В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 2

— Все це ускладнює підготовку, — не втерпів нарешті Плугар.

— Я вас розумію, Іване Макаровичу, — лагідно сказав президент. — Але… нам треба порадитись. Прошу вас протягом дня прибути до Президії.

— Буду, — хитнув головою Плугар.

— Лікаря підібрали? — поцікавився президент.

— Проходить комісію…

— Ну, гаразд, так я вас жду, — сказав президент, і його зображення на екрані Робота наче заволоклось туманом.

Екран погас.

ЩО ЛЮДИНІ ПОТРІБНО ДЛЯ ЩАСТЯ

Там, де починаються луки, машина зупинилася. За кермом сиділа дівчина в синьому беретику. Вискочивши з машини, вона почала пильно оглядати голубе шатро неба. Беретик її сповз і впав на асфальт, — не підняла його доти, доки не обстежила всього видноколу. Спохватилась, взяла в машині забутого бінокля і, тримаючи його біля грудей, насторожено слухала.

Нарешті почулося далеке гудіння — таке далеке і таке невиразне, що іншим разом вона й не почула б його. А зараз її загострений слух сприймав найменші коливання оцього прозорого, байдужого повітря.

— Летить! — чи сказала, чи, може, тільки хотіла сказати дівчина.

Швидко націлила бінокль у небо — туди, звідки, посилюючись, долинав гуркіт літака. Обличчя її спохмурніло.

Літак ішов дуже високо. Ось він зробив коло, і незабаром від нього відділилася темна грудочка. Дівчина, стиснувши уста, невідривно стежила за тією грудочкою: «І чого він не розкриває парашут?» Літак полетів собі, а грудочка все падає і падає. «А що, як… що, як зіпсувався?!!» Минуло ще кілька секунд — страшенно довгих, неймовірно болючих. І коли над грудочкою, що падала і падала з синьої високості, раптом забіліло, — наче димок вибуху! — дівчина полегшено зітхнула. Постояла трохи, витерла долонею чоло і побрела густими травами в той бік, де гойдався парашутист. Потім побігла підтюпцем.

Парашутист приземлився раніше, ніж вона добігла, але шовк накрив його, і юнак ніяк не міг вибратись.

— Ти забився, Колю? — гукнула, підбігаючи, дівчина.

Схопила за край парашута і давай стягувати.

— Легше, легше! — обізвався хлопець. — А то ти й мене затягнеш хтозна-куди!

Він уже підвівся і відстібав лямки.

— Живий-здоровий! — підбігла до нього дівчина. — А я так злякалася… Бінокль у мене добрий, дивлюся, аж ти…

— Він сам винен, Олю… Розумієш, в людини все-таки є інстинкт самозахисту… І коли він хотів зненацька скинути мене з літака…

— Що ти кажеш! — жахнулася Оля. — Він хотів тебе ски-ну-ти?

— Авжеж, — кивнув головою Микола, складаючи парашут. — Я, розумієш, визирнув у відчинені дверцята — закортіло глянути на землю, — а він, мабуть, подумав, що я злякався…

— Хто це «він»?

— Ну хто ж, інструктор. Так він, значить, підійшов іззаду і як штовхоне! Отут і спрацювала система самозахисту. Вже падаючи, я інстинктивно вхопив його за пояс. Він, звичайно, цього не ждав і не встояв, сковзнув униз. А парашута в нього не було… Але молодець. Бачила, як він спритно вхопився за поріг?

Зайнятий парашутом, Микола не дивився на дівчину. Та зараз, не почувши відповіді, глянув і здивувався: вона сиділа в траві біла як стіна, важко дихала.

— Що таке, Олю? Тобі погано?

— Та нічого… Ти таке розказуєш…

— Ти ж бачила цю сцену?

— Ні, я цього не бачила.

— Отуди! Коли б знав — не розказував би. Ну, заспокойся. Адже все скінчилося добре. Він, знаєш, який спортсмен? Враз підтягнувся, вліз і дверці зачинив.

— А ти бачив?

— Аякже? Коли б він упав — я б не розкривав парашута…

— Годі молоти дурниці, — вередливо махнула рукою Оля. — Ти повинен серйозно подумати…

Микола засунув руку в глибоку кишеню комбінезона і дістав газету.

— На ось краще почитай. — І тицьнув пальцем на невеличку замітку.

Ольга швидко перебігла її.

«Останній автомат.

Сенсаційне повідомлення агентства Нью-Вельт. Монако. Як відомо, всі держави світу здійснили повне і цілковите роззброєння. Ніхто й не підозрював, що після цього князівство Монако стало наймогутнішою у воєнному відношенні країною! Вчора представники міжнародної контрольної комісії виявили, що охорона князівського палацу має автомат і ящик з наповненими касетами. Князь запевнив членів комісії, що зброя не призначалася для агресії.

Інцидент швидко владнали: автомат розібрали і викинули в море разом із набоями. Численні кінооператори зафіксували цю історичну подію…»

Ольга і цю замітку повернула на своє.

— От бачиш, — сказала вона, — тепер, коли не загрожують війни, тільки б жити і жити, а ти рвешся кудись, ризикуєш. І навіщо це тобі потрібно?

Микола й собі ліг у траву, поклав голову на Ольжині коліна.

— Ну, Оленько, золота моя, дорога, ну скажи, як тобі довести, щоб ти усвідомила, що космічний політ — це моя давня мрія, це те, без чого моє життя стало б пустелею? Ну скажи.

Оля кусає травинку.

— Коли ось ці тренування мало не призвели до катастрофи…

— Ну що ти, люба. Стрибки з парашутом — це мій улюблений спорт.

— А центрифуга? А падаюча кабіна?

— Усе, все пройду, Оленько, — і центрифугу, і кабіну, і всілякі камери, — а на Місяць полечу! — Він схоплюється, бере парашут. — Я вже став радистом, механіком! Невагомість витримую добре. А ти кажеш… Ходімо!

Ольга іде мовчки, толочить високу траву. Нарешті обзивається:

— Навіщо ти себе мучиш, Колю? Ну навіщо? На землі так гарно… Чого тобі тут не вистачає для щастя?

— Ти повторюєшся.

— Істина від повторення…

— Скажи щось оригінальніше.

— Оригінальніше? — Ольга зупинилася, обличчя їй враз пройнялося гнівом, очі заблищали. — Ти славолюб! Егоїст! Ти не любиш мене!

— Оце щось нове… — усміхається Микола, а сам думає: «Вона ще гарніша, коли сердиться». — Ну заспокойся, примхливе дівчисько, заспокойся…

Раптом Ольга заплакала. Сльози так і покотилися по її обличчю.

— Ну, Олю…

Микола розгубився. Він ніколи не бачив, як вона плаче, і тепер не знав, що робити.

— Перестань, Олю… Що ти, як маленька…

Дівчина зупинилася, почала долонями витирати сльози. Микола, мимоволі усміхнувшись, дав їй хусточку.

— Коли б ти хоч трошки любив мене… — переборюючи схлипування, заговорила Оля. — В тебе хороша робота, чудова квартира…

— А ще краща наречена!

— Нащо ці жарти? — Оля блиснула на нього очима. — Все, все у тебе є. Чого тобі на той Місяць?

— Постарайся зрозуміти…

— Композитор у ньому прокинувся! Так що — хіба не можна писати музику тут, на Землі?

Вона аж руками розвела, аж оглянулася навколо, ніби показуючи йому свою рідну планету, вкриту травами і лісами. Погляд її говорив ще більше, аніж слова.

«Поглянь, яка чудова земна краса! Де ще в космосі є отакі кольори, отакі аромати?»

І сама вона була втіленням отієї земної краси, яка не може не хвилювати. Микола аж засміявся, вхопив її за плечі, притягнув до себе:

— Яка ж ти гарна!

— Що, згоден? Згоден? — по-своєму зрозуміла його Ольга. — Не полетиш? Відмовишся?

— Коли б усі так думали, як ти, Олю, то Америка була б і досі не відкрита. А зараз перед нами — космічні континенти…

— Хіба нікому летіти? Експедиція дуже небезпечна.

— Оце не егоїзм, правда? Хай інші наражаються на небезпеку, а ми давай сидіти в затишних квартирах!

Ольга замовкла. Більше їй нічого сказати оцьому здоровенному хлопчиськові, видно, його не зупиниш. Він взагалі якийсь несамовитий. То був за радіо вхопився — про все забув: кіно, театр, стадіон. Тепер музика і проклятущий космос…

— Людство виходить із земної колиски… Як це прекрасно! — замріяно, з душевною теплотою заговорив Микола. — У стародавніх греків була легенда про музику небесних сфер… Тепер ми почуємо її! І для цього треба бути там, у космосі…

— Ти невиправний романтик, — сердито пробурчала Оля. — Ну що ж, іди своєю дорогою.

— Олю!

Навіть не оглянувшись, вона швидко пішла вбік, до шляху, де поблискувала нікелем машина.