Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 67

67

Його серце затовклося і його охопила несміливість. Якби так?

Перескочив паркан і опинився перед лісом. Постояв хвилину, віддихаючи повними грудьми. Завернув у сторону лавки.

Що вона погадає, коли він опиниться перед нею? Чи застане її? Ще подумає про кров Альбінських — що Цезаревич не вгамував себе і подався покірно за нею…

Наближаючись до знаного місця, кликнув стриманим голосом її імення. Заходить ззаду, щоб захопити її за плечима на лавці, але не перелякати. Ніхто не обізвався. Він приступає ще кілька кроків ближче, і в серцю щось тьохнуло.

Вона — тут!

Сидить в ясній своїй одежі, похилена. Ні, вона не сама! На землі недалеко її ніг, з правої сторони лежить хтось. Він пізнає бабуню Орелецьку. Видно, спить, а внучка коло неї на лавці стереже її.

— Панно Ево! — кликнув півголосом і похилився над поруччям лавки. — Ви тут? Слава Богу!

Вона прокинулась, перелякана, якби перед нею виринув несподівано грабіжник.

— Пане Юліяне! Як же ви мене перелякали! Боже мій, як ви сюди зайшли? Я чула якийсь шелест, неначе кроки. Ні, я ждала, я відчувала, що як ніхто інший, то ви прийдете.

Вона встала, вхопила його рам’я через поруччя і попросила сісти на лавку.

— Сідайте, — говорила шепотом і повним щастя голосом.

Вона постановила собі цілу ніч так пересидіти і не ввійти скоріше в хату, аж…

— Аж, панно Ево?

— Аж бабуня не переспиться. Її ніхто не сміє такою бачити. Та як ви дісталися сюди? Ішли селом?

Він усміхнувся.

— Така велика річ — дістатися над став? Перескочив паркан і…

— Господи! Як олень.

— Ні, як звичайний гімнастик або вояк. Лише про одно я не думав.

— Про що?

І він оповідав, що уявляв собі, як вона навмисне сюди зайде, щоб переполохати батька своєю відсутністю за те, що відмовив їй дозволу на виїзд за кордон. Якби був не застав її тут, був би без надуми завернув і пішов просто до бабуниного мешкання, розбив би у потребі навіть двері і привів із собою «дезертира» перед батька, а сам вернувся до Зарків.

Обоє розсміялися. Так сміються діти, коли їм вдасться когось здурити.

— А тепер до хати, панно Ево.

Ні. Тепер вона не хоче. Нехай він сідає.

— Ні, ви сидіть, — відповів. — А он, — додав, глянувши на небо, — якась зірка зсунулась комусь до ніг луковатим своїм летом, і знов одна… як скоренько, бачите?

— Бачу. Як поетично ви це кажете.

Він здвигнув плечима, потонувши очима на часок в небесну глибінь.

Вона поглянула на нього. Він усе такий стриманий, не відчував так само, як вона. В ній інакше б’ється серце. Вона — вдача, повна життя.

Він не відповідав, і вони мовчали. Минала хвилина за хвилиною.

Нараз вона перервала мовчанку впівголос питанням:

— Що ви маєте проти мене, пане Юліяне… Ви…

— Як ви це розумієте, панно Ево? — спитав зчудований,

— Ви цілий день були чудні супроти мене.

— Я, пані? — спитав, вражений наголосом останнього «ви». — Саме я застановлявся боляче над тим, що ви були тією, якій я міг би те саме питання поставити. Якби не ваші батьки, яких я шаную, мов своїх рідних, мене б уже давно тут не було.

— О, ні, ні, пане Цезаревич, не кажіть таке! Це страшне, що ми, жінки, не можемо в деяких моментах нашого життя так одверто говорити, як це вільно мужчинам. Ми мусимо більше підчинятися якимось законам традиційних форм.

Він дивився просто в її обличчя.

Вона спустила очі, обнявши руками коліна, мовчала хвилину і говорила далі:

— Скажіть мені одверто, якої ви думки про емансипацію жінок, а радше про рівноправність. Мені йде про вшанування жінки, коли вона переступить межі дотеперішнього виховання і поступає свобідно, рішаючи, наприклад, про своє особисте щастя.

— Моя одверта думка про «рівноправність»? Мужчина — мужчиною, а жінка — жінкою. Коли хто свобідний внішно і зовнішно, тоді поступає відповідно до свого «я».

— Ви берете, як бачу, це питання з гумористичного боку, — сказала Ева.

— Борони, Боже! Лише я цього питання ненавиджу. Воно може лише внести розладдя в суспільстві, довести до крайности. Нехай жінки студіюють, нехай працюють, лиш так зв. «домове огнище» нехай не нищать, не замінюють його на ресторани та місця розваги.

— Отже, ви за домашнім огнищем?

— Так. Гадаєте, панно Ево, що коли мужчина напрацюється, нашарпає собі нерви для кусника хліба, то йому не треба супочинку для душі і тіла між своїми чотирма стінами?

Ева усміхнулася силувано.

— Але проти рівноправности не маєте нічого? — спитала Ева.

— Нічого, як хочете. Я маю надію в Бозі, що вона мені особисто в дорозі до моїх простих цілей не стане.

Ева глянула на нього збоку і не обзивалася більше, а Юліян, сперши голову в руки, дивився вперед себе.

Ще панували півсутінки, хоч зорі чимраз то густіше виступали на небосхил. Вода наново вспокоїлася, легкий вітрець приляг, дерева стояли нерухомо, а недалеко від лавки лежала стара жінка з заложеними на грудях руками.

«Бабуня», — подумав Юліян, пригадавши оповідання о. Захарія, та її вплив на молоду дівчину.

— Тут так тихо, пане Юліян, — обізвалася нараз Ева зниженим, ніжним голосом, — можна добре говорити.

Він схилився до неї. Що вона мала йому сказати? Щось важне і вагається? Нехай лише говорить.

— Зараз, зараз, — почув притишений голос. — Я питала про рівноправність жінки, бо тут іде про поважання жінки, яка…

Він звернувся повним поглядом до неї. Їх погляди стрінулися: чудні, переполохані погляди. Вона відвернула очі.

— Гм, панно Ево, не можете сказати?

Він схилився ще нижче над нею і солодкий дивний острах опанував його. Відійшла охота? Не мала довір’я? Сховалася, як мишка?

Він вийняв годинник і поглянув. Сьома година.

— Час вертатись додому, там жде батько, — і, сказавши це, зітхнув.

Довга, непевна мовчанка. Нарешті чути стримуваний насилу шепіт:

— Я люблю… — і, сказавши це, ніби віддала ввесь скарб, всю покору своєї дівочої непорочної душі і встала, щоб відійти. Він зупинив її.

— Любите мене? Мене, Ево? І кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.

Він обняв її і притиснув сильно до себе, не даючи їй кроку поступити, ні слова промовити.

— Ево, — кликнув щасливий, — чи ти не жартуєш? Повтори ще раз.

— Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю ні вдень ні вночі супокою. А я не зношу щось затаєного у своїй душі. Цю мою сповідь ти мені утруднював, бував недоступний, амбітний і виминав мене, мучив.

— Я суворий по вдачі, Ево, — відповів, — не винен тому, але в мене є серце, що товклося тайком вже раніше, не менше твого. На чужині, серед праці, по університетах чи при війську — всюди виринали перед моєю уявою, дивилися з-під білого чола і чорних брів темні очі, питали щось, заповідали і знов відбігали, глузували, а все вертались твої очі, дівчино.

Він говорив поривчасто. Раз розколиханий із свого спокою, тепер якби не міг опанувати себе.

— С-с-т… — упімнула дівчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. — Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довідалася, що між нами зайшло.

Ці слова вона більше видихнула, ніж вимовила.

— Тобі бабуні страшно, справді? — і він насупив брови. — Коли в тебе було досить відваги, щоб виявити мужчині свою любов, то чого лякатися її або взагалі чого-небудь? Може, ти глузуєш собі?

З тими словами він заглянув їй на мить допитливо в очі.

Вона відчула вразу в його голосі.

— Та куди там…? — заспокоювала, завваживши, як йому груди піднялися від зворушення. — Я лише хочу, щоб це поки що було нашою тайною. Воно так любо. Але ходім звідси далі між дерева, — додала і поступила кілька кроків вперед, між перші дуби.

вернутьсявернутьсявернутьсявернуться