Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель - Страница 70

70

— О, подруго душі моєї, — сказала друга дівчина, — яка визначна трапилася нам пригода! Бачиш цього сеньйора перед нами? Знай же, що то — найодважніший, найзакоханіший і найчемніший рицар у світі, якщо не бреше й не дурить нас надрукована історія його подвигів, яку я читала. Закладаюся, що супутник його — Санчо Панса, його зброєносець, ніким не перевершений жартівник.

— Правда ваша, — ствердив Санчо. — Я — той жартівник і той зброєносець, про якого каже ваша милість, а цей сеньйор — мій пан, сам Дон Кіхот Ламанчський, уславлений в історіях.

— О! — скрикнула перша. — Ублагаймо його залишитися, моя люба. Наші батьки й брати будуть страшенно задоволені, бо я теж чула про його доблесть та розум те, що ти мені казала. Найголовніше ж, переказують, він — найвідданіший і найвірніший з усіх відомих закоханих, а дама його — Дульсінея Тобоська, чиїй вроді ціла Іспанія дає пальму першості.

— І має підстави давати, — мовив Дон Кіхот, — бо тільки ваша незрівнянна краса піддає ту першість під сумнів. Та не клопочіться, сеньйори, затримувати мене. Невідкладні обов’язки мого фаху не дозволять мені відпочивати.

Під цей час до них чотирьох підійшов брат однієї з пастушок, теж одягнений як пастух і з пишнотою, що відповідала костюмам дівчат. Ті сказали йому, що з ними розмовляє доблесний Дон Кіхот Ламанчський, а другий — то Санчо Панса, його зброєносець, про яких той знав, бо читав історію Дон Кіхота. Чепурний пастух запропонував йому свої послуги і просив поїхати з ним до наметів. Дон Кіхот мусив згодитися й поїхав.

Понад тридцять чоловік зібралися тут, усі в розкішних убраннях пастухів та пастушок. Вони миттю довідалися, хто такий Дон Кіхот з його зброєносцем, і дуже раділи, бо були вже обізнані з його історією. Підійшли до наметів; знайшли в них столи, заставлені багатими стравами. Дон Кіхота вшанували, посадивши його на почесне місце; всі дивились на нього й дивувались, що його бачать. Нарешті, коли зняли скатертину, Дон Кіхот підніс голос і сказав:

— Хоч дехто й уважає, ніби до найгірших гріхів людських належить чванливість, але я залічую до них невдячність. Цього гріха я, скільки міг, намагався уникнути, відколи почав працювати мій розум. Якщо я не маю змоги сплатити за зроблене мені добро добрими вчинками, я заміняю їх бажанням учинити їх, а коли цього не досить — розголошую про них. Отже, вдячний за вчинене мені тут ласкаве вітання і безсилий сплатити тим самим, бо мене обмежують вузькі границі моїх можливостей, я пропоную вам те, що можу і що від мене залежить. Отже, протягом двох днів на великім шляху, який іде до Сарагоси, я запевнятиму, що ці сеньйори, одягнені пастушками, є найкращі і найблагородніші дівчата в світі, за винятком самої незрівнянної Дульсінеї Тобоської, єдиної володарки моїх думок. Нехай не ображаються ті чоловіки та жінки, що слухають мене.

Почувши це, Санчо Панса, який уважно слухав його, сказав:

— Чи є в світі особи, які насмілилися б твердити й присягатися, що пан мій божевільний? Скажіть, милості ваші, сеньйори пастухи, чи є де в селі хоч який розумний та вчений священик, який міг би промовляти так, як мій пан? Чи є такий, найуславленіший за свою відвагу, мандрівний рицар, який міг би запропонувати те, що пропонує мій пан?

Дон Кіхот обернувся до Санчо і з розпаленим від гніву обличчям промовив:

— Чи можливо, Санчо, щоб на цілій земній кулі існувала людина, яка не сказала б, що ти дурнем підшитий дурень, облямований ще бахромою лукавства та хитрощів?

Хто уповноважує тебе втручатися в мої справи та досліджувати, розумний я чи ні? Мовчи й не переч мені, а піди осідлай Росінанта, якщо він неосідланий. Ми поїдемо здійснювати мою пропозицію і можемо вважати за переможених усіх, хто стане мені перечити, бо правда на моїм боці.

І, дуже розгніваний та роздосадуваний, він підвівся зі стільця, вразивши всіх присутніх і викликавши у них сумнів щодо того, розумний він чи божевільний. Кінець кінцем, вони переконали його не здійснювати свого наміру, бо його вдячність, мовляв, добре відома їм, а відважність його, про яку досить розповідається в його історії, не потребує нових доказів.

Дон Кіхот, проте, не відмовився від своїх планів і, сівши на Росінанта, насунувши на руку щит та взявши спис, виїхав на середину великого шляху, що проходив неподалеку від зеленої луки. Верхи на Сірому їхав слідом за ним Санчо в супроводі всього пастушого люду, цікавого подивитися, чим скінчиться його зухвалий і ніколи небачений виклик. Отже, ставши, як сказано, посеред шляху, Дон Кіхот пронизав повітря такими словами:

— О, ви, прохожі і подорожні, рицарі, зброєносці, ті, що йдуть пішки і їдуть верхи або мають пройти чи проїхати цим шляхом протягом двох найближчих днів, знайте, що мандрівний рицар Дон Кіхот Ламанчський тут. Він обстоюватиме, що німфи, які живуть у цих гаях та луках, красою своєю та чемністю перевершують усяку красу та чемність, роблячи виняток тільки для сеньйори душі моєї Дульсінеї Тобоської. Той, хто думає інакше, нехай виходить: я його тут чекаю.

Він двічі повторив ці слова, і двічі не почув їх ні один шукач пригод, але доля, яка весь час улаштовувала йому раз у раз кращі пригоди, зробила так, що на шляху з’явилася сила людей. У багатьох з них були в руках списи, і всі сунули галасливою юрбою. Побачивши їх, супутники Дон Кіхота відійшли далі від шляху, гадаючи, що наразяться на якусь небезпеку, коли чекатимуть тут. Тільки Дон Кіхот відважно спинився, а Санчо Панса сховався за Росінантом. Коли юрба наблизилася, один з тих, що йшов попереду, голосно закричав:

— Звертай з дороги, чортяча людино, інакше бики подеруть тебе на шматочки!

— Гей ви, шельми! — відповів Дон Кіхот. — Нестрашні мені ваші бики. Визнайте, негідники, зараз же справедливість того, що я отут оголошував, або ставайте зо мною на бій.

Погонич не встиг відповісти, а Дон Кіхот — звернути, хоч би й хотів, бо на нього насунула череда биків, диких та приручених, і сила погоничів, що гнали її до міста, де другого дня був призначений бій биків. Вони пробігли по Дон Кіхоту, Санчо, Росінантові та Сірому, зваливши їх усіх на землю. Санчо лежав побитий, Дон Кіхот — вражений, Сірий — потолочений і Росінант не в кращім стані. Нарешті, всі вони звелися на ноги, і Дон Кіхот, поспішаючи, спотикаючись та падаючи, біг щосили за чередою, вигукуючи:

— Спиніться й заждіть, нікчемні розбійники! Проти вас виходить один лише рицар, і він не думає, як інші, що для ворога, який тікає, треба збудувати міст із срібла.

Та слова його не спинили погоничів, які звернули на них уваги не більше, як на осінні хмари. Втомлений Дон Кіхот спинився сам і, скорше розгніваний, ніж переможений, сів край дороги, чекаючи, поки підійдуть Санчо, Росінант і Сірий. Вони підійшли: пан і слуга знову сіли на своїх тварин і, не повернувшись попрощатись із справжньою чи уявною Аркадією, більш присоромлені, як задоволені, поїхали далі.

РОЗДІЛ XXIX

де розповідається про незвичайний випадок, який можна вважати за пригоду, що трапилася з Дон Кіхотом

Прозорий і чистий струмок у затінку свіжого гайка допоміг Дон Кіхотові й Санчо позбутися пороху і заспокоїти біль, що його завдали їм нечемні бики. Знявши вуздечку й оброть з Росінанта та Сірого, вони пустили їх на пашу, а самі, потолочені биками, сіли на березі. Санчо засунув руки в свої торбинки та витяг звідти їжу, потім виполоскав собі рот, а Дон Кіхот умився, і, отак прохолодившися, вони надали жвавості своєму підупалому духові. Але Дон Кіхот із великого пересердя не їв, а Санчо не насмілювався торкнутися до страв, які стояли перед ними, із ввічливості чекаючи, щоб його пан покуштував їх перший. Кінець кінцем, побачивши, що Дон Кіхот поринув у свої думки і не збирається снідати, Санчо кинув усяку чемність і заходився напихати свій шлунок хлібом та сиром.

Свіжого ранку, що провіщав такий самий свіжий день, Дон Кіхот і Санчо виїхали на шлях, який веде прямо до Барселони. Сталося далі, що протягом більше ніж шести днів з ними не трапилося нічого, гідного запису, і на сьомий день ніч застала їх у густому лісі, серед величезних дубових чи коркових дерев.