Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 52

52

— Вважайте, що вину з вас знято… Я — Юра! — сказав несподівано тато

— Що-о?! — обличчя Іваницького враз набуло розгублено-дитячого виразу Він обвів поглядом усіх присутніх.

— Він таки Юрій, — знизала плечима мама.

Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, й обличчя його освітилося усмішкою:

— А вам, Юрію Васильовичу, пробачте, скільки років?

— Тридцять шість, — усміхнувся тато.

— Тож-то й воно!

— Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п'ятого класу, поки не перейшов у художню) вибачаю вам…

— Дякую… Спасибі… на доброму слові… Хоч розказав, і то легше стало І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник… А до художників у мене особливе ставлення… Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю — тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають інші Це — щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну відучених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…

— Уперше зустрічаю такого фізика, — щиро признався тато

— А ви що — усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? — усміхнувся Іваницький.

— Та ні, але… — тато розвів руками. — Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців По-моєму…

— Певна річ, — кивнув Іваницький. — Методи пізнання світу різні У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий Але і там, і там, і в цілому в усій людській діяльності в основі лежить совість Взагалі найвизначальніша риса виду «гомо сапієнс» (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум іще можна підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це Але необхідно Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабшого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, заплющив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік із мерзотниками, з ошуканцями, не гідними імені людського… Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш Від себе не втечеш, не сховаєшся Пробачте мені ці сентенції… Стара викладацька звичка…

Дорослі ще багато про що говорили, і все воно було цікаве, та Лесик погано слухав і погано розумів У голові в нього роїлися свої думки. Він міркував про те, що казав академік про совість. Лесик завжди вважав себе порядним. Він ніколи не кривдив інших, намагався бути чесним, добрим і справедливим І він був певен, що всі теж вважають його порядним Ніколи він у цьому не сумнівався. І раптом…

Він згадав, як посунула тоді трійця на Ясика Гриценка, коли він обізвав їх мавпами, і як кинувся на захист Ясика Слава Коваленко, а за ним Сашко Чуприна, а тоді інші… Не він, Лесик, кинувся перший, а Слава Коваленко і Сашко Чуприна. Він же тільки приєднався до хлопців, коли вони гуртом оточили, захищаючи, Ясика…

І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.

І шматок фрески…

То виходить, що він непорядний, утратив совість? Що він по один бік із негідними імені людського?

Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:

— Вибачайте Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися зі славною вашою родиною. До побачення… Всього доброго… Ну, а з вами завтра зустрінемося, — усміхнувся він Песикові й Жорі уже в дверях

Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю «Київ».

Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.

Саме такий день був у Песика сьогодні.

І день іще не скінчився.

Ще треба було ухвалити рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя

Песик подивився на Жору.

Жора зітхнув і опустив очі.

Розділ XV,

дуже короткий, у якому дія відбувається вночі

Ніч із неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев'ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.

Тільки одне-єдине вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.

Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.

Розділ XVI,

у якому знову ж таки дві несподіванки Шостий «Б» не вірить. «Оце фокус!»

У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.

По-перше, знаменита альпійська гірка перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніш. І квітів було більше, і кущ штамбових троянд нагорі з кількома величезними, якогось небаченого небесного кольору квітками був просто дивовижний. Всі, хто підходив до альпійської гірки, не могли втриматися від захопленого вигуку І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які протягом другої половини суботнього дня і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу всіляких квітів

Та ще у неділю півдня падав дощ…

Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна стояли на шкільному ґанку, ловили вдячні й захоплені погляди учителів й учнів і лише скромно опускали очі.

Це була перша несподіванка

Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі…

У коридорі біля дверей шостого «Б» висіла «Блискавка».

На великому аркуші ватману була намальована витолочена альпійська гірка перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами — двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне — в одного зайця було обличчя… Лесика. В другого — Жори

Під карикатурою великими літерами виведено:

Знайте всі, що друзі ці — Найостанніші зайці! Так злякались, так злякались, Що признатись побоялись Тож обом тепер ганьба, Чинить так лише слабак: Зробить капость — I тікає, Хоч свою провину знає… Отже, скажемо всі хором: Сором! Сором! Сором! Сором!.

З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово Недарма дивувався дядечко-місяць Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався

Тільки з шостого «Б» не сміявся ніхто.

Навіть Агашкін лише розвів руками:

— Ну, чилдрени, не вірю…

Але краще б вони сміялися

Коли люди щиро не вірять, що це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.