Грішниця - Печорна Олена - Страница 40

– В’ячеслав. В’ячеслав Валентинович.

Лєра здивовано відірвала погляд від малюка.

– А чому Валентинович?

– Красиво звучить. Хіба ні?

– Красиво, але… не знаю. Ти не спробуєш з’ясувати, хто батько?

– Навіщо? Я й так уже знаю.

Лєра підійшла ближче й сіла поруч, потім ще раз поглянула на маленького.

– Просто він дуже схожий… на… на Геннадія. Невже так буває? Слава – точна його копія, тільки в зменшеному варіанті.

Я кивнула головою, погоджуючись. Виявляється, буває. Достатньо одного погляду на маленького, щоб це зрозуміти.

– Ларисо, а може, все-таки варто повідомити новоспеченого татуся, га? Має ж він хоча б матеріально нести відповідальність за скоєне. Аліменти ніхто не відміняв. І тобі було б легше, і Славі.

Я рішуче прошепотіла:

– Ні. У мого сина нема батька, зате є я.

Уночі мучило безсоння. Лариса крутилась у м’якій перині й знову кашляла, не в силі знайти зручне положення, щоб нарешті спіймати за руку сон. Дивно. Сон – ніби маленька смерть, і необхідність життя одночасно. Але сьогодні всі сни кудись розбрелись, а може, ходять колами під вікнами, лякаючи нічні тіні. Тихо. Лише Руді заманулося прокинутися серед ночі. Він довго шарудів чимось у кутку, бігав по кімнаті, а потім задерся на письмовий стіл і, бавлячись, з нього впав, голосно нявкнув, затим прийшов жалітися господині в ліжко. Лариса притиснула до себе м’якенький клубочок, який одразу ж вдячно замуркотів. Через півгодини й руде кошеня, і його господиня рівно дихали уві сні. Він усе-таки прийшов, аби вкрасти свідомість на кілька годин.

Ранок огорнуло сонце. Денне світло проникало всюди, навіть під вії, де ще затримувалися залишки сну. Лариса довго лежала в ліжку, насолоджуючись дрімотою, коли Рудя прибіг уже з іншої кімнати й весело заскочив до ліжка, помурчав біля носа, лизнувши його рожевим язичком.

– Та встаю, встаю, бешкетнику. Ти ще будеш вдень відсипатись, а мені, знаєш, скільки справ із весіллям тітки Ніни вирішувати доведеться. До речі, вона вже десь у магазині, напевно, на робочому місці. Потрібно збиратися, а наша Марія Степанівна нехай список напише, що купити, все одно туди йду.

Шавко радісно виліз із будки й підстрибнув, проводжаючи жінку із двору. Свіже повітря приємно лоскотало в носі, і від цього хотілося дихати на повні груди. Проходячи повз подвір’я нових сусідів, Лариса зустрілася поглядами із сивовусим дідом, що чимось нагадував персонажа з дитячої казки або козака. Вона привіталась, і він посміхнувся у вуса.

– Ти диви, як я встиг відвикнути від присутності людей. Аж лякаюсь. Доброго дня, дочко. Ти чия будеш?

Лариса зупинилась.

– Нічия.

– А буває так?

– Буває. Я лікуватися приїхала й відпочити до вашої сусідки, Марії Степанівни.

– Чув, чув. Заходь у гості, може, нашою станеш. У мене син є. Бравий козак.

Лариса посміхнулася старенькому, попрощалась і пішла далі. Приязні люди. Чужого здатні прийняти за свого. У магазині покупців не було, лише Ніна гірко схлипувала в кутку, ховаючи сльози.

– Що сталося?

Вона на хвилину підняла заплакані очі й знову мовчки сховала. Такі собі солоні озера червоного відтінку. Їй, вочевидь, не вдавалося заспокоїтись, аби сказати бодай щось. На щастя, до магазину ніхто не заходив, і через деякий час Лариса нарешті допиталася, у чому причина.

– Приходила Лідія Василівна… мати… Віктора. Вона… вона…

– Заспокойся, Ніно. Чуєш? Що вона зробила?

– Нічого. Віктор… пішов із дому.

– І що? Він уже, здається, давно повнолітній. Чого так побиватись?

У Ніни на мить промайнуло щось схоже на посмішку й одразу зникло.

– Це через мене. Він дізнався про весілля й зник. Вони не знають, де він, з ким. Нічого не знають. Дружина в істериці. Тітка Ліда кляне, мовляв, відьма, причарувала сина… а я… я…

По обличчю знову покотилися сльози, а слова застрягли десь у горлі. Від образи й болю жінка знову втратила контроль над собою. Лариса обняла її й спробувала заспокоїти:

– Не плач, ну-ну, з горя чого не скажеш. Теж мені, знайшли відьму-спокусницю. Заспокойся, ніде він не дінеться, поблукає й повернеться до дитини. До тебе ж не приходив?

