Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 39

Вона швидко виклала все з торбинок на стіл

— Ходімо. Не бійся В мене хороша мама. От побачиш

Лесик зітхнув. «От побачиш…» Знову Що він побачить?

«Мавпочку» в пелюшках? Ну що ж, тримайся, Лесику! Наберись мужності й відваги. І скажи так, як твоя мама говорила: «Ой, яке гарненьке!» Ну, хіба тобі важко це зробити? Ну зроби, ну!.

Лесина мама сиділа на тахті з перебинтованою ногою А біля тахти стояв візочок.

Мама була така ж білява, як Леся, тільки брови не темні, а теж біляві.

— Познайомся, мамо. Це наш Лесик Він допоміг мені принести все, що треба Не доведеться ще раз бігти

— А-а! Здрастуй, здрастуй! — лагідно всміхнулася мама. — Леся розказувала мені про тебе. Спасибі, що допоміг, їй зараз, бідненькій, важкувато Так мені не пощастило…

— Ну, нічого, нічого, все буде гаразд, — перебила її Леся. — Лікар же сказав іще кілька днів — і будемо ходити… А це наш Тарасик, — обернулася вона до Лесика. — Та не бійся, підійди ближче Він тебе не вкусить.

Серце Лесикове стукотіло так гучно, що йому здавалося — і Леся, і мама це чують.

Він підійшов і зазирнув у візочок Перше, що він побачив, — це були веселі голубі оченята, які дивилися на нього цілком свідомо й навіть трошечки іронічно.

На голові стирчав кумедний білявий чубчик, чимось схожий на півнячий гребінець. Тарасик вимахував руками і швидко-швидко дриґав ногами, наче їхав на велосипеді

Побачивши Лесика, він на мить завмер і раптом розтягнув ротик у широкій усмішці, показуючи два маленькі нижні зубчики. Це було так симпатично, що Лесик засміявся І Тарасик теж голосно хихикнув А потім склав губи трубочкою і за гугукав: «Гу-гу-гу!»

Леся і мама дружно зареготали.

— Ти диви! Він тебе признав! — вигукнула Леся

— А він усіх хороших людей признає, — сказала мама і ніжно-ніжно подивилася на Лесика. Леся перехопила мамин погляд і теж подивилася на нього

Соловейко тьохнув так радісно, що Лесик мало не задихнувся

Багато у його щедрому на радості житті було щасливих моментів, але такого, щоб ото так перехоплювало подих, він, здається, не пам'ятає

Вся квартира була заставлена вазонами з квітами і рослинами.

Вони стояли на підвіконнях, на спеціальних підставках, просто на підлозі, висіли на стінах у дротяних держачках

Тут були і фікуси, і кактуси, і пальми, і китайська троянда, і кімнатні лілії, і виткий плющ, і різні інші, назви яких Лесик не знав, а деякі взагалі бачив уперше

— Ого! — вихопилося в нього. — Ціла оранжерея!

— А це дріада восьмипелюсткова, — сказала Леся, показуючи на один із вазонів. — Листя схоже на дубове. Правда?

— Правда, — погодився Лесик.

— Але вона з родини розових, з порядку розоцвітих А ти знаєш, що до цієї родини належить і черемха, і груша, і вишня, і яблуня, і малина, і суниця?.

— Не знаю, — усміхнувся Лесик. — Але тепер знатиму

— Дуже рідкісна, — сказала Леся. — Зустрічається лише в Карпатах На горах Близниця та Піп Іван. В альпійському поясі, на висоті 1800–1900 метрів над рівнем моря.

— Гм, — тільки й сказав Лесик

— У нас на альпійській гірці біля школи точнісінько така. Це я посадила.

— Гм, — знову-таки сказав Лесик

А потім його частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами («разом з Лесею!») І такого смачного чаю з таким смачним варенням і такими смачнючими тістечками Лесик, їй же право, ніколи в житті не їв.

За цей час Тарасика двічі переповивали й один раз годували І Лесик уже знав, що таке підгузнички й повзунки, яка сорочечка (без зав'язочок) одягається спершу — «на грудочку», а яка (з зав'язочками) потім — «на спиночку»

А коли Леся побігла на кухню підігрівати кашку, а мамі треба було перестелити у візочку пелюшки, вона дала хлопцеві на хвилину потримати Тарасика

— Тільки обережненько — не впусти

І Лесик притис до грудей тепле тільце І відчув, як б'ється під його рукою маленьке серце Це було якесь незвичайне почуття В його руках довірливо лежало життя, яке цілком залежало від нього, від його захисту Лесик відчув себе раптом дорослим і дужим

І тут несподівано в уяві виник прохідний двір і маленький горобчик-пташеня, що стрибає по асфальту…

Щось кольнуло хлопця, але тільки на одну мить. Йому було так добре зараз!.

Коли вам добре, коли вас хвалять і пригощають та ще й у родині тієї, хто вам подобається, ви, певна річ, забуваєте про час і про все на світі. Ви сидите й млієте. І збагнути, що ви засиділися, не можете аж ніяк

Лесик зрозумів це тільки тоді, як ненароком глянув на годинник.

— Ой! Уже чверть на сьому! А… чого ж ви мене не виганяєте?

Леся з мамою перезирнулися

— А у вас що — гостей виганяють? — лукаво усміхнулась Леся.

Лесик почервонів:

— Та ні, але…

Вже опинившись надворі, він раптом подумав: «А чого ж я не сказав, що й завтра можу допомогти, й післязавтра… їм же ж таки важко… Ех, я! Черевик!»

І що воно за такий хитрющий закон, що все розумне, яке можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.

Назавтра Лесик підбіг до Лесі й тільки-но розтулив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: «Мовчи!» Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, аби у класі щось знали.

Він кумедно-швидко стулив рота й усміхнувся.

Вона теж усміхнулась і сказала:

— Привіт!

І він сказав:

— Привіт!

Так народилася їхня таємниця

Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять

І незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, гумор у хлопця був чудовий

Як же це прекрасно — мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: «Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру Клянусь! Можеш бути спокійна…» А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — зирк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. І поглядом: «Ну що ти! Ну припини!..» А ти знов… І вона знов…

Як це чудово!

Лесик повсякчас усміхався. Він просто не міг втриматися Нарешті Жора це помітив

— Ти чого усміхаєшся? Гривню знайшов?

— Червінець.

— Брешеш!

— Брешу.

— Так що?

— Нічого… Просто так…

— Тю!

Потім була неділя

А в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.

А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав; «Ну, як там твоя мама, як Тарасик?» — вона сказала:

— Спасибі! Все гаразд Мама вже ходить потроху А Тарасик передавав тобі привіт: «Гу-гу-гу!»

Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, щоб продовжити розмову, але вона перебила:

— Ну, я побігла!

І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.

Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала Коротко, напівжартома І він зрозумів, що більше нічого не буде.

Але таємниця лишилася

Про неї не знав ніхто Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.

Розділ VII,

у якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди Фороракос. Дощ. Ми провалюємося «Хлопці! Чилдрени!»

— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і…