Грішниця - Печорна Олена - Страница 28

Я знизала плечима:

– Люблю, але це хіба серйозна професія? Я спершу маю навчитися себе забезпечувати.

Директор загадково посміхнувся й жваво закивав головою:

– Так і я ж про це. Ти маєш жити достойно, красиво. Красу повинна оточувати краса. Те, що я тобі зараз запропоную, забезпечить не просто достойне, а красиве життя. Розумієш?

– Ні.

– Постривай, зараз покажу один запис, тільки не дивуйся, ти ж уже доросла дівчинка. Подивися до кінця, одразу можеш не відповідати, для когось потрібен час, щоб зрозуміти. Головне – не хвилюйся, просто подивись.

Я слухняно спостерігала за екраном, на якому яскраво розфарбована жінка роздягалася під те, що називалося танцем. Мене чомусь почало нудити – чи то від танцю, чи від шампанського. Я заплющила очі й попросила вимкнути. Директор поклав руку на плече так, що спітніла долоня торкалася шкіри.

– Ну-ну, дівчинко, ти просто не очікувала такого. Але по суті – це лише танець. Красива жінка красиво танцює, то чому б не показати ще й красиве тіло? Тут нема чого соромитись, це, можна сказати, мистецтво.

Він говорив усе впевненіше і все міцніше обнімав за плече, а я сиділа – мишеня перед удавом.

– Дякую, але… але все це не для мене. Можна йти?

Він різко забрав руку, посмішка сповзла, погляд похолоднішав.

– Ти, Ларисо, не поспішай, не поспішай із висновками. Подумай добре. Якщо хочеш, йди, звичайно, та розказувати комусь про нашу розмову не обов’язково. Думаю, ти сама все розумієш.

Я мовчки кивнула головою й так само мовчки рахувала секунди, доки двері нарешті не були відімкнуті. Миттєво проскочивши в них, я бігла коридором до людей, як біжать із безлюдного острова, от тільки мій острів був заселений, і той, хто там жив, за одну мить перетворився на монстра.

Уночі було багато тиші, лише годинник монотонно розбавляв її своїм цоканням. Ларисі не спалось, вона дивилась у темряву й думала, хто розфарбував ніч у такий чорний колір, а ще чому вночі страхи та сумніви виповзають, щоб зробитися такими великими, хоча вже з першими променями вранішнього сонця зіщулюються й повертаються до попередніх розмірів. Напевно, у цьому винні не вони, а люди, бо сприймають їх такими.

Увесь наступний день хотілося спати, Лариса позіхала й час від часу заплющувала очі, проте спати не пішла, побоюючись, що цієї ночі може повторитися та сама історія безсоння. Марія Степанівна заходилася готуватися до Різдва, адже обіцяла допомогти накрити святковий стіл Федору Павловичу. Дочка із сім’єю мали приїхати вже на ніч, тому господиня чаклувала й над дванадцятьма пісними стравами, до чого залучила й Ларису Жінка радо взялася допомагати, аби відігнати дрімоту Дід Федір прибігав перевірити приготування ледь не через кожні півгодини, чим встиг затуркати голову вірному Шавку Схвильований старенький нагадував хлопчика в передчутті свята. Марія Степанівна вдесяте заспокоювала його й відправляла назад, щоб прибрався в будинку.

Нарешті всі дванадцять пісних страв парували на білосніжній скатертині, у кутках якої майоріли вишиті квіти. Лариса розкладала виделки та ложки поруч із тарілками, що вже стояли на столі, коли почула, як біля воріт діда Федора загурчав і затих автомобіль, а приблудний пес гавкнув два рази, так, ніби запрошував у гості. Через кілька хвилин невеличка кімната стала тісною від дихання рідних людей. Федір Павлович розгублено намагався всіх розмістити, але за допомогою Марії Степанівни кожен знайшов-таки своє місце. Лариса нишком розглядала гостей і ловила виразну схожість, ставало одразу ясно, що всі вони – одна сім’я. Уже дорослі онуки розповідали про роботу, сім’ї, друзів. Особливо запам’яталася дівчина, що з дивовижною ніжністю підтримувала круглий і вже помітний животик. Останній, до речі, був приводом для гордості майбутнього тата – онука діда Федора.

Лариса із задоволенням приєдналася до вечері й з усіма виглядала різдвяну зірку. Їй було спокійно, затишно серед цих, по суті, чужих людей. Тепло, нехай чуже, але все одно тепло відсунуло спогади про маленького янгола кудись далеко, зменшивши біль.

– О, вже зірка з’явилась, он у небі. Бачите?

