Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 78

78

Ваша Цілля».

Скінчивши читати лист, тета Оля глянула на свого вуйка. Він виглядав страшно. В його очах горів огонь болю і жалю.

— Їдь, Ольго, — сказав, опускаючись обезсилено у фотель, — залиши мене. Ти бачиш, що я переживаю всіх. На те Господь мене і тримає. Їдь, доки ще вони живі, доки б’є в них живчик. Я ще маю надію, їдь.

*

Коли два тижні пізніше тета Оля вернулась із столиці, проти неї вийшов директор Альбінський і спитав уже здалека:

— Як там, донько?

— Ліпше, славити Бога, — відповіла. — Потрохи Дорі пам’ять вертається, вона в неї була наче засипана. Почала до мене горнутися, гладила по лиці, лиш не знала, як мене назвати. Треба при ній із кожним словом рахуватися, казав лікар. З поясненням пережитого і його наслідків треба починати обережно і то лише тоді, коли сама рушить ту тему. Лікар має надію, що до кількох місяців вона буде вилікувана і що зможемо її сюди забрати, бо галас міста впливає шкідливо на її потрясені нерви.

Сталося, як лікар передбачив.

Тіло і змисли Дори кріпшали з тижня на тиждень, пам’ять верталась і хора сама почала згадувати страшну пригоду та ставити питання. Щоб сказати їй правду — це сумне й нелегке завдання перебрав на себе батько померлого її чоловіка — її тесть, купець Вальде. Зразу на її питання, повні зачудовання і несупокою, де знаходиться Егон і чому вона в чорній одежі, відповідав натяками, а пізніше виявив їй усю правду. Сам прибитий нею, батько з жахом у серцю попрохав її, притуливши її до своїх грудей лише одну хвилину, і над тим застановитися, що з утратою свого єдиного сина, він утратив все, що мав найдорожчого на світі і що тепер лиш вона одна йому сина заступає. Тому вона мусить старатися для нього, своєї тети та їх усіх виздоровіти. Дора, вислухавши ці слова з якимось німим послухом, після хвилини застанови обняла тестя за шию і довший час не рухалася, та вслід за тим, якби аж тепер зрозуміла цілу вагу своєї втрати, вибухнула сильним і конвульсійним плачем.

Коли панна Альбінська прийшла повідомити Дору, що збирається до від’їзду, Дора притиснула хустину до очей, щоб стримати сльози, які поплили по змарнілім її обличчі.

— Я цього не пережию довго, побачите, — сказала. — Я не буду довго плакати і вас турбувати собою. Егон сам покличе мене. Що ви знаєте, як ми любилися! Який він був для мене, яка це була людина!

Та як усі великі почування болю чи радощів уміють у людській душі проминати, так і молоденька вдовиця вспокоїлася небавком так, що не було остраху, що її нервова хвороба повториться.

Тета Оля своєю щирістю, тонким почуванням, часами і рішучою енергією, що не любила накидатися, а лиш кріпити духа, стала для неї, як для всіх страждаючих, правдивим янголом-опікуном. Дора, стративши маленьким дівчатком батька, опісля, шестилітня, і маму, у домі діда звертала свою дитячу душу до панни Альбінської. Коли приїхала вдруге до хати діда, оповита у глибоку жалобу, знов тільки теті Олі заявила:

— Я буду вашою, тіточко, аж до хвилини, доки мене не покличе Егон до себе.

..........................................................................

Якось дивно склалося так, що в пору, коли прибула повдовіла пані Цезаревич до своєї братової пані Софії Рибко, директор Альбінський привіз до себе свою, тяжким горем прибиту 17-літню повдовілу внучку.

Дора помагала теті у господарстві і обі перебували разом на пожиточній праці довгий час. Під впливом тети Дора ставала чимраз спокійніша. Тета Оля не говорила багато, вона і не любила пестити, але те, що притягало до неї, це була свіжість її духа, природність. Хто і не хотів, мусів покладати віру в її слово і виявлятись перед нею щиро і одверто.

*

Дора полюбила Мельниківку і заходила туди часто. Зразу ходили з панною Альбінською, а далі й сама. Особливо, коли треба було від дідуня важніші припоручення передати Олексі, вона йшла на гору сама.

