В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 26

Жаннета притуляє багатогранник іншою гранню і бачить інші картини.

…Просторий зал. Арена поки що порожня. Пролунали якісь різкі звуки, і сюди з одного боку рушив ряд цих оригінальних, по-своєму красивих істот. Ритмічні рухи голів, рук, ніг. Повільно крокує ряд, його наздоганяє менший (молодь, чи що?), потім ще менший… Ряд проходить крізь ряд, наче на арені з’являється покоління за поколінням, щоб виконати призначену роль і зійти назавжди.

І так проходять усі присутні. Рухи їхні надзвичайно різноманітні, але підкорені одному наростаючому ритму.

Жаннета знову повертає багатогранник.

Здається, вона летить на апараті в розкриту пащу люка на грудях статуї хмарочоса. Зал оформлений у геометричному стилі. Очевидно, відбувається якась нарада воєнного характеру. Жаннета подумала так, мабуть, тому, що всі ці високорослі істоти розташувалися навколо підвищення, на якому виконано схему якоїсь території. Один (Жаннета тут же назвала його Стратегом) займає місце біля ромбовидної панелі, що скидається на пульт управління. Перед ним — ряди різноколірних кнопок, екрани, всілякі прилади тощо. Стратег щось різко говорить, жестикулюючи ручиськами, то вказує на карту-схему, то на кнопки пульта. Присутні один по одному щось говорять йому притишеними голосами, а він сидить похмурий і лихий.

Плугар дає Жаннєті інший багатогранник.

Статуя швидко віддаляється. З її антен зриваються блискавки-імпульси. І все місто відпливає, падає вниз, тоне в імлі. Вже проступають контури цілої планети. Видно якийсь гігантський циліндр — не то супутник, не то зореліт. Жаннета ніби опиняється в ньому — в якійсь кабіні, де посередині стоїть щось схоже на великий пульсуючий мозок. Звідси їй видно диск планети. На ньому то тут, то там з’являються язички спалахів. Раптом перед очима засвітилося, неначе з’явився екран телевізора. На екрані добре видно поверхню планети. Спалахи — то страшенні вибухи. Жаннета бачить грибовидні стовпи газу. («Страшна робота атома», — блиснула думка). Видно, як падають потрощені, охоплені полум’ям споруди, важкий дим суцільною пеленою вкриває місто. З того диму височіє тільки статуя-хмарочос, її антени посилають і посилають нові імпульси. Раптом сліпучий спалах виник десь поблизу статуї, усе закрили чорні вали диму, що все громадились і громадились угору, до самісінького неба. Коли дим розійшовся, хмарочоса вже не було. Мабуть, зореліт, звідки провадилася зйомка, почав віддалятися, бо диск планети ставав усе меншим. Але ще довго видно було, як планету дзьобали гострі спалахи вибухів.

— Страхіття, — сказала Жаннета, віддаючи багатогранники Івану Макаровичу. — Невже тільки оці, що прилетіли сюди, і врятувалися? І десь же мусить бути їхній зореліт, може, в ньому знайдеться ще багато подібних «кінофільмів»? Може, ми дізнаємось, що з ними сталося тут?

— Я теж гадаю, — погодився Іван Макарович. Він помовчав, щось пригадуючи, потім спитав: — А отой Діків селеніт часом не з космічного корабля?

— Він не казав, але цілком імовірно, — відповіла Жаннета. — Радіоактивний елемент у чистому вигляді — де б він його взяв?

Повернулися Мілько і Загорський, веселі, збуджені. Поскидали скафандри.

— Нафта! — вигукнув Микола.

— Рослини! — повідомив Михайло.

— Невже рослини? — здивувався Плугар.

— Ось тут, у сумці, — Михайло подав йому свій рюкзак. — Білі, як сніг.

Плугар вийняв жмут стебел і побачив, що вони зовсім чорні!

— А були як сніг? Оце пристосування до умов!

— Що ви тепер скажете про життя на Місяці, Іване Макаровичу? — спитав Микола, показуючи нафту. — Адже вона утворилася із живих організмів?

Плугар почав приглядатися до рідини. Спробував запалити — горить! Сумніву не було: нафта. Загорський торжествував. Але професор не поспішав з висновками.

— Справа в тому, дорогий друже, — почав він, витираючи пальці, — що саме питання про походження нафти ще не зовсім ясне…

— Тобто? — насторожився Микола.

— Мені здається, що ви подали доказ… неорганічного походження нафти… Розумієте? Неорганічного! — Микола хотів щось заперечити, але професор зупинив його. — Не будемо зараз дискутувати, бо проблема занадто серйозна і потребує глибокого вивчення. А часу на дискусії у нас нема. Є нагальніші справи.

Доповнюючи один одного, Іван Макарович і Жаннета розповіли про «кінофільм». Тільки тепер хлопці звернули увагу на міжзоряного мандрівника, що сидів у ніші, поблискуючи своїми великими опуклими очима. Виходило, що тут жили не селеніти…

— Отже, Дік, очевидно, в космічному кораблі… — підсумував Плугар.

Вирішили зразу ж іти на пошуки.

Перед тим як надіти скафандри хлопці підійшли до зажуреної Жаннети.

— Ми вам подарували море! — пожартував Михайло.

— Так, тепер на карті Місяця буде море Жаннети, — зігрів їй подихом щоку Загорський.

Дівчина усміхнулася.

«ЗОРЕЛІТ ГОТОВИЙ СТАРТУВАТИ!»

Дік гарячково дошукувався секретів керування зорельотом. Хоч він і був досвідченим теоретиком і практиком ракетобудування, проте на кожному кроці натрапляв на складні головоломки. І це було цілком природно: адже інженерна думка на невідомій планеті, де створили цей гігантський космічний корабель, розвивалася зовсім іншими шляхами. Отто Дік мав високу технічну кваліфікацію, і, зрештою, йому вдалося розкрити багато таємниць конструкції. Обслідуючи мозкоподібний пульт керування, він здогадався, що ця моделююча установка мусить працювати під впливом біотоків, але ніяк не міг дошукатися способу їх передачі.

Він ставав біля пульта і напружував усю свою силу волі — ніякої реакції не було.

Невдачі нервували його. То він примружував очі, і тоді вони ховалися під густими бровами, то стискував щелепи, що аж жовна набігали. Нетерпіння, злість пекли його, на обличчі з’являлася страшна гримаса. Він шастав по секціях зорельота, зазираючи в усі куточки, пильно шукаючи схеми управління. В одному місці натрапив на багатогранники — точнісінько такі, як ото біля мумії, — потримав-потримав і жбурнув, як непотріб. Тут же знайшов якийсь пояс — еластичний, гнучкий матеріал із такими самими штирками, як і мозкоподібний пульт. Довго розглядав він цей пояс, рахував штирки, співставляв їх із тими, що на пульті. Потім дав Роботові:

— Досліди цю річ.

Робот спрямував на пояс свої об’єктиви і взявся ретельно вивчати. Небагато часу потрібно було йому, щоб визначити фізичні властивості, будову пояса.

— Це прилад невідомого призначення, — доповів металевим голосом.

Обличчя Діка освітилося торжествуючою посмішкою. Прилад!

— Це діадема керманича! — вигукнув він, трясучи поясом над головою. — Зараз же вийди назовні і передай радіограму: «Отто Дік, диктатор світу, наказує всім імператорам, королям, прем’єр-міністрам, князям, негусам, султанам і всяким іншим шахам прибути на Джомолунгму для прийняття присяги і закладки столиці Всесвіту. Непокірні держави будуть знищені дощенту». Записав?

— Так, володарю.

— Іди.

Робот пішов. Дік поспішно повідкривав крани балонів, і звідти закурився газ. Потрібно було створити в кабіні атмосферу. Потім він відхилив шолом скафандра і надів того пояса собі на голову, наче колючий вінок. На пульті почало перебігати невиразне світло, пульт ожив.

Божевільна радість зблиснула в очах Діка.

Пояс, завеликий для його голови, спадав. Як тільки він зсунувся — пульт погас. Тепер немає сумніву: біотоки понесуть накази на всі агрегати!.. Дік перевіряє дію пояса ще і ще. Ефект разючий.

Та що це раптом — він задихається, спазми душать горло, туманиться зір. Кидається до запасних балонів, спотикається, падає. Повернувся Робот, піднімає його і тільки затримує. Жадібна Дікова рука тягнеться до балона і ніяк не може дотягнутися. Нарешті дістав, ухопив мундштук зубами, глибоко вдихнув. Атмосфера, виходить, розріджена, треба на всяк випадок страхуватися. Підбадьорений киснем, підвівся, знову надів пояса на голову.

Зараз Дік не метушився, не гарячкував. Він повільно підійшов до пульