Грішниця - Печорна Олена - Страница 53

– Ось, це тобі. Якщо хочеш, можеш передати своєму малому. Лоро… хочу, щоб ти знала – я нічого особисто проти тебе не маю, це… це просто правила гри.

Я іронічно посміхнулась:

– Правила?

– Як хочеш називай, та я піду не те що по головах, по душах. Мені стало незатишно поруч.

– Заради чого?

Роман загорівся:

– Заради чого? А щоб довести, що я хтось, а не хробак, зі мною мають рахуватись.

– Доводити так? Кому?

– Усім. Кожній пихатій пащі.

Коли за ним зачинилися двері, я повільно опустила цукерки у відро для сміття.

– Надто довго доводити.

Лариса зайшла до магазину й привіталася з жінками. Сьогодні працювала напарниця Ніни, Оля. Вона була нетутешня і їздила на роботу із сусіднього селища, однак знала тут кожного не просто в обличчя, тому, побачивши нове, почала розпитувати, мовляв, хто, звідки. Жінка виявилася говіркою й, доки я купувала по списку, встигла розповісти про своє життя ледь не з народження.

– От і довелося до Вас переїхати. Чесно зізнаюсь, не хотіла, та дітей шкода стало. Хіба в наші часи їм якась жилплоща світить? Це ми ще від держави отримали, а вони – от. Та й заробити – ціни космічні, то й переїхала з чоловіком, обживаємось. Він теж спершу – ні та ні, дочка тут, мовляв, хай їй дістанеться, та я наполягла. Ніна його заміж вискочила – дай, Боже, кожному, тепер у квартирі боки відлежує, а ми з дітьми маємо один в одного на головах сидіти?

Лариса почала розуміти, про кого розповідає ця «розсудлива» жіночка. Продавець промовчала, лише косо поглянула, зате тітка Ліда, що теж стояла в черзі, раптом мовчати не стала:

– Та як у таких язик повертається молоти таке?! Ніна боки відлежує? Тобі так би полежати, за матір’ю-інвалідом стільки років сама-самісінька, коли чоловік твій утік на другий же день. Тепер обживатися вирішили, дітей шкода? А йому дитини своєї шкода не було? З матір’ю дівча себе заживо поховало, нічого у світі Божому не бачило, а ви – заміж вискочила? Повернеться ще все, не думайте, що сироту безкарно зобидити можна. Господь усе бачить і кожному воздасть по ділах. Вертайтеся назад, не бути добру тут, не бути!

Жінка швиденько забрала товар, похапцем скидала в сумку й вибігла з магазину, правда, кинувши наостанок:

– Не діждетесь. Злочинців знайшли, теж мені!

Тітка Ліда ще довго не могла заспокоїтись, її тіпало, обличчя горіло. Лариса тихенько вийшла з магазину: виявляється, часом люди здатні шокувати, руйнуючи звичні уявлення про себе. Хто-хто, а мати Віктора в ролі Ніниної захисниці? Однак, напевно, ніхто інший не сказав би правду так точно.

Сама Ніна сиділа мовчазна й тиха. Вона забігла на півгодини в гості, щоб поділитися чимось своїм, і ніяк не наважувалась. Марія Степанівна, намагаючись розрадити, розповіла, що Оксані значно краще, лікарі нарешті можуть говорити, що загрози для життя й здоров’я дитини та мами нема.

– Не знаю, вплине це якось на хід розслідування, та Оксана ще й заяви писати не стала, хоча лікарі наполягали.

– Невже замнеться справа? Після такого пробачила…

– Хтозна, та коли пробачиш, дітки, легшає. Може, і Господь ту дитинку врятував, що не стала мстити її батькові. Та й в Оксани, мабуть, зараз інші турботи.

У Ніни, виявилось, що теж. Коли Лариса розповіла про інцидент у магазині, жінка ніяк не зреагувала, тільки махнула рукою – нехай.

– Сергій загорівся свій будувати. Каже, що довго й дорого, однак це ж буде наш будинок.

– Вітаємо, а ти мовчиш, та ще й сидиш похнюплена, святкувати ж можна.

Жінка байдуже кивнула головою в знак згоди:

– Тільки не хочеться якось.

– Це ти про що?

– Для кого будинок? Сергій цілі дві кімнати мріє дитячими зробити, а якщо нам жодної не потрібно?

Марія Степанівна суворо погрозила пальцем.

– Ти такі думки з голови викинь і мучити себе припини – зверніться до фахівців.

– Потрібно?

