Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 83

83

Тут, «нагорі», всім було відомо, що директор не був їх прихильником, і теж кликали її до себе умовленими знаками. Ніхто, крім панни Альбінської та Олекси, не знав, що Дора тайком із продаваного меду купувала речі для бідних дітей і помагала на св. Миколая шити теплі грубі панчохи, шапочки та камаші.

Листопадові мряки почали чимраз рідше налягати, аж по одній спокійній ночі побачили зранку мешканці землю, покриту снігом. Раз, коли земля повна була цього нового снігу, галуззя вгиналося, засвітилося на узгір’ї гостинне вікно.

— Оксана мене кличе, — прошепотіла Дора із стриманою радістю до тети. — Певно, щось нового на Миколайка здобули. Я пішла б туди. Як кажете?

— Сьогодні ти це залиши. Сніг по коліна і, як бачиш, не перестає падати. Я маю і так у місті важне діло і мушу поїхати саньми, то загляну до Оксани сама. Дідуня не можна самого в хаті залишати. Він цього не любить.

Дора всунула невеличкий пакуночок теті:

— Це Оксані, тіточко, свіжі медівнички, коли вернеться зі школи, нехай це буде привіт від мене.

Коли сутінки впали на кімнату, Дора майже несвідомо підходить до відкритого фортепіяну. Її не тягне до класичної музики, ні до хоровитих вальсів Шопена[114], а тягне до тої мелодії, яку чула ще малою дівчинкою і пізніше ще по церквах, бо по салонах ніколи її не чула. Вона кладе руки на клявіатуру і викликує з них звільна прастару коляду «Бог предвічний…»[115].

Нараз за нею:

— Доро!

Вона прокинулася. Це голос дідуня: «Це ти граєш?!»

Вона притакує головою і грає далі, майже не чуючи, що її голос зливається із звуками інструменту.

— Що ти маєш у думках, Доро?

— Чи не годиться, дідуню?

— Коли не маєш щось кращого під теперішній час, то… — і не докінчив.

— Теперішній час, дідуню, пригадує мені наближення найсвятішої ночі.

Дідо вийшов з кімнати. Небавком задзвонили перед домом сани.

— Чи ви були у Цезаревичів і передали медівники Оксані, тіточко?

— Передовсім я не була в Цезаревичів, лише у пані Рибко, так що Оксані передала пакетик на дорозі, коли вона верталась. Вона подякувала, врадувана, і зайде сама або приїде санками. «Миколайкове» добре складається.

— А нащо вона вікно освітлювала? Дурила мене?

— Вікно гостинної кімнати освітлене, бо гостя дістали — нареченого нашої Еви. Довідавшись про приїзд Юліяна Цезаревича, я вже не хотіла до них заходити.

— То я також не піду туди.

— Цезаревич приїхав просто з Покутівки, відвідав будучих тестів, щоб дещо про свою наречену довідатися, бо, може, вона до них пише частіше.

Між темними бровами Дори зробилися дві зморшки:

— Не знати, чого та Ева так закуталася в мовчанку. Безперечно, має багато іспитової праці. Але мовчати місяцями, не обзиватися ні до родичів, ні до нареченого я таки не могла би.

— Чую, що вона на кілька його листів прислала йому лише свою знимку без одного слова. Оригінальна дівчина.

Дора встала.

— Я хочу вийти, перейтися, не пізно?

— Чому пізно? Глянь на годинник, щойно лампи позасвічували.

Увійшов Альбінський.

— Мені причулося, що ти хочеш вийти? Пожди, я зараз одягну футро і підемо разом.

— Дуже радо, — відповіла Дора спокійно.

*

Ходила з дідунем, ішла, куди хотів, відповідала на його питання, та коли завернув на широку вулицю, де змітали сніг із тротуарів, нараз стала і хвилину дивилася кудись на узгір’я над каштановою алеєю. Дивилася пильно, як з одного невеличкого вікна блистіло світло. При фіртці з тополями, коли дідо увійшов в зільник, Дора сказала:

— Я ще лишуся трохи надворі, дідуню, хочу ще довше побути на свіжім повітрі, — і поспішила в алею каштанів.

Де-не-де світилися ліхтарі, сніг, хоч і підмітуваний, насідає грубою верствою на дорогу. Мала вже виходити з алеї, як почула за собою спішні кроки і знайомий голос.

— Ми за вами, пані Доро! — кликнула Оксана. — Вчора приїхав брат і ми, наговорившися досхочу, рішили вийти трохи у такий білий вечір. Може, захочете піти з нами поробити деякі невеличкі орудки на «Миколайка»?

Дора згодилася і Юліян, ідучи, оповідав, як вирвався з семинарії на недовгий час до Покутівки, як застав о. Захарія та їмость зажурених поважною недугою пані Орелецької, як бабуся хотіла б бачити Еву, а вертатись їй тепер з чужини не було на часі.

— А ми знову нічого не знали, що в Покутівці діється, — сказала пані Вальде. — Якби лиш мене так хотіли з дому пустити, я поїхала би хоч на недовгий час доглядати недужу. Вона ж рідна сестра мого діда. Що ти кажеш на це, Оксано?

— Тебе не пустять, — відповіла Оксана. — Тета Оля — може, але пан директор — ніколи.

— До Покутівки я міг би вас відпровадити, щоб самі не їхали, — обізвався Юліян і його погляд промайнув по ній, — одначе не міг би там залишатися. Я й так винятково дістав відпустку від ректора, маю ще іспити перед собою. Тому думав побути тільки на Миколая, котрий, може, і мені щось принесе, — і при цьому усміхнувся якось дивно.

Обі жінки станули перед виставою і радилися, чого і скільки треба купити, а Юліян проходжувався мовчки тротуаром. Задумався, пригадуючи, як батько дав йому читати свій денник, для нього написаний, як дістав від Зарка першу знимку Еви. Коли прокинувся з надуми і перед виставою пань уже не було, він зайшов до крамниці.

Дора саме побачила малий шліфований флакон на цвіти і казала собі його подати.

— Саме такий, лише трохи гарніший, з гіяцинтом я дістала весною від мого чоловіка ще під час заручин та, на жаль, він розбився. Запакуйте мені це.

«Від мого чоловіка, — повторив якийсь голос у Юліяновій душі і якесь прикре почування заворушилося в ньому. — Навіть двадцять чотирьох годин не прожила з ним і говорить про якогось чоловіка! Ні, не пара вона Еві!»

*

Другої днини настала заметіль. Снігом віяло так сильно, що двері, коли їх хто відчиняв, боролися з вітром. Ліси видніли, мов крізь білий серпанок.

Дора ходила поважно і стиха з кімнати тети Олі до діда і щохвилини зазирала до вікна. Її тягнуло вийти хоча б і в заметіль, але дідо противився у безнастанній тривозі за неї, навіть коли вона почувалась дуже здоровою і давала доказ своєї молодої сили і жвавости.

Та і в таку сніговію добився до них старий листонош і приніс два письма: одно — до тети Олі, друге — до директора, який, прочитавши його, сховав сквапно до кишені.

Лист до панни Альбінської був з Покутівки від о. Захарія і подавав до відома, що бабуня Орелецька тяжко хора, що вони приготовлені на катастрофу, і що бажала би побачитися як уже не з братом, то бодай з панною Альбінською. «Сирітку» Дору хотіла теж поблагословити.

Панна Альбінська, рішена до виїзду, поклала без вагання лист на стіл перед Альбінським і сказала, що виїде найдальше позавтра зранку.

— Але знаєте, вуйку, — додала, — я взяла б і Дору. Я знаю, як тета прив’язана до своєї Еви, як дуже тужить десь тепер за нею і ледве чи побачить її. Я забрала б Дору, щоб уприємнити їй, може, ті останні дні видом тої дитини, що така подібна до її покійної братової.

— В тебе вже сиве волосся, Ольго, а таке вигадуєш! Що тобі Господь дав? Узимі, у заметіль забирати дитину до вмираючої жінки? На те, щоб набралася прикрих вражінь або і простудилася? Її рідна внучка, «тяжко засмучена» її недугою, не може приїхати, але як та бабуня замкне очі, то загранична панна, заглиблена в науці, загорне без найменшого вагання цілий її маєток і буде його пропускати, напевно, не в ріднім краю! Ти, Ольго, як хочеш їхати сама, то їдь. Мені буде приємно, як хтось з моєї хати буде при ній в її останніх хвилинах життя, але Дори я ані за поріг не пущу з хати! Мені жаль сестри та її змарнованого життя, але знай, що інше так само важне.

вернутьсявернутьсявернуться

114

С. 325 — Шопен Фридерик Францішек (1810—1849) — польський композитор і піаніст — створив новий стиль фортепіанного письма і виконання, новий жанр фортепіанної балади. Твори: два концерти для фортепіано з оркестром (1829, 1830), чотири п’єси, три сонати, чотири балади, експромти, ноктюрни, етюди, полонези, мазурки, пісні. Творчість Шопена пройнята пісенністю польського та інших слов’янських народів, зокрема й українського.

вернуться

115

С. 325 — «[…] прастару коляду „Бог предвічний…“»

Із Різдвом, яке є найвеличнішим святом зимового циклу, тісно пов’язаний обряд колядування, що своїми витоками сягає дохристиянських часів.

Українські колядки мають християнсько-релігійний зміст. До них належить одна з найвідоміших, знана під назвою «Бог предвічний», а за першим рядком — «Бог предвічний народився».

Наводимо її текст повністю:

Бог предвічний народився, Прийшов днесь із небес, Щоб спасти люд свій весь, І утішився. В Вифлеємі народився: Месія, Христос наш І Пан наш, для всіх нас Нам народився. Ознаймив се Ангел Божий: Наперед пастирям, А вчера звіздарям І земним звірям. Діва Сина як породила, Звізда — ста, де Христа, Невіста Пречиста Сина зродила. Тріє цари несуть дари До Вифлеєм-міста, Де Діва Пречиста Сина повила. Звізда їм ся об ’явила В дорозі о Бозі, При волі, при ослі їм ознаймила: — Тріє царі, де ідете? — Ми ідем в Вифлеем З желанєм, спокоєм І повернемся. Іншим путем повернули, Погану, безстидну, Безбожну Іроду Не повідали. Йосифові Ангел мовить: — З Дитятком і з Матков, З бидлятком, ослятком Най ся хоронить. «Слава Богу!» заспіваймо, Честь Сину Божому І Пану нашому Поклін віддаймо.

(З кн.: Колядки і щедрівки / Передм. Р. Кирчіва; стаття М. Глушка. — [Б. p., б. в.]. — С. 54—55).

У романі «Апостол черні» О. Кобилянська передає розмову Дори Вальде з її дідом, паном Альбінським. Виникла суперечка щодо музики, яку грала на фортепіано Дора. Вона відстоює те, що «прастара коляда „Бог предвічний…“» мусить звучати, бо нагадує «наближення найсвятішої ночі», тобто Святого Вечора і Різдва. Сама Дора ще в дитинстві по церквах чула цю колядку. Її вона протиставляє класичній музиці і вальсам Шопена.

вернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернутьсявернуться