Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель - Страница 43

43

— То тобі здалося, Санчо, що ти крізь паркан бачив цю ніколи ще досить не вихвалену грацію та вроду. Напевне, там мали бути ґанки, коридори,портики, чи як їх там звуть, розкішних королівських палаців.

— Мабуть, що й так, але мені вони здалися парканом, якщо мене не зраджує пам’ять.

— Все ж таки ми поїдемо туди, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Мені однаково, чи бачити її крізь паркан, чи крізь вікно або хоч крізь щілини садових штахетів. Усяке проміння, що йде від сонця її краси та сягає моїх очей, освітлює мій мозок і зміцнює моє серце так, що я й сам стаю єдиним та незрівнянним і своїм розумом, і своєю мужністю.

— А правду сказати, сеньйоре, — відповів Санчо, — коли я бачив це сонце, воно не було таке ясне й не кидало від себе ніякого проміння. Це сталося, мабуть, через те, що її милість тим часом, як я говорив, віяла пшеницю, і пил, що хмарою слався навкруги, брав у тінь її обличчя.

— Як, Санчо, — мовив Дон Кіхот, — ти все ще торочиш, гадаєш, віриш і мене хочеш переконати, ніби сеньйора Дульсінея віяла пшеницю, хоч така робота й суперечить тому, що мусять робити вельможні особи, створені і пристосовані до цілком іншої праці, яка на постріл з арбалета[80] показує їхнє високе походження? Погано пам’ятаєш ти вірші нашого поета, де він змальовує, що робили в своїх кришталевих палацах чотири німфи, які, вийшовши на берег улюбленого Таха, сідали на зеленому лузі й ткали розкішні тканини із золота, шовку й перлин. Те саме мусила робити й моя сеньйора, коли ти її бачив, якщо, звісно, заздрощі якогось злого чарівника не обернули на щось інше її постать, що завдає мені такої втіхи. Я боюся, що й у тій історії, де, переказують, надруковано про мої подвиги, автор — якщо він якийсь мій учений ворог — замінив одні події на інші та домішав до правди силу брехні, бавлячись тим, що розказує зовсім не те, чого вимагає правда. О, заздрощі, корінь нескінченного зла і шашіль чесноти! Всі пороки, Санчо, дають якусь насолоду, а заздрощі викликають лише огиду, ненависть і гнів.

— Оце й я кажу, — промовив Санчо, — і гадаю, що в тім оповіданні або історії про нас, яку нібито бачив бакалавр Карраско, попосмикали й мою честь та, взявши її за чуба, підмітали нею, мовляв, вулиці. А втім, слово честі, я не сказав нічого поганого про жодного чарівника і зовсім не такий щасливий, щоб мені заздрити. Щоправда, я люблю трохи пожартувати та маю нахил до хитрування, але все це приховане та сидить, причаївшись під широким плащем моєї простоти, завжди природної і ніколи не штучної.

За такими й подібними до них розмовами минула вся ніч і наступний день, і з ними не трапилось нічого, про що слід було б розказати, а це дуже турбувало Дон Кіхота. Наприкінці другого дня, вже зовсім надвечір, вони побачили велике місто Тобосо. Дон Кіхот зрадів, а Санчо вдарився в тугу, бо не знав будинка Дульсінеї і ніколи за своє життя не бачив її, точнісінько як і його пан. Отож обидва були схвильовані: Дон Кіхот — через бажання побачити, а Санчо — тому, що не бачив її досі й не уявляв собі, що робити, коли пан пошле його до Тобоса. Кінець кінцем, Дон Кіхот вирішив в’їхати до міста, коли настане ніч, а тим часом вони спинилися в дубовому ліску недалеко від Тобоса і призначеного часу в’їхали до міста, де з ними трапилися важливі пригоди.

РОЗДІЛ V

де оповідається про те, що можна буде побачити в ньому

Майже опівночі Дон Кіхот і Санчо вирушили з ліска та в’їхали в Тобосо, де панувала глибока тиша, бо всі мешканці хропли вже, як кажуть, на всі заставки. Ніч була досить видна, хоч Санчо й бажав, щоб вона була якнайтемніша і щоб хоч морок допоміг його дурному розумові. По всьому місту чути було тільки гавкання собак, що оглушало Дон Кіхота і хвилювало серце Санчо. Вряди-годи розлягалось ревіння осла, хрюкання свиней та нявкання котів, і всі звуки здавалися голоснішими через загальну тишу. Закоханий рицар, хоч і взяв це за погане віщування, сказав, проте, до Санчо:

— Доведи мене до палацу Дульсінеї, сину Санчо: мабуть, він відчинений.

— До якого там палацу я вас поведу? — сказав Санчо. — Клянуся сонцем, що я бачив її величність у простісінькій халупі.

— Може, то була якась прибудова до її пишного палацу, куди вона ходила зі своїми служницями, щоб трохи розважитися, як це звичайно буває з великими сеньйорами та принцесами.

— Сеньйоре, — відповів Санчо, — нехай уже по-вашому буде, щоб я визнав, на злість собі самому, будинок сеньйори Дульсінеї за палац, але ж чи слушний тепер час, щоб двері його були відчинені? Чи добре ж буде грюкати молотком[81] у двері, щоб нас почули та відчинили тепер, і переполохати всіх людей?

— Насамперед, нам за всяку ціну треба знайти палац, — сказав Дон Кіхот, — а потім уже я скажу тобі, що нам слід робити далі. А зараз дивися, Санчо, або мене очі зраджують, або та темна велика будівля повинна бути палацом Дульсінеї.

— Тоді ведіть самі, ваша милосте. Може, воно й так, але я не повірю цьому, навіть коли побачу на власні очі й помацаю руками.

Дон Кіхот поїхав уперед і за якісь двісті кроків натрапив на темний будинок із високою баштою, в якому відразу впізнав не палац, а головну церкву міста.

— Це церква, Санчо, — сказав Дон Кіхот.

— Та бачу ж, — відповів Санчо, — і благаю Бога, щоб вона не стала нам за домовину, бо, по-перше, вештатися по кладовищах такої пори не віщує нічого доброго, а по-друге, скільки я пам’ятаю, дім цієї сеньйори стоїть у завулку, а не на майдані.

— Що ти плетеш, пришелепкуватий? — скрикнув Дон Кіхот. — Де це ти бачив, щоб палаци великих панів стояли по завулках?

— Сеньйоре, — відповів Санчо, — в кожній країні свої звичаї, і можливо, що тут, у Тобосі, палаци будують якраз по завулках. Дозвольте мені пошукати його, мабуть, я потраплю і знайду десь у закутку цей палац, хай би його собаки з’їли! Скільки ми бігаємо, розшукуючи його.

— Ти мусиш із пошаною говорити про речі, які стосуються до моєї сеньйори, — сказав Дон Кіхот, — відбудьмо наше свято в мирі і не кидаймо вслід за відром коромисла.

— Я так і хочу, — відповів Санчо, — та як його стриматись, коли ваша милість бажає, щоб я впізнав цей палац темної ночі, бачивши тільки раз, а самі ви не можете знайти його, хоч бачили безліч разів?

— Ти нагониш на мене розпач, Санчо! Хіба ж я не казав тобі тисячу разів, що за все своє життя я ніколи не бачив незрівнянної Дульсінеї і ніколи не ступав на поріг її палацу? Я закохався в неї з самих чуток, бо багато чув про велику славу, яку має ця вродлива розумна дама.

— Тепер я чую, — сказав Санчо, — і скажу, що не бачив її точнісінько так, як і ваша милість її не бачила.

— Не може цього бути! — відповів Дон Кіхот. — Ти ж сам казав мені, що бачив, як вона віяла пшеницю, і привіз навіть відповідь на мій лист.

— А ви не звертайте уваги на це, — сказав Санчо. — Я бачив її і привіз відповідь теж із самих чуток і можу впізнати сеньйору Дульсінею так само, як дати стусана небу.

— Санчо, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — буває час, коли можна жартувати, а інколи жарти зовсім не доречні. Якщо я кажу, що не бачив і не розмовляв із господинею моєї душі, то це ще не значить, що й ти мусиш казати те саме, хоча б насправді воно було навпаки.

Поки вони так розмовляли, їх обминув хтось із двома мулами, і з брязкоту плуга, що тягнувся по землі, вони догадалися, що це селянин, який, уставши вдосвіта, ішов орати своє поле.

Тим часом селянин підійшов, і Дон Кіхот спитав його:

— Чи не можете ви, друже, сказати, де тут палац незрівнянної Дульсінеї Тобоської?

— Сеньйоре, — відповів хлопець, — я не тутешній і кілька день тому найнявся до одного заможного селянина. Ось навпроти живуть місцеві священик та паламар, і кожен із них може дати вашій милості відомості про сеньйору принцесу, бо в них є список усіх мешканців Тобоса. Хоч, наскільки я знаю, тут немає жодної принцеси. Є, правда, багато таких поважних сеньйор, що кожна з них може вважати себе за принцесу в своїй господі.

вернуться

80

Арбалет — старовинна зброя, що має форму лука для метання стріл, каміння; самостріл.

вернуться

81

У старовину біля дверей чи воріт прив’язували молоток і ним стукали, коли хотіли, щоб їм відчинили.