Грішниця - Печорна Олена - Страница 32

– Ти б поверталася назад, Ларисо. Потрібно завершити освіту, отримати атестат, документи. Це твій шанс.

– Але я повернусь у страхіття.

Костя обійняв мене за плече і сказав:

– Тут теж не земний рай, повір мені. Потрібно спробувати, бо людина досягає лише того, чого заслуговує.

Я вірила йому, а ще знала, що свого він досягне. Таких, як він, не ламають обставини, такі не звертають увагу на низьке небо над головою, такі не зрадять собі навіть тоді, коли зрадили їх, і зрадили найближчі люди.

Батьки Кості не відбували ув’язнення, скоріш за все, в очах суспільства виглядали навіть цілком пристойно, бо батько, до речі, займав непогану посаду. Драма розігралась, коли Кості виповнилося дев’ять. Банальна історія. Батько пішов із сім’ї до іншої жінки, розлучився з матір’ю, став батьком ще одного сина, от часу й не вистачило на обох одразу. Неважко здогадатись, хто мав поступитись. Мати переживала розлучення в затяжних істериках, звинувачуючи весь світ і тих, хто був поруч. Від постійних сліз, прокльонів і нарікань хотілося бігти світ за очі. Костя тікав: затримувався то в школі, то на гуртках, то в друга, потім – просто на вулиці. До цього звикли й перестали реагувати. Згодом матері пощастило, бо замість істерик вона влаштувала своє особисте життя. У другому шлюбі також народилася дитина, правда, цього разу дівчинка, однак уваги Кості все одно бракувало, та й спільної мови з вітчимом знайти так і не вдалося.

От і вся історія. Матері було простіше думати, що син у батька, батькові – що в матері, й обом було простіше без зайвого нагадування про помилку юності. От тільки Костя помилкою себе не вважав, але й зайвим бути не хотів. Спочатку навідувався то в ту сім’ю, то в іншу, згодом робив це все рідше й рідше, доки відвідини не перетворилися на короткі зустрічі з формальним «як справи?». У школі з навчанням виникли проблеми, адже потрібно було встигати знаходити якийсь заробіток, однак школу Костя не кинув і складав іспити екстерном, до того ж, досить успішно. Та це й не дивно, він завжди знав, чого хоче і що для цього потрібно зробити.

Через кілька десятків років потому, дивлячись якусь телевізійну передачу, в обличчі відомого політика я впізнала нашого колишнього Костю. Слухала, як він чітко відповідає на не зовсім чіткі запитання опонентів та посміхалася – чесний лицар усе так само боровся зі своїми повітряними вітряками. Мені так і не вдалося дізнатися кінець історії про Настю Вогника, однак коли я спостерігала за тим, як Костянтин Володимирович Івашко активно намагається вирішити проблему дитячої безпритульності, згадувала чомусь саме руду дівчинку, яка мріяла жити красиво.

День загубився в сонці. Воно було скрізь і в такій кількості, що почало нагадувати літнє, а ще освітило кожен сантиметр кімнати, оголивши павутиння й шар пилу, які не помічалися до цього. Лариса потягнулась у ліжку й чомусь подумала, а як же це мало виглядати королівство сплячої красуні – після ста років сну? Посміхнувшись сонечку, жінка одяглась і, навіть не снідавши, розпочала генеральне прибирання. На це пішло годин із три, зате після здалося, що й дихати стало легше. Для повноти ефекту Лариса відкрила кватирки всюди, де вдалося це зробити, і впустила потоки кисню – свіжого та колючого від морозу, а закінчивши провітрювання, задоволено обвела поглядом чисті кімнати в сонячних зайчиках і посміхнулася сама собі.

– Ну от, і на сніданок заслужила.

Коли жінка вже допивала чай, з магазину повернулася господиня й, здивовано оглянувши будинок, радісно сплеснула в долоні:

– І що тут сталося?

Лариса обійняла стареньку.

– Свіжості захотілося.

– Добрі ліки, однак для цього все це затівати було необов’язково. Корисніше по вулиці пройтися, там сьогодні свіжості й сонця! Можеш до Ніни навідатись, вона сьогодні вихідна.

– Прогулятися можна, от тільки Ніну я все одно не застану. Думаю, що вона виконує один із пунктів культурної програми, складеної нашим гарним знайомим. Піду на своє старе місце.

– Іди, донечко, тільки гляди, обережніше, вода в копанці добре промерзла, але слизько.