– І якомога швидше. Бути матір’ю – дар, комусь одразу а хтось заслужити повинен, зате щастя батьківства в таких вдесятеро сильніше.

Ніна пішла. Рудя спостерігав за нею з підвіконня, намагаючись зрозуміти, що ж у тих дітях такого, аби варто було так засмучуватись, потім вирішив пересвідчитися сам і відправився до сусідів, аби подивитися на маленьких кроленяток у клітці. А що? Вони також діти, ще й такі крихітні-крихітні, ще менші за нього. Кошеня зістрибнуло з ґанку й поважно пройшло повз Шавка. Охороняєш? А я йду дивитися на щастя.

Щастя в кожного своє. Дивно, але навіть в однієї й тієї ж людини воно здатне мінятись, хоча – ні. Поняття щастя лишається сталим, змінюються тільки складові, те, чим ми його наповнюємо. Я не уявляла свого життя без сина з першого його подиху, ні, набагато раніше, ще задовго до того, як дізналась, що вагітна. Смішно? Можливо, для когось навіть не зовсім нормально, проте я любила свою можливу дитину, потенційну, скоріш за все тому, що колись не любили мене. Час ішов якось дивно, ніби застряг і не рухався, тільки змінювалися кінцеві цифри. Рік, ще один, ще. Мій маленький ріс, дорослішав, змінювався, а я почувалася так, неначе застрягла десь в іншому вимірі, який не перетинався із світом мого сина. Та я й сама робила все можливе, щоб цього не допустити, – надто небезпечно ризикувати Славком. Ще усвідомлювала, що мені не дадуть так просто піти, доведеться зникнути, розчинитись – подібно до кругів на воді. Звідси розрахуватися з боргами замало, необхідні були заощадження й доволі солідні, адже в іншому випадку люди зникають по-справжньому, я ж шалено хотіла жити, жити, щоби бачити, як сміється мій син.

– Лоро, скільки в тебе на рахунку?

– Скільки є.

– Ні, ну просто цікаво, правда. Мабуть, уже цілий статок заробила?

Я відмовчувалась, розуміючи, звідки така цікавість, згодом почала демонстративно розкидатися дорогим одягом, взуттям, парфумами, косметикою й навіть прикрасами – усе це були подарунки, однак знати про це іншим було необов’язково. Мені почали ставити вже протилежні запитання, на зразок – скільки це коштує, проте відповіді теж не отримували, тому й заспокоїлись, мовляв, витрачає все на цяцьки, сказано – жінка.

Те Різдво я вперше запланувала провести із сином у засніжених Карпатах. Це мала бути подорож-казка, світла, добра й щира. Слава кілька останніх місяців тільки про це й говорив, і в дитячому голосі чувся неприхований захват, а Тамара Павлівна по-секрету зізналась, що маленький навіть повісив на стіні біля ліжка календар і щовечора старанно закреслював ще один день, який відділяв його від мами.

– Післязавтра, мамо?

– Так, моє сонечко. Завтра я виїжджаю до вас, а потім – тільки ми з тобою, будемо вчитися кататись на лижах.

– Правда?

– Правда-правда. Я люблю тебе й хочу скоріше побачить. А тепер лягай у ліжечко й добраніч. Цілую.

– Я теж. Мамо…

– Що, золотце?

– До завтра?

– До завтра.

Завтра для нас не настало. Я вже була на вокзалі, коли подзвонили з лікарні й чужий чоловічий голос повідомив, що Тамара Павлівна в тяжкому стані, говорити не може, тільки хапається за телефон. Серце обірвалось і застукало швидко-швидко по рейках. Тук-тук-тук. Що сталося? Де мій син?

– Нічого не знаю, хлопчика з нею не було. Приїздіть і розбирайтеся самостійно, мамочко.

Приїздіть. Приїздіть. Приїздіть. Мені хотілося бігти. Час раптом загус, став важким, секунди розтягнулись у вічність, що стискала кожен мій вдих. У забутті я зупинила перше-ліпше таксі й прокричала:

– У Київ!

Чолов’яга недовірливо окинув поглядом.

– Вам це дорого коштуватиме.

– Мені все одно, тільки швидше. Благаю.

Потім дівчина в білому халаті зі своїми дурнуватими запитаннями. Куди? До кого? Хто? Звідки? І знову лікарняні коридори, довгі-довгі, немов тунелі. Тільки б світло, тільки б воно було там, у кінці. Тамара Павлівна стала не схожа на себе. Переді мною лежала старенька – сива-сива, як остання на планеті зима. Вона тільки й могла, що дивитись, і в очах отих – крик.