Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 49

— Ну?! — дивуєшся ти

— А тепер вони в ямі сидять, вилізти не можуть Від шаблезубого тікали й попадали Я про тебе згадав: от коли був би Жора з нами, неодмінно щось придумав би, щоб витягти їх звідти

— Треба було їм якусь довгу гілляку простягти або щось накидати, щоб можна було вибратися.

— Ну, ти таки геній! — кажу я. — А ми й не додумалися.

Гілляки довгої там, по-моєму, не було, а от чогось назбирати, здається, можна

— Ага, — закивав Агашкін

— То, може, повернемося, — кажу я. — Пропадуть же! Шкода все-таки

— Гайда! — кажеш ти

Повернули ми назад.

І наче тепліше стало. Чи то від бігу зігрілися, чи від того, що тебе знайшли Що не кажи, утрьох — це не вдвох, утрьох завжди веселіше. Троє — це вже компанія.

Йдемо ми, ступаємо бадьоро, мало не співаємо.

Аж раптом помічаю — пейзаж якийсь незнайомий. Нетой пейзаж Не ті дерева, не ті кущі — все не те.

— Хлопці, — кажу, — по-моєму, ми не в той бік повертаємося

Спинилися ви з Агашкіним, роззираєтеся.

— Мда, — кажеш ти. — Щось не те

— Еге ж, — підтвердив Агашкін. — Не те.

Більше ми нічого сказати не встигли Бо враз попереду почулося могутнє рикання і з-за кущів вистромилася здоровенна страшнюча волохата голова печерного ведмедя.

Часу на обмін думками не було.

Ми рвучко повернули на сто вісімдесят градусів і дружно стартували, як на спринтерську дистанцію Відмінність тільки та, що спринтерська дистанція коротка, сто-двісті метрів, а ми не обмежували себе Коли тікаєш від смертельної небезпеки, ніколи не знаєш, скільки доведеться бігти — чотириста, вісімсот, півтори тисячі чи навіть марафон. Усе залежить від переслідувача, від його настрою, темпераменту й зацікавленості тобою.

Біжучи, я подумав, що спорт, особливо легка атлетика і біг із перешкодами, зародився дуже давно, саме в ті прадавні часи, у яких ми зараз перебували. І не останню роль у перших рекордах відіграли шаблезубий тигр чи печерний ведмідь

Але нам пощастило. Той печерний ведмідь, який нам зустрівся, був, мабуть, не голодний і нами не зацікавився

Бо не лише марафону, а й півтори тисячі метрів ми б уже не подолали.

Коли ми, знесилені, попадали нарешті на землю, навкруги була тиша, погоні не чути.

— Чилдрени, я більше не можу, — не витримав і заплакав Агашкін. — Не можу я більше. Це не життя Мука!.. Весь час тікаєш, весь час мерзнеш, весь час якесь стихійне лихо… Не можу!

Ти ж знаєш, Жоро, хоч би що казав Агашкін, йому чогось завжди хочеться заперечувати А тут я був із ним абсолютно згоден На сто відсотків

Нещасні ті первісні люди. Нещасне їхнє життя Без вогню, без даху над головою Щохвилини чекай якогось стихійного лиха: зливи, повені, урагану Щокроку підстерігають тебе якщо не шаблезубий тигр, то печерний ведмідь або безкрилий птах фороракос із дзьобом-сокирою. Яка несправедливість природи! Не дала людині ані гострих пазурів для захисту, ані ведмежої сили. Хоч лягай і вмирай

— А ви думали, — кажеш ти. — Важко Дуже важко було Але, щоб ви знали, саме через слабкість свою людина й стала людиною. Не маючи пазурів та іклів шаблезубих для захисту, мусила вона розвивати мозок, щоб розумом, хитрістю подолати ворогів Правда, на це еволюції довелося витратити не одну сотню тисяч років

— То що, мені чекати оті сотні тисяч років? — скривився Агашкін. — Я зараз хочу тепла й безпеки

— А чого ж ти, — кажу, — мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали і влаштували суд? Чого не просився, щоб вогонь у людства не забирали? Щоб Прометея знову не засуджували? Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?.

У цьому місці Лесик змушений був перервати свою розповідь, бо Жора сказав:

— Ні! Неправда! До чого тут Агашкін? Чого ти на нього напався? Хіба він винен? Це вже несправедливо!

Лесик знітився. Хотів щось казати…

І в цей час у двері подзвонили.

Розділ XIV,

у якому відбуваються несподіванки для Лесика і Жори Представницька делегація. Прихід таємничого незнайомця Розповідь діда

Усе, що ви прочитали про оті фантастичні пригоди Лесика (а з ним Жори, Агашкіна та інших), розповів він Жорі, починаючи з ранку і впродовж усього недільного дня.

Жорині батьки пішли на фізкультуру — тато на теніс, мама на аеробіку А в другій половині дня, коли батьки повернулися, хлопці перекочували на свіже повітря — ходили вулицями, тоді забрели на шкільне подвір'я (де з ними трапилася маленька пригода, але про це потім) А коли почав накрапати дощ, повернулися додому Тепер уже до Лесика, бо саме в Лесика нікого не було. Його батьки пішли з дідом і бабою спершу по крамницях, а тоді проводжати їх на автобус. Отже, умови для Лесикового фантазування були створені долею найсприятливіші І нічого дивного, що він устиг наговорити так багато

Було вже надвечір'я, дощ припинився, коли ото пролунав несподіваний дзвінок у двері.

Хлопці вирішили, що то повернулися Песикові батьки. Пішли відчиняти удвох Відчинили і… Якби вони побачили зараз перед дверима космонавта Павла Поповича, співачку Софію Ротару або французького кіноактора Алена Делона, вони б, мабуть, так не здивувалися. На площадці стояли Стьопа Чичибабін, Слава Коваленко, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук. Ще якби кожен із них окремо, було б не так дивно Але всі разом…

Стьопа Чичибабін — староста, Слава Коваленко — голова ради класу, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець та Аліна Гончарук — ланкові

Делегація була представницька, на вищому рівні.

— Ми до вас, — сказав Стьопа. — Власне, до Лесика.

— За-заходьте, — затнувшись, мовив Лесик. Делегація зайшла

Запала хвилинна пауза.

Всі, за винятком Сашка Чуприни, вперше були в Лесика вдома і тому здивовано роззиралися навкруги. На картини, малюнки, стелажі, на книжки з мистецтва.

Особливе враження справила стінгазета «Домовик», яка досі висіла на стелажах.

— О! — вихопилося водночас у Лесі й Аліни.

— Сила! — сказав Сашко Чуприна.

— Клас! — сказав Слава Коваленко.

— Куди твоє діло, — промимрив Стьопа, та одразу ж схаменувся. — Ну, гаразд. Не будемо розтікатися мислію по древу. Давайте одразу… Так… Нам слід негайно випустити «Блискавку» Щоб завтра зранку висіла в класі. Хоч трійця й не призналася, але це вони. Більше нікому. Ми перебрали всіх Тільки вони.

— Правильно! — сказав Слава Коваленко.

— Тільки вони! — погодився Сашко Чуприна.

— Треба! — мовила Леся Чорнобривець

— Випустити «Блискавку»! — підтвердила Аліна Гончарук

Увесь штаб висловився

Лесик і Жора стурбовано перезирнулися

Лесик же — редактор класної стіннівки. І коли до випуску підключається тато, стіннівка виходить така, що збігаються дивитися з усіх класів.

А оскільки тато підключався часто, майже завжди (як у таких випадках буває в усіх школах світу, коли тато редактора — професійний художник), то Лесикова газета гриміла на всю школу.

Який же люблячий тато відмовиться допомогти рідному синові! Клас це знав і користався цим. От і зараз

— Попроси, щоб підключився тато, — схилив голову набік Стьопа Чичибабін. — Отже, ідея така: намалюємо трійцю у вигляді мавп.

— Точно! — вигукнув Слава Коваленко

— Три мавпи! — вигукнув Сашко Чуприна.

— А вони такі й є! — вигукнула Аліна Гончарук.

Леся Чорнобривець чогось на цей раз промовчала. Тільки виразно глянула на Лесика, потім на Жору. Може, тому, що Лесик раптом страшенно зблід. А Жора, навпаки, почервонів.

Вони розгублено перезирнулися

І Лесик сказав:

— Ні! Тато не зможе… Він… зайнятий.

Ще раз перезирнувся з Жорою і вже певніше повторив: