В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 22

— Оце так сила! — вигукнув він. — Його критична маса — може, два міліграми. За точність не ручуся: цю таємницю понесло в космічний простір. Феєрверк! Я заліг… Де ж це я заліг? Ага, і Жаннета була… З’єднав контакти, коли як загуркоче! Ви не чули? Ха-ха-ха! Я аж оглух. Що? Нічого не чую! Але це таки пістолет біля скроні людства. Пістолет у моїх руках!

У божевільному пориві Дік підносить руку, прицілюючись у диск Землі.

Плугар і Загорський мовчки переглядаються.

— Це вам не уран, — посварився кулаком Дік, — це селеніт! Одна кулька еквівалентна тисячі атомних бомб! І він мій — чуєте? — мій! Недаремно я прибув сюди. Інтуїція. — Раптом Дік повернувся обличчям до Плугаря і Загорського, стишив голос до шепоту. — А ви знаєте, хто я? Ручуся, що не знаєте. — Став у гордовиту позу. — Я диктатор світу! Я ще не прийшов. Я прийду завтра…

— Манія величі, — сказав Плугар Загорському. І потім до Діка: — А де Жаннета Барб’є?

Дік махнув рукою:

— Десь там. Але це ворона: вона мені накаркала невдачу.

Не кажучи й слова, Загорський кинувся до гір, але, пробігши кілька десятків метрів, повернувся назад.

— Полечу, Іване Макаровичу.

— Вірно. Так буде скоріше. Обслідуйте район вибуху.

Загорський швидко запустив літальний апарат і піднявся вгору. Дік подивився вслід і рушив знову до гір.

«А ЧОГО ТУТ ТАК ТЕМНО?»

Орудуючи газовими рулями, Загорський кружляв у горах. Літав невисоко над поверхнею, придивляючись до кожного горбика.

Вибух обпалив чималу площу. Там, де раніше громадилося каміння, — сизо поблискував суцільний корж із рваними краями. То, мабуть в епіцентрі, сплавилися гірські породи, і все тут вкрилося застиглими потоками слюди чи скла. Якщо Жаннета була поблизу, то…

Клубок підкочувався Миколі до горла, коли він, роблячи все ширші кола, гукав у мікрофон:

— Алло!.. Алло…

Відповіді нема. Хоча б найменший шерех мембрани…

— Алло…

Мовчанка.

Микола то пірнав у тінь, то знову вихоплювався на світло. Він бачив гори, дуже схожі на фортеці, готичні шпилі. Часом йому здавалося, що між цими фортецями перекинуто арки. Пролетів він і над гігантським мостом через міжгір’я. Це той самий знаменитий міст, який вже давно помітили з Землі. Зараз Миколі ніколи було досліджувати його, хоч і кортіло взнати, чи це штучна споруда, чи примха природи. Він кружляє, наче припнутий до місця вибуху, придивляється до болю в очах.

Он, здається, щось схоже на постать темніє за схилом. Невже вона? Гаряча хвиля пробігла йому по тілу, забила дихання.

— Алло, Жаннето!

Спускається нижче — вона! Садить апарат недалеко від розпростертої постаті, підбігає, схиляється над нею. Крізь прозору стінку шолома видно дівоче обличчя. Воно непорушне, як маска. Непритомна чи, може…

Микола гарячково замінив майже порожній балон. Швидко поніс безмовну дівчину до апарата. Через якусь хвилину вже летів до «Комети».

Що діялося в його душі? Тривога за життя дівчини, дитяча ніжність до неї і нестримна лють при самій думці про Діка. Як тільки він згадував цього злощасного маніяка, кров бухала в скронях і свинцем наливалися кулаки.

Це почуття не залишало його й тоді, коли вже в кабіні «Комети» він разом з Іваном Макаровичем подавав допомогу Жаннеті. Довелося зробити їй ін’єкцію морфію.

Хвилини напруженого чекання. І Плугар, що ніби аж постарів, і змарнілий Мілько стежили за обличчям дівчини. Та першим помітив Микола: на щоках у Жаннети з’явився рум’янець. Власне, це був лише натяк на рум’янець, але всі відчули полегкість. Значить, криза минає, молодий організм переборює тяжку травму.

Нарешті вона розплющила очі. Прошепотіла:

— Де я?

— Все добре, Жаннето, — схилився до неї Микола. — Ви на своєму місці, в «Кометі».

— В «Кометі»? — перепитала.

— Хіба ви не впізнаєте? — обізвався Іван Макарович.

— А чого тут так темно? — з дитячою безпорадністю промовила Жаннета.

Світло, яскраве сонячне світло заливало кабіну. Іван Макарович тривожно глянув на Загорського. Той обережно взяв дівчину на руки і, щось тихо говорячи до неї, посадив коло ілюмінатора. Тепер стріли сонячного проміння били їй просто в очі, але вона їх не заплющувала…

…Дік, наче тать, крався до «Комети». Прискочив до літального апарата і взяв там кілька пакетів АЗ[2]. Вкладаючи їх у верхні кишені скафандра, він поглядав на повалену ракету. Раптом в овалі ілюмінатора побачив обличчя Жаннети. Дивився, як загіпнотизований, потім почав відступати, відступати, обернувся і чимдуж кинувся до гір.

— Сліпа! Сліпа! — шепотів не то зі страхом, не то з торжеством.

«ТРИМАЙТЕСЬ, ВИРУЧИМО!»

Сонце повільно сунулось понад обрієм. Воно вже не заглядало в ущелини, тріщини і глибокі долини — віддало їх на поталу лютому космічному холоду. Насувалася довга місячна ніч.

Експедиція вирішила перебазуватися в печери. Адже там, у надрах Місяця, зберігається тепло. До того ж, і дослідницької роботи там непочатий край.

Хоч потужна рація «Комети» була пошкоджена, за допомогою супутника вдалося сповістити Землю про тяжке становище, в якому опинився екіпаж, про трагедію Жаннети.

Одержали відповідь, і хоч прийняли її уривками, проте суть зрозуміли добре. Вона зводилася до двох коротких слів:

— Тримайтесь. Виручимо!

Це додавало сили, бадьорості. Люди діяли. Треба було перевезти і запаси харчів, і балони із життєдайним киснем, і чимало апаратури, особливо так звану «атомну батарею» — агрегат, здатний перетворювати тверді тіла на газ.

Навантажений до краю літальний апарат, ледве набираючи висоту, зробив кілька рейсів. І коли вже всі, в тому числі й Робот, розташувалися в мозаїчному, залі глибинного міста, Загорський зробив ще один рейс. Виявилось, що вони в поспіху не захопили палатки, виготовленої із синтетичного матеріалу і призначеної саме для використання в гірських заглибинах.

Повертаючись до своїх, Микола оглянувся на самотню «Комету». По ній ковзнуло сонячне світло, коротким блиском сяйнув ілюмінатор, і все укрила темрява. «Комета» поринула в чорний океан, безслідно зникла в ньому. Тільки на схилах гір сяяло золото сонця, але тіні добиралися й туди.

Дивлячись на це мовчазне боріння світла і тьми, Микола мимоволі думав, як то він передасть оцю картину звуками. Щоб люди, слухаючи його музику, почули обвали важких тіней, дзенькіт кованого золота і стукіт неспокійного людського серця. Виринеш, виринеш із темряви, «Комето», ще купатимешся у сонячних променях!

Подумав про Жаннету. Невже і її горе він переллє у музику? Яка це трагедія для людини — вбирати очима велетенські світи, а потім… Вона ж така чутлива натура! А який чудовий мотив вплела вона в його симфонію… В тому мотиві чути подих космосу…

Саме в цю мить Миколину свідомість, наче блискавка небо, освітила думка: «Я її кохаю! Кохаю!» Груди йому затопила повінь гарячого почуття — радісного і тривожного. Хотілось сміятися і плакати, гукати на весь світ: «Кохаю! Кохаю!»

ДНІПРО НА МІСЯЦІ

Професор був зосереджений, мовчазний. Його не так пригнічувала перспектива довгої місячної ночі, як горе Жаннети Барб’є. Він не спускав з неї тужливого батьківського ока і все думав, чи безповоротно вражені її очі, чи ще, може, вдасться повернути їй зір.

Коли вони заходили у підземелля, Іван Макарович сам тримав її за руку, попереджав про спуски, повороти. В скупих фразах, які доводилося говорити, обминав усе, що нагадувало про зір. Зате Михайло занадто голосно, як здавалося професорові, висловлював своє захоплення «селенітським містом». Раніше досить стриманий, небалакучий, зараз він так і сипав словами.

— А це… здорово! — вигукнув він, побачивши сходи.

— Це ж казка! — аж засміявся, зайшовши до храму.

Цілий ліс монументальних колон, жевріюча кам’яна чаша, над нею — кам’яне, всіяне зорями небо, хіба міг Михайло не захопитися цим витвором невідомих митців?

2

АЗ — аварійний запас, в якому є все необхідне для харчування і дихання космонавта.