Ніна заперечливо хитнула головою.

– Ну от. А нареченій узагалі-то хвилюватися отак не можна, у тебе весілля за три дні. Чуєш? Ти без п’яти хвилин – дружина, тому турбуватися потрібно за свого чоловіка, а не за чужого. Все обійдеться, побачиш.

Слова зависали в повітрі, хотілося в них вірити, однак чомусь не виходило. Чому вони завдають таких глибоких ран, а зцілюють настільки поверхово? Слова ж – лише слова, однак якщо в них вірити…

Я люблю згадувати той час, та й просто його люблю. Це світла частина мене в минулому, мене – матері, мене – щасливої. Подібні миті настільки ж дорогі, наскільки й рідкісні, може, тому в них сховано так багато.

Мене відпустили з лікарні десь через місяць. На відновлення організму після ускладнених пологів знадобилось інтенсивне лікування, на що пішли всі відкладені кошти. Додому, вірніше, до Тамари Павлівни, я повернулася з порожнім гаманцем, проте зі своїм скарбом на ім’я Слава. Ми любили його так, як люблять дітей: йому не потрібно було робити щось для цього, він був вартий любові із самого початку, просто тому, що був. Здавалось, весь світ обертається навколо нього, принаймні, мій – точно.

Маленький багато спав та їв. Я нарешті змогла годувати його грудьми й отримувала від цього процесу неймовірне задоволення. Дивитись і відчувати, як ця крихітка смокче своїм ще беззубим ротиком молоко, а, наситившись, починає дрімати прямо біля серця, було так радісно і спокійно, що решта дрібних проблем та незручностей відходили на задній план. Ночі, розірвані на шматочки безсоння, брудні пелюшки, дієта й своєрідне ув’язнення в чотирьох стінах – усе було несуттєвим у порівняні з радістю від першої посмішки сина. Може здатися дивним, але в цих щоденних турботах була якась дивовижна гармонія, інтимність, краса, природність. Це перетворювалося на ритуал, без якого я вже себе не мислила, та й не тільки я.

Пам’ятаю, як не могла втриматися від посмішки, слухаючи, як Лєра наспівує колискові над дитячим ліжечком, оскільки до цього вона впевнено стверджувала, що просто ненавидить будь-які співи й особливо у власному виконанні, мовляв, у кожного своє покликання, а в неї це медицина. Лєра все-таки вступила до медичного, останньому я раділа навіть більше самої новоспеченої студентки, адже мрії мають здійснюватись, нехай навіть чужі. Вона щоранку заклопотано поспішала на заняття, а повертаючись звідти, радісно влітала до кімнати, щоб застигнути над маленьким із незмінною посмішкою чеширського кота.

Щось подібне відбувалось і з Тамарою Павлівною, принаймні, до цього я ніколи не помічала такого дивного блиску в очах, здавалося навіть, що вона помолодшала: з ранку до ночі перебувала в постійному русі, щось шила, в’язала, вичитувала й потім готувала найкорисніші страви, прала, прасувала, по кілька раз робила вологе прибирання та провітрювання, але найбільше любила прогулянки з малюком. Треба було лише бачити, з якою насолодою та гордістю вона везла дитячий візочок повз своїх сусідок і навіть зовсім незнайомих людей. У Славі вона нарешті віднайшла того, хто зміг заповнити пустку, яка з кожним наступним десятком все більше нагадувала хронічну рану невитраченого та непрожитого.

Одним словом, нашої любові вистачило б із головою ще не на одне таке рожевощоке диво, от тільки ця любов була тільки рожевого кольору, адже належала виключно жінкам. Я довго не зізнавалась у цьому навіть сама собі, проте відчувала, що так не має бути, це дещо викривлена картинка світу. Для дитини, тим паче хлопчика, важливо отримувати чоловічу увагу й турботу рівнозначно з жіночою. Може, правда, здаватися, що материнська любов – першопочаткова, однак замістити повністю батьківську все одно не здатна. У світі має бути ніч і день, лише тоді цей світ повноцінний. Усвідомлення цього далося важко, проте вирішити проблему не допомогло, адже не напишеш же на першому стовпі «шукаю батька для сина» й не візьмеш у користування напрокат. Він або є, або його нема. У нас – не було, проте ми все одно були щасливі, а от щастя не буває неповноцінним.