– Зі святом усіх! З Різдвом Христовим!

Уночі Лариса бачила світлі сни про янголів. Тіні відступили та вже не були довгими, очевидно, розчинились у темряві, адже це ж усього-на-всього тіні.

Я знову відчула себе в будинку з примарами: хотілося стати невидимою чи зовсім зникнути, аби лишень не наштовхнутися на слизькі погляди, після яких виникало бажання відмитись. Однак, дякуючи вищим силам, Олега Євгенійовича відволікли чергові перевірки в інтернаті, тому він спеціально не розшукував та й до кабінету не викликав. Час ішов, дні тягнулись, немов загусле желе, а напруження поступово спадало. Хоча я все ще чекала на постріл у спину, іноді починала сумніватись у власних спогадах: що було, а що привиділося. До речі, у ті дні не тільки моя реальність нагадувала викривлене дзеркало.

Одного ранку подруга, загадково посміхаючись, заявила:

– А я знаю, про що мріє Тетяна Сергіївна.

– Про кого вона мріє, я, здається, теж здогадуюсь, а от про що…

Сніжана пожвавлено зайорзала на місці.

– Я знайшла її лист. Випадково. Розставляла підручники на полиці й помітила кінчик аркуша, що виглядав із-під шафи. Ну, думаю, наші насмітили, підібрала і вже майже в смітник викинула, коли помітила, що це писала Тетяна Сергіївна. Ось, читай.

Я недовірливо подивилася на згорнутий аркуш в її руках і зауважила:

– А вона його нам адресувала?

Сніжана розвела руками.

– Звідки ж я про це могла знати, він же не в конверті був. Звичайний папірець, та це навіть не зовсім лист, схоже на сторінку зі щоденника.

– Тим паче, нам не можна його читати.

– Так я ж зрозуміла це тільки тоді, коли прочитала. Тепер пізно, будемо мовчати до смерті, а ще… допомогти спробуємо. На, читай швидше.

Вагаючись, я обережно розгорнула аркуш:

«Цих слів тобі не прочитати й не почути, вони – німі, а ще прозорі, бо зникають щоразу, коли я намагаюся їх віднайти. Про почуття важко говорити, а мовчати – боляче, однак відмовитися від цього болю не виходить. Не можна ж наказати серцю зупинитися, воно все одно ганятиме по судинах кров і… любов. Цікаво, чи усвідомлюється божевілля? Надто вже це схоже на хворобу душі, а ліків не знайти. Чи?… Не знаю, сьогодні я раптом подумала про танець, один-єдиний танець із тобою, щоб пережити чи прожити любов за п’ять хвилин. Та ні, пісні стільки не тривають, як і кохання… про яке мовчать».

Прочитавши листа, я встала, згорнула папір і пішла. Сніжана вхопила за руку вже біля дверей:

– Ти куди?

– Треба це повернути.

– Треба, тільки покласти кудись так, щоб його знайшла Тетяна Сергіївна, а не хтось інший.

Коли ми вже засинала в себе в ліжках, Сніжана сонно пробурмотіла:

– Слухай, а лист же був без адресата.

– Здається, та вказувати його було необов’язково.

– Ага. А якщо ми помиляємось?

– Що ти маєш на увазі?

Вона загадково прошепотіла:

– Є план.

Добрими намірами вимощена дорога в пекло. Якби ж ми про це знали. Кому-кому, а Танюші хотілося допомогти всіма можливими та неможливими способами, однак не могли ж ми змусити дорослого чоловіка зробити те, чого той не хотів, хоча… Ми були підлітками, а їм властива віра у свою всесильність.

Наближався день народження Тетяни Сергіївни. Наш клас вирішив наостанок влаштувати класній мамі незабутнє свято. Так вийшло, що день народження випав на вихідні, у які для старших класів проводився вечір-дискотека. Сніжана довідалась, що там точно буде присутній наш об’єкт, тобто головний дарунок. Із самого ранку Тетяна Сергіївна випромінювала радість. Її вітали всі, однак наші пісні, вірші та вітальна листівка в людський зріст здивувала навіть решту педагогічного колективу. Та це ще було не все. Залу, де відбувалася дискотека, ми завішали повітряними кульками білого кольору, до речі, на купівлю останніх витратили чесно зекономлені кишенькові витрати за два місяці – всі до копійки. Одним словом, атмосферу створили ту, що треба, – ніби спустили хмари до землі. Швидкі мелодії змінювали одна одну, свято тривало, однак коли зазвучали перші такти повільної композиції, Сніжана підскочила: