В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 17

«Якщо не вдасться вибратись, — подумав Плугар, — то Мілько з Жаннетою і Діком все ж таки повернуться на Землю…»

— А коли ми зайшли в круглу печеру? — спитав Микола.

— Знаєте що, Миколо, давайте пригадувати з цього кінця. Перші метрів п’ятдесят звідси я добре пам’ятаю. Ходімо навпомацки, а там знову пригадаємо…

Тримаючись за руки, вони рушили. Страшна темрява щільно облягала їх з усіх боків. І Микола, і Плугар то заплющували, то розплющували очі. Були моменти, коли перед ними спливали якісь невиразні плями: то працювала сітчатка. А потім темрява залила останні цятки.

МОВЧАЗНЕ БОМБУВАННЯ

Робот пілотував реактивний апарат так вправно, що Жаннета мимоволі милувалася його чіткими рухами. Видно, що на Землі він був добре натренований, його фотоелементи провадили кругове спостереження, одержану інформацію електронний мозок аналізував блискавично.

Жаннета ще й не помітила небезпеки, як її мовчазний пілот почав маневрувати. Вдалині раз у раз здіймався пил, наче хтось безладно бомбардував рівнину, схили гір. Коли «бомби» влучали в скелі, видно було гострі зблиски. І все це в абсолютній тиші, наче на стрічці німого кінофільму. Може, саме оця тиша і була такою зловісною?

Спалахи з’являються широким фронтом. Що, коли не вдасться обійти? Що, як влучить? Жаннета заціпеніла. Рвонуло на схилі гори, ближче, ближче…

— Обходьте! Обходьте! — Жаннета повернула до Робота своє перекошене від страху обличчя.

В цю мить Робот здався їй нерухомою частиною механізму управління. Чи він працює?

— Обходжу, — байдуже проскрипів Робот. — Виникають нові епіцентри. Ситуація ускладнюється.

Жаннета стежила за цим невблаганним метеоритним дощем, і відчуття невідворотного лиха загострювало зір. Бачила високі фонтани пилюки, і в грудях тенькало. Небезпека була така очевидна, така страшна, що спинялося дихання. Все ближче, ближче…

Апарат петляв, вписуючи у простір дуже складну криву, але не міг проскочити. Сидіння трусонуло, і біля своїх ніг Жаннета побачила пробоїну. Метеорит, що прошив платформу, був, очевидно, завбільшки з яблуко.

— На посадку!

Апарат стрімко полетів униз. Ось уже до поверхні рукою подати… Раптом він хитнувся і, падаючи, боком вгруз у товстий шар пилу. Робот і Жаннета попадали, але відразу ж і посхоплювались. Метеоритний дощ промчав, їх зачепили останні його «краплі».

Жаннета полегшено зітхнула, рука мимоволі потяглася до голови, щоб торкнутися волосся, але наткнулася на тверде тім’я шолома. Робот уже діловито оглядав апарат.

— Скільки часу відбере лагодження? — спитала, розглядаючи невеличку карту.

Місцина, позначена маленьким хрестиком, зовсім близько.

— Ще невідомо, — обізвався Робот.

Похапливо беручи балони, сумки, Жаннета сказала:

— Полагодите — ждіть сигналу.

Вона не пішла, а кинулася бігти. Може, там нещастя, біда? Кожна хвилина дорога… Добре, що тут мале тяжіння і бігти зовсім легко! Ось шлях їй заступила тінь від величезної скелі. Обминати? Жаннета з розгону пірнула в чорноту, налетіла на невидиме каміння, і свинцеві її підошви сковзнули, як на льоду. Вискочила з тіні — в очі їй бризнуло синім, голубим сяйвом: то мерехтіла долина, вкрита самоцвітами. Посеред цього мерехтіння голубим полум’ям палахкотів гострозубий уламок самоцвітної скелі. Задивилася на неї Жаннета, спіткнулася, впала і з жахом відчула, що кудись провалюється.

ХАЙ ЖИВЕ СВІТЛО!

Іван Макарович і Загорський пробиралися обережно, але часом натикалися на стіни, на якісь несподівані кам’яні виступи, колони, статуї. Правою рукою Микола підтримував Івана Макаровича за лікоть, щоб не збитися з дороги. На ремені через плече висів кіноапарат.

— Хоч би палиця була, — скрушно промовив Іван Макарович, — і то б легше було шукати шлях.

— Останні селеніти, мабуть, знали про деревину лише з розкопок абощо, — сказав Микола. — Так, як ми про іхтіозаврів.

Деякий час ішли мовчки, але так було важче. З’являлися розпачливі думки, жаль стискував серце. Іван Макарович подумав про крітський лабіринт, йому чомусь уявились палаючі смолоскипи — оце б підняти над головою!..

А Микола думав про кисень. Скільки його ще лишилося у балонах? Може, на дні? Шкали не побачиш, а він може скінчитися кожної миті. Тоді… Як це все-таки безглуздо лежати мертвим, хоча б і всередині Місяця!

— Скільки часу ми вже йдемо? — спитав Микола.

— Мені здається, небагато. А втім, хто його знає…

І справді, відчуття часу зникло. Інколи здавалося, що вони зовсім не йдуть, а тільки тупцюють на місці, не в силі пробити темряву.

Микола пустив руку Івана Макаровича.

— Що ви робите? — спитав професор.

— Я хочу зняти з плеча кіноапарат.

— Навіщо?

— Кину.

— Кинете?

— А що ж… Непотрібен…

Миколин голос, що проривався в навушники Івана Макаровича, видався йому якимсь чужим. Розпач, розчарування, приреченість — усе звучало в ньому.

— Ви що… втратили надію, Миколо?

Ці слова професор вимовив лагідно, з болем. Він боявся почути ствердну відповідь.

— Знаєте, Іване Макаровичу… Коли б у нас було ще хоч по балончику кисню… А так що ж… Ну, пройдемо ще з кілометр — і закінчиться.

Доки не говорили про кисень, доти наче й дихати було легше. А як тільки зайшла мова — обоє відчули, що їм уже не вистачає його. Якийсь час ішли мовчки.

— І все ж таки, юначе, надії втрачати не слід! — заговорив знову професор. — Пам’ятаєте Лесю Українку: «Без надії таки сподіваюсь!» Ми вийдемо звідси — чуєш, Миколо? Мусимо вийти.

— Ви певні цього, Іване Макаровичу? — спитав Микола, і крізь тривогу в голосі його пробився промінчик надії. — Невже це можливо?

— Коли б я мав сумнів, то не зробив би й кроку, не натикався б тут на оці селенітські стіни.

Загорський важко зітхнув, ніби вітер дмухнув у вуха професора.

«Ще не все втрачено, апарата не кинув», — подумав Іван Макарович, відчуваючи міцну Миколину руку, що тримала його за лікоть.

Ішли мовчки. Тільки на перехрестях перекидалися кількома фразами, радячись, куди податись. Пригадували, звідки йшли сюди, намагалися навіть намацувати свої сліди в поросі, але кожного разу доводилось покладатися лише на пам’ять. Вона підказувала їм шлях. А на одній розвилці засперечалися — Микола твердив, що треба йти ліворуч, а професор наполягав — праворуч.

— Мені здається, Іване Макаровичу, — сказав Загорський, — що коли ми йшли сюди, то тут повертали вправо, значить, зараз нам — вліво.

— Давайте ще раз перевіримо. Ось статуя з кулею в руках… Так?

— Правильно.

— Значить, нам праворуч. Я тоді звернув увагу на цю статую.

— А мені здається…

— Нехай вам не здається, товаришу Загорський, бо я це місце добре запам’ятав. Ви ж знаєте, що я любитель скульптури. Ходімо сюди!

Іван Макарович рушив праворуч, Микола пішов неохоче. Професор був стурбований тим, що Миколина пам’ять почала слабнути. А Микола мовчав, був як німий. У навушниках професор чув його важке дихання і скрушні зітхання. Раптом пальці Загорського до болю стиснули лікоть професора.

— Іване Макаровичу! — почувся його шепіт під скафандром. — Бачите, бачите?

— Що?

— Та он же селеніти! Он вони перебігли тунель і стали попід стінами… Один, два, три… Їх багато, стійте, Іване Макаровичу!

— Заспокойся, Колю, це в тебе галюцинації… — Професор сам узяв його під руку.

— Галюцинації… Ви й тоді говорили так, коли я знайшов у каналі вхід до тунелю… Селенітів приховує темрява, але я їх добре бачу — височенні… А очі, помічаєте блиск їхніх очей? Якщо вони… Що ж нам робити?

Професор стривожився. Боявся, що Микола під враженням утне якусь непоправну дурницю — побіжить і остаточно заблудиться, ще й у колодязь впаде. Справді, що робити? І він швидко зорієнтувався. Щоб заспокоїти юнака, він не говорив йому про галюцинації, не розвіював їх, бо то була б, звичайно, марна справа.

— Дивись, Миколо, — сказав притишено, — вони вже пішли собі!