Грішниця - Печорна Олена - Страница 4

– Ларисо, дочко, пиріжки вже готові, давай-но обідати.

Жінка здригнулась, потім, усміхнувшись, поклала ручку на стіл, закрила блокнот і вийшла до кімнати, де господиня накривала на стіл.

– Пиріжки з чим?

– З яблуками, вони в мене найкраще виходять, їх син любив у дитинстві.

Лариса посміхнулась:

– Значить, він теж був найщасливішою дитиною у світі?

Марія Степанівна печально кивнула головою і якось тихо прошепотіла:

– Був.

Після обіду погода раптом покращилася, сонце визирнуло з-за хмар і вже не видавалося таким холодним. Лариса дивилася, як сонячні зайчики танцювали на тарілці зі свіжими пиріжками, і думала, що пиріжки теж стали сонячними, адже гріли так, як у дитинстві. Марія Степанівна вже прибрала зі столу й присіла поруч.

– Диви, як потеплішало, мабуть, один з останніх теплих днів, а може, і є останній. Ларисо, а вийдемо надвір?

Жінка кивнула.

Свіже повітря несподівано вдарило в голову, перед очима затанцювали білі метелики, проте через хвилину стало легше. Усе-таки вона давно не виходила, а хвороба поступово ослаблює тіло. Лариса глибоко вдихнула в себе осінь і завмерла, спостерігаючи, як оголюється ліс на горизонті.

– Ларисо, може, пройдемося вулицею, мені до однієї жінки зазирнути треба, там дитина захворіла, то я настій занесу.

Жінка хвилину вагалась, адже йти до людей зовсім не хотілось.

– Та ти мене на вулиці почекаєш, я швиденько.

– Добре.

Марія Степанівна йшла не поспішаючи, тому хвора встигала за нею. Лариса поволі брела вулицею й мимоволі здригалась. Вона знайшла ідеальне місце для свого кінця. Смерть причаїлася тут ледь не в кожній дощечці чи цеглині кинутих хат. Їх було багато. Вони осиротіло темніли в страшному мовчанні без жодного подиху, просто звідси пішло життя.

– Ти дивуєшся нашим пусткам? Помирає село. Та тут зона, ясно, що цим особливо нікого не втримаєш. А в решті країни? Своя зона. Тільки як назвати її?

У небо здійнялося чорне гайвороння й лячно закричало в осінь, а, втомившись, сіло на дах мертвого будинку, що колись був школою. Порожні парти, припадаючи пилом, визирали в розбиті вікна й пригадували, що таке сміх дитини. Уночі їм, мабуть, снилося, як на них малюють чортенят і свої імена щасливі діти. Лариса замислено зупинилась. А ось тут колись був дитячий садочок. Стіни полущились, але на них ще посміхалося зелене жабеня, підморгуючи одним вцілілим оком. На порожніх гойдалках тепер гойдалися самі тіні – чорні та смутні.

– Страшно тут…

– Страшно.

– А в селі що, зовсім дітей немає?

– Чому зовсім? Є, троє. Та їх в іншу школу возять, до сусіднього села, та скоро возити перестануть – не стане кого. Бач, старі баби народжувати не навчились.

До школи я пішла із запізненням на рік, очевидно, взагалі могла не піти, однак якісь незнайомі тіточки, соціальна служба чи що, довго й переконливо розповідали моїм батькам про втрату батьківських прав та ще про якісь обов’язки перед дитиною. Я так і не зрозуміла, якій дитині та що вони були винні, однак чи то тіточки виявилися настільки переконливими, чи то магнітні бурі на сонці вплинули, у що я, до речі, вірю більше, однак батько з матір’ю раптом вирішили віддати мене до школи.

Приготування тривали один день. У знайомих мені дістали вже поношену шкільну форму й ранець з олівцем, що посміхався. До сукні я звикала довго, так само, як довго намагалася зрозуміти, як же дівчата їх носять. Єдине радувало, що відтепер вона була моя і я була схожа в ній на решту школярок. Ранець сподобався одразу, не дивлячись на те, що був заважкий і мені час від часу доводилося зупинятися, знімати його з онімілих плечей і переводити подих. Однак думаю, що заважкий був би кожен, адже я була схожа на соломинку – таку ж худу й слабеньку Матір зекономила на пляшці й купила кілька сіреньких зошитів, чим шокувала настільки, що я боялася їх одразу брати до рук. Однак над усе вразив «Буквар» – перша справжня книжка, на яку я не могла надивитися. Я довго гортала його з якимось особливим таїнством, літер, правда, не розуміла, хоча деякі з першокласників уже знали ледь не весь алфавіт ще до того, як уперше переступили поріг школи.

Першого вересня школярі йшли з величезними букетами квітів, здавалося навіть, що йшли не вони, а букети, поруч – зворушені батьки. У мене букета не було, та й мати затрималася хвилин на п’ять, а потім зникла святкувати таку подію. Я перелякано оглядала все довкола й тулилася до стіни, бо школи боялась. Після мого вітряного будинку вона видалася чимось неймовірно великим, просторим і гамірним. У ній довелося звикати до людей, адже вони були всюди – діти, підлітки, дорослі, такі різні й упевнені в собі, на відміну від дикого звірятка, яке вигнали з нірки й кинули в самісінький центр натовпу. Цим звірятком була я.

Однокласники одразу зрозуміли, що я найкраща мішень для насмішок, жартів і кепкування, найпростіший спосіб самоствердитися. Просто вони були дітьми, що вже вчаться грати в дорослі ігри. Я не знала, як захиститися, тому почала ховатися й тут. На першому поверсі, де розміщалася початкова школа, знайшла комірчину, невеличку й темну, бо в ній навіть не було вікна, справжня тобі нірка для звірятка. У ній стояв ящик із крейдою, яку я час від часу нишком гризла, щоб притупити відчуття голоду, швабри, віники, ганчірки, таблиці, зламані лінійки і ще купа непотрібних речей. Як тільки лунав дзвоник на перерву, я стрімголов мчала туди, залазила подалі, аж за відра, і вже звідти спостерігала, як по шкільних коридорах з одного кінця в інший бігало дитинство, яке намагалися зробити дисциплінованим суворі вчителі. Іноді я думала, що їм доводиться бути такими, іноді здавалось, що вони такими й були. Прибиральниці спочатку виганяли мене зі схованки віником, потім звикли, а одна з них, баба Мотя, навіть почала мене нишком підгодовувати, приносячи щось зі шкільної їдальні.

У неї були широкі долоні, що пахли мокрою підлогою. Вона мала онука мого віку, але десь так далеко, що жодного разу не бачила, тому сумувала, а іноді навіть нишком плакала від самотності. Від неї ж і тікала в школу, щоб допомагати молодим мити коридори, подовгу дивилася на дитячу біганину й посміхалась. Її посмішка нагадувала окрайчик щастя, зовсім маленький і навіть чужий, але без нього життя здавалося таким пустим, що краще померти. Я швидко звикла до неї, навіть називала бабусею, а вона ніжно гладила моє немите волосся й шепотіла: «Красунечка». Хоча всі інші діти називали мене монстром і малювали образливі карикатури на шкільних партах, дошці й навіть у себе в зошитах. Звичайно, я вірила їм, надто вже переконливими видавалися ті портретики.

Перша вчителька, Ніна Іванівна, теж була пенсіонеркою, однак для неї ми не були окрайчиком щастя, а скоріше тим, з чим доводилося миритися. Вона працювала, щоб заробити більше, а може, за інерцією, просто звикла, навіть до того, що не подобалося. Уваги на мене вона звертала мало, хіба що іноді, і то сприймала як потенційну загрозу її бездоганній репутації перед адміністрацією школи. Ну що ви! Такий педагог! З найвищою категорією, з колосальним досвідом, у нього не буває помилок і прорахунків, тим паче занедбаних дітей. Лише одного разу вона побачила в мені маленьку людину й сказали дуже розумні слова: «Вчись, дитинко. Це єдиний шанс вирватися з болота. Вчись».

Що за болото малося на увазі, я тоді не зрозуміла, а от слова «вчись» і «шанс» запам’ятала дуже добре. Тому й вчилась, старанно й самовіддано, під лайки й бійки батьків, під танець вітру в темних кімнатах із павутинням над головою, на подертому й холодному матраці, з недогарком свічки, а пізніше – з кишеньковим ліхтариком, який подарувала баба Мотя. І тоді вірила, що втримаю шанс у своїх руках, обов’язково втримаю.

– Маріє Степанівно, у мене онука народилася! Радість така, що словами не передати, – весело щебетала на подвір’ї сусідка. Навіть пес Шавко здивовано підняв вуха, намагаючись зрозуміти, чого ця Василівна так розкричалася.