. Ігри, конкурси, призи, музика, пісні, багаття.

За всім цим було важко простежити точну кількість дітей, тому ніхто й не помітив одразу відсутність чотирьох семикласників, які вирішили влаштувати собі персональне продовження свята. Лише коли троє з них прибігли з річки збуджені й перелякані, стало ясно, що щось сталося. Хлопці плутались у словах, тому зрозуміти, що саме, довго не вдавалось. Врешті-решт виявилось, що розбишакам у якийсь момент стало нудно, і вони почали розважати одне одного самостійно. Хизуючись тим, чого не мали, вони побилися об заклад, хто з них не побоїться скупатися в річці вночі. Зрозуміли, що ця витівка – дурниця, вони одразу ж, як тільки відійшли від багаття. Було темно, хоч в око стрель, до того ж, уздовж берега росли дерева, деякі з них уже давно впали у воду, тому дно було доволі небезпечним навіть удень. Та визнавати себе боягузом не хотілося нікому, у тому числі й Колі, якому випало лізти у воду першим. Хлопці чули, як він відійшов від них, згодом сплеск води, далі – тиша. Коля не озивався й не повернувся назад. Вони ще кілька хвилин почекали, а потім вирішили бігти за допомогою до старших.

Святковий настрій – як рукою зняло. Приголомшені діти мовчки дивилися на дорослих, яким у голову лізло найстрашніше. Першим зорієнтувався й почав діяти Олександр Володимирович. Він наказав старшокласникам брати палаючі головешки, розбрестися вздовж місця, де зник Коля, один від одного не відходити, залишаючись в полі зору, у воду не залазити й одразу ж повідомити, як щось помітимо. Когось одразу відправили до корпусу телефонувати рятувальникам і викликати «швидку», менших дітей організовано розвели по кімнатах, заборонивши звідти виходити.

Добре пам’ятаю, як тримала вогонь перед собою, намагаючись розгледіти бодай щось у суцільній темряві, проте бачила тільки Сніжану по ліву руку й Тетяну Сергіївну справа. Просувалися ми повільно, заважали дерева, особливо ті, що впали, і частина стовбура залишилася над водою, звідти хлопці часто ловили рибу саморобними вудками. Одне з таких дерев опинилось одразу переді мною, коли я нарешті дійшла до води. Світло від вогню не давало освітити всю його довжину, тому я спинилась, вирішуючи, що робити далі, коли почула якісь дивні звуки, ніби хтось намагався втриматися на стовбурі. Я одразу ж закричала й залізла на дерево. Там, де гілки заходили у воду, встигла помітити дві дитячі руки, якими Коля тримався за одну з них, само тіло звисало над водою. Допомогти я не встигла, бо він, остаточно знесилівши, розтиснув пальці й шурхонув у воду.

Треба додати, що глибина починалась одразу під берегом, хлопчик плавати добре не вмів, а тут злякався й одразу ж почав тонути. Усе сталося настільки миттєво, що роздумувати не було часу. Я інстинктивно кинулась у воду, хоча мала б здогадатись, що навряд чи зможу витягнути його самостійно, скоріш за все, потопаючий міг і мене притопити з переляку. Не знаю, чим це геройство могло закінчитись, коли б мене вчасно не відштовхнув від Колі Олександр Володимирович, обхопивши його під руки. На березі нас одразу ж оточили з усіх боків. Коля кашляв, його весь час нудило водою, зуби цокотіли від холоду. Я ж не відчувала нічого, окрім полегшення.

Тієї ночі я погано спала, напевно, як і більшість у таборі. Уранці нас усіх зібрали, і ще переляканий Коля намагався подякувати за порятунок, мені – теж. Виявилось, що він побоявся заходити у воду, тому заліз на той стовбур, для сплеску жбурнув камінь, яким хлопці притискали пакети з уловом, проте сухим повертатися соромився. Коли ж стало зрозуміло, що його шукають, перелякався, зайшов на самий край стовбура й не втримався. Зараз він ніяково бурмотів вибачення, лише починаючи усвідомлювати, що свої страхи треба визнавати, а не приховувати, тоді вони, до речі, стають слабшими. Мені теж дісталось, хоча зауваження звучало якось двояко й частково сприймалось як схвалення. Напевно, саме тоді я вперше помітила той погляд. Тетяна Сергіївна дивилася на Олександра Володимировича якимись іншими очима. Я не могла зрозуміти, як саме, просто запам’ятала її очі, а ще ластовиння на носі в Миколи. З усього пережитого зрозуміла одне – вода не є підступна, але вона не вибачає зухвалості, а ще її не обдурити, не те, що людину.

Уночі Ларисі наснилися море й чайки. Тепла й прозора вода набігала на пісок, а білі птахи над головою кричали про щось красиве. Прокинувшись, жінка довго дивилась, як падає сніг, та думала про сон.

– Ти чого така замріяна сьогодні? Може, наснився хто?

Лариса відійшла від вікна й сіла за стіл.

– Наснилося те, чого в житті так жодного разу й не бачила.

Старенька замислилась, розкладаючи по глиняних мисках печену картоплю зі смаженими карасиками, а потім підсумувала:

– І таке буває.

Надворі загавкав пес, у двері постукали, згодом почувся сміх – чоловічий та жіночий.

– Ранніх гостей приймаєте? – Сергій щасливо посміхався, ніжно притримуючи Ніну під лікоть.

– Ось, завіз Вам оцю пані. Маріє Степанівно, простежте за її раціоном, і щоб виспалась, а не підміняти когось у магазин побігла, а то – дитина, їй Богу. Я в боргу не залишуся.

Господиня посміхнулась і запросила до столу, проте чоловік поспішав у справах, тому лише помахав на прощання всім рукою й зник, було чути тільки, як від двору від’їхала машина.

– Ну що, шанувальнице мистецтва, зізнавайся тепер, які такі театри до ранку працюють?

Ніна виглядала як школярка, що випадково прогуляла заняття. Лариса старанно намагалася вдати із себе сувору вчительку, ледь-ледь втримуючи посмішку.

– Ми по місту гуляли. Сергій стільки чарівних краєвидів знає.

– Так-так, а екскурсії вночі влаштовує, особливо для незаміжніх дівчат.

Марія Степанівна теж включилась у гру й досить правдоподібно захитала головою:

– Ніно, Ніно, ти хоч здогадуєшся, що порядний чоловік після такого повинен одружитись? А Сергій Петрович – ну дуже-дуже порядний.

Ніна замахала руками й розсміялась:

– Ага, якщо мене не підводить пам’ять, а це в старих дів часто трапляється, то я вже дуже-дуже давно як повнолітня.

Господиня жартівливо посварилася пальцем:

– Це його щастя, а то б по-іншому відповідав – перед законом.

– Та годі вам, зовсім присоромили порядну дівчину, краще б нагодували, а то ну їх, ті ресторани.

І Лариса, і Марія Степанівна посміхались, спостерігаючи, з яким апетитом Ніна їла картоплю, і не впізнавали. Всього лиш за одну ніч сталося перетворення лялечки в метелика, і якого красивого.