Лариса посміхнулась:

– Ну хто б ще про мене так піклувався, га?

Старенька посміхнулась у відповідь і якось навіть помолодшала на кілька років одразу.

– Смійся-смійся, а мені потім переломи лікуй, я ж не хірург.

– Ви не хірург, Ви ча-рів-ни-ця.

Шавко радісно вистрибнув із будки й заходився лащитись, виляючи від щастя кудлатим хвостом. Лариса побавилася зі старим псом, а потім пішла за будинок по вже ледь помітній стежині. Давно вона сюди не ходила. Верба поскрипувала, заплутавшись гілками в павутинні сонячних променів, а копанка блищала – немов казкове люстерко, ненароком загублене тут. Цікаво, яких же розмірів має бути його власник? Справжній велетень, хоча навряд чи велетні часто милуються собою. Жінка труснула головою. Це ж треба, казки сьогодні чомусь згадуються.

Обережно ставши на лід однією ногою, відчула, як поїхала кудись вбік. Лариса поставила й другу, а потім розбіглась і, розкинувши руки, проїхалася по слизькій кризі. Сонце затанцювало перед очима, а по тілу розлилася невагомість, здавалось, якщо це можливо, то вона ось-ось відірветься від землі. Лариса каталася довго, доки остаточно не вибилась із сил, і щасливо відхекувалася під старою вербою. Було так добре, радісно без особливих на те причин. Добре – тому що добре, радісно – просто від того, що радісно.

Повертаючись назад, жінка одразу ж помітила стурбованого Шавка й відкриту навстіж хвіртку. На вулиці чулися збуджені жіночі голоси й кректання дядька Федора. Жінка не втрималась і визирнула. Під двором зібрався цілий колегіум, кожен учасник якого намагався щось довести: дехто хапався за голову, хтось активно жестикулював руками, а дід Федір сердито товк палицею сніг. Лариса вирішила підійти ближче, аби дізнатися причину переполоху.

– Господи, страхіття яке! Люди добрі, рідному брату, як півню, прости Господи, голову відрубати.

– А на що він чекав, паскуда? Руки розпускав, п’яниця, наліво й направо, а як відсидів, то й зовсім здурів – із сестрою, мов із жінкою, знався, от вона й не витримала.

– Бо сама така. Сестричка. Хіба б нормальна вбивати стала б? Так-так, сама чарчину за чарчиною, день у день. Може, навіть у ліжко залізла з доброї волі?

– Еге, сусідко, не кажи. З доброї волі з такими синцями не ходять, дивитися страшно. Знущався негідник із бідолашної, от і отримав. О, Ларисо, добрий день.

– Здрастуйте. Що сталося?

– Біда. В одному із сіл сусідніх сестра брата зарубала. Ґвалтував, кажуть, її.

Тітка Зіна замахала руками:

– То хіба всім голови рубати треба?

Лариса зіщулилась, а погляд став гострий, як лезо ножа:

– А що Ви б, тітко, зробили, якби з Вами так повелись?

Вона замовкла й розгублено закліпала очима.

– Я б… я б… Не сталося б такого зі мною, я порядна жінка, а не…

Лариса іронічно посміхнулась.

– То непорядних ґвалтувати дозволяється?

Сусідка Лідія Василівна схвально закивала головою, підтримуючи жінку.

– Правильно, дочко. Звірюгою покійний був, то й смерть звіряча.

Марія Степанівна сумно зітхнула:

– Страшно як, Господи. Це ж що ж рідні люди один одному заподіяли?

Сидячи перед вікном, Лариса розчинялась у суцільній темряві. Дивно, а ще ж сьогодні було стільки світла. Така собі сучасна казка про сплячих красунь і мужніх велетнів, тільки страшна якась.

Повертатися до інтернату було страшно настільки, що ставало боляче дихати. Я довго стояла перед знайомим будинком, дивилася на червоний дах, по якому гуляли птахи, і вікна, десятки вікон, де в кожному чомусь бачила одне-єдине обличчя свого мучителя. Страх, що жах може повторитися, витісняв усі інші почуття. Захищаючись, я, напевно, могла б вбити – його чи себе. У кінцевому результаті це не так і важливо, головне – не дозволити глумитися над собою знову. Стоячи перед дверима інтернату, я усвідомлювала, що ризикую, однак за спиною не лишалося нічого, тільки вулиця, тому я все-таки зробила крок уперед.