В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 20

— А мені здається, — вставив Микола, — що атмосфера трималася довше. Виникло, розвинулось і, зрештою, загинуло життя…

Професор, не бажаючи сперечатись, вів далі:

— Повітряна оболонка, звичайно, загальмувала б рух вивержених газів, атмосферні течії завихрили б попіл, а згодом і зовсім би його розвіяли чи розмили… Та оскільки атмосфери не було, то він і ліг такими радіальними лініями. Тисячоліття минали одне за одним, а тут ні дощу, ні вітру… Така, мені здається, в загальних рисах історія цих утворень.

— Ви гадаєте, що атмосферу Місяць втратив тому, що розігрілася кора?

— Не інакше. Розрахунки показують, що Місяць може втримати газову оболонку. Тільки висока температура призвела до її втрати.

— Значить, у майбутньому можна буде оживити цю мертву планету?

— Об’єднаному людству все під силу, — переконано сказав Іван Макарович. — І, може, оживлення Місяця буде першим етапом завоювання космічного простору.

ЗЕМЛЯ — МІШЕНЬ

Стоїть красуня «Комета» — наче сонячний стовп, наче символ людського розуму серед мертвої, ворожої природи. Вона вся — поривання в небо, туди, де голубою кулею сяє Земля.

З вихідного люка спускаються двоє — Отто Дік і Жаннета Барб’є. Він, досить незграбний у своєму комбінезоні, здається супроти неї ведмедем.

Вони прямують до найближчих гір. Дік ступає широко, перевалюючись з боку на бік, Жаннета дріботить і відстає. Час від часу він оглядається, чекає її, а потім знову поспішає своїми саженними кроками.

До гір, що велетенськими шпилями оточили плато, на якому стояла ракета, було, може, зо два кілометри. Рівнина всіяна дрібним камінням і присипана шаром пороху. Дік збивав куряву, і там, де він ішов, здіймалася сіра завіса пилюки та так і стояла, не клубочачись, а поволі опускаючись. Жаннета намагалася не збивати куряви.

Сонце щедро сипало своїм білим промінням, сліпило очі мандрівникам.

Та ось гори розступилися — їх прорізувала ущелина шириною, може, метрів 50–60. Вона дуже нагадувала Жаннеті канал із стрімкими берегами.

— Куди ми йдемо? — спитала Жаннета.

Дік оглянувся: в прорізі ущелини біліє «Комета», зовсім низько, наче вона вгрузла у плато, але ще видніється. Він замахав руками і звернув убік, обходячи гору. Жаннета здогадалася: він хоче, щоб їхніх радіохвиль не змогла прийняти рація «Комети». Дивак, хто там захоче підслухувати їхню розмову?

Скелі обступили їх кругом. Дік стояв, звісивши довгі руки, і деякий час мовчки дивився на Жаннету. А коли заговорив, дівчина здивувалася, вловивши в його твердому голосі хвилювання.

— Ви знаєте, Жаннето, як я до вас ставлюсь…

— А я хіба погано?

— Я хотів поговорити з вами ще там, на Землі… Розумієте, найбільше моє лихо — самотність…

Це починало веселити дівчину. Сказала іронічно:

— Обстановка якраз для освідчення. Навіть романтично!

— Не те, не те, Жаннето. — Дік спохмурнів. Крізь прозорий шолом дівчина побачила, як зсунулися над переніссям його кошлаті брови, як пересмикнулося його обличчя. — Є почуття вищі за кохання!

— Про що ви? — з подивом і щирою цікавістю швидко спитала Жаннета.

Дік рвучко підніс руку і вказав на сяючий диск Землі, наче хотів довбонути його скарлюченим пальцем:

— Бачите? Ось що не дає мені спокою.

— Ви говорите загадками.

— Ну, гаразд. — Дік поклав їй руки на плечі. — Ви людина серйозна, і я буду з вами відвертий. Розумієте, мені потрібен помічник. Я знайшов запас такого радіоактивного елементу… Я його назвав селенітом. Ось він, любенький, тут, у свинцевих мішечках. — Дік поклав руку на свою сумку.

Жаннету охопив страх:

— І ви збираєтесь…

— Так, я хочу зробити кілька експериментів.

— Але це заборонено!

— На Землі, а не тут.

— Справа не в букві закону.

— А що, коли це використають вони? — Дік до шепоту стишив свій голос. — Ви ж бачите: Земля — як на долоні!

Жаннета торкнулася рукою його грудей:

— Опам’ятайтеся, колего! Це — виклик усьому людству.

— Людство… — посмішка скривила Дікові губи. — Заради щастя обраних можна пожертвувати сірою масою… А втім, радіоактивні елементи вживаються у медицині. Здоров’я нашого любого людства! Хіба не варто для цього експериментувати? — якісь демонічні нотки пробилися в його голосі. — От ви досліджуєте далекі туманності…

— Так. Взаємопроникнення галактик…

— Мрійниця ви, Жаннето, і за це я вас люблю. Але дозвольте спитати: чому ви тягнетесь до галактик? Кому потрібне ваше взаємопроникнення?

Він сказав це так, що заперечувати було марно. Жаннета розгублено пробубоніла:

— Ну, знаєте, властивість людської душі…

— Не ображайтеся, Жаннето, за свої улюблені галактики. Земля, Земля потребує нашого втручання!

— Я вас не розумію.

— Я й сам себе інколи не розумію… Але подумайте про цей елемент — селеніт. Сила в ньому дрімає, ох і сила!

— Але ж ядро — заборонена зона…

— Уявіть собі, що знайшлася людина, здатна піти на все, здатна зламати усякі заборони в ім’я здійснення своєї великої ідеї…

— Навіщо ці припущення?

Дік знову підніс руку, дзьобаючи пальцем простір.

— Земля — мішень. Всі її життєві центри видно як на долоні. Звідси легше запускати балістичні ракети… Це таки справді пістолет біля скроні людства!

— Ваша уява…

— Люба моя! — спохватився Дік. — Що з вами? У ваших прекрасних очах переляк? Заспокойтеся. Це ж тільки жарт, гра фантазії. А коли говорити серйозно про інтереси науки, то вони вимагають цих експериментів.

— А інтереси безпеки?

— Саме в інтересах нашої безпеки ми мусимо експериментувати. Ви ж своя, зрозумійте: хай це виконаємо ми, аніж хтось інший!

— І навіщо бог відкрив людям стежку до ядра? — розпачливо вигукнула Жаннета.

— Хто може знати божі задуми? — Дік підвів очі, втопив погляд у чорне небо.

— Ходімо, колего, — лагідно сказала Жаннета.

— Спочатку експеримент. — В голосі Діка зазвучала холодна рішучість.

Жаннета спалахнула:

— Я не буду вам помічницею!

І хотіла вже йти. Дік заступив їй дорогу;

— Все одно ви залишитесь тут.

— Чому?

— Хоча б тому, щоб не могли завчасно інформувати своїх друзів. Не перечте. Ви будете свідком історичного випробування. Хоч ми й проведемо його в мікроскопічних масштабах…

Він витяг із сумки тонкі шнури, якісь коробочки, батарейки. Жаннета стежила за його рухами, наче паралізована.

КАТАСТРОФА

— Отже, продовжимо свою роботу, товариші? До настання ночі лишилося, за моїми підрахунками, сімдесят годин і… тридцять вісім хвилин, о, вже одна хвилина пройшла… За цей час можна багато чого зробити. Нам необхідно перенести експонати з селенітського міста… Астрономічні спостереження доведеться, на жаль, відкласти. Треба провести систематичні зйомки, щоб вийшов повноцінний фільм, а не окремі фрагменти. Ясно, товаришу Загорський?

— Ясно.

Михайло сидів біля екрана локатора. Поверхня його була чистісінька, як літнє безхмарне небо. Раптом очі йому різонув гострий блиск. Відсахнувся, закрив обличчя долонями. Подумав, що це в приладі стався якийсь електричний розряд.

— Миколо… — хотів звернутися до Загорського, але не встиг.

Страшний удар струсонув ракету, вона почала хилитися, падати… Що сталося? Все пішло шкереберть. Мілько схопився, кинувся до пульта управління, мабуть, думав, що встигне запустити реактор і піднятися вгору… Але де там! Ще удар, тріск і гудіння. Михайло не втримався на ногах — йому неначе молотом ударило по голові. Останнє, що він бачив, провалюючись в якусь чорну безодню, були розширені Миколині очі… А коли ракета вже нерухомо лежала на боці, Микола скрикнув:

— Михайле! Що з тобою, Михайле?

Схопив його зів’ялу руку, довго не міг намацати пульс. Нарешті пальці відчули ледве вловимі поштовхи. «Зупиняється серце, — подумав Микола. — Глибока травма…» Думки обганяли одна одну. «Спочатку обробити рану — припинити кровотечу, запобігти інфекції… А серце? Воно ж от-от зупиниться! Ні, спочатку ін’єкція камфори…» Микола діяв швидко, рухи були точні. Вихопив спиртовий стерилізатор, набрав у шприц два кубики золотистої густуватої рідини і, засукавши Михайлові рукав вище ліктя, зробив укол. Навіть не перевіряючи пульсу, кинувся обробляти рану. Пішли в хід тампони, йод… Микола перевів подих лише тоді, коли наклав пов’язку.