Годинами ходила на проходи. То лісом, де почувала себе, мов у святині, то каменистими стежками, де стрічалась із гірськими людьми і вислухувала супокійно їх жалі та радісні події, то споглядала задумливо на сусідні заліснені верхи та тонула у божеській красі природи.

Любила пересиджувати над потоками, що спадали голосно, заглушуючи інші звуки, у розгоні почерез скалисті стіни. Там, де плила гірська ріка і місцями, здавалося, наче сунулася вперед, вона ті місця обминала. Зелена, понура вода манила її своєю лякливою тайною і викликала мороз на тілі. Як дика серна, що іноді з нічого, від одного несподіваного, ледве замітного шелесту в лісі сполошена, утікала, так утікала і Дора. Ліс мав свої тайни, а вона їх ще не знала. Не хотіла знати. Зате так, на самоті, без товариства, полишена виключно на свої сили, ніби дужчала.

Любила Дора заходити на Мельниківку і тому, що тут пригадував їй кожний куток дитячі літа. Сюди приносили її з великого мешкання, коли сильно плакала і нелегко було чим-не-будь її заспокоїти. Коли була слухняна, особливо при науці, бувало, дозволяли їй іти з тетою Олею на Мельниківку. Тут в одній з кімнат відкрила Дора одного разу одну річ, яка зачудувала її і врадувала чимало. Була це прядка з колесом, на якій пряла ще її покійна бабуня Альбінська, а пізніше й тета Оля. Прядка не стояла тут невживана. Видко було, що вона ще недавно була в руху. На куделі при прядці знаходився гарно приготований лен, а на гребені звиті напрядені нитки.

— Тіточко, — сказала вона ще того вечора до панни Альбінської, коли обі розходилися до своїх кімнат на супочинок, — ви мусите мене навчити прясти. Наші бабки і прабабки всі вміли прясти. І моя бабуня, напевно, теж.

— Твоя бабуня дуже любила прясти, а дідо гнівався, що вона підтримує старосвітчину, бо з жінок гірничих урядовців ніхто цим не займався. Він все тримався здалека від демократичних почувань і не любив, щоб його хата нагадувала село і «низи».

— А чому ж дідо з попівською донькою оженився? Урядничих доньок, певно, було досить.

— Ах, тоді бабуня була донькою вже не звичайного душпастиря, а вище поставленої духовної особи і з літературної праці знаної особи. І гарна була, Доро. Із своїм білим личком і очима, як у серни, із своєю незвичайною солодкістю в усміху, і виразом обличчя вміла чарувати. Та все бували моменти, де він… — і тут урвала.

Дора не питала більше.

Вона знала бабуню лише з портрету і перед ним могла вистоювати годинами.

— Ах, тіточко, — додала з якимось нервовим поспіхом молода вдова. — Ви мене мусите всього навчити, що самі знаєте. Коли я так подумаю, скільки всього знають інші дівчата, жінки і взагалі мої ровесниці, то я видаюся собі проти них наче без змісту, і по цім світі, мов автомат, блукаю… Мені соромно. І коли я так думками вперед іду, тіточко, то Егон мусів у глибині душі перед моєю беззмістовністю і невеликим знанням очі зачиняти, бо інакше за що мене так дуже любив?

— Любов — тайна, зозулько, — відповіла панна Альбінська і відвернулася.

*

Про гарні дружні зносини, як вони іноді між шляхотнішим жіноцтвом бувають, директор Альбінський мало що знав. При своїм бистрім умі та оці знав, що вони існують, але не сприяв їм, був їм навіть неприхильний. Він лиш одну з Цезаревичів признавав і ставився до неї з відповідною пошаною, — саме паню Софію Рибко з дому Цезаревич, вдову по надучителю Рибко. Коли наспіла відомість до панни Альбінської про смерть Максима Цезаревича, брата пані Рибко, він переслав їй вислови спочування, але решту родини завзято оминав. Коли Оксану, яку знав добре як учительку цієї місцевости, та її маму запросила з якоїсь нагоди до себе панна Альбінська, і він там припадково знаходився, відійшов з їх товариства зручно, насуплюючи брови. Панна Альбінська спитала його тоді із свавільним усміхом:

вернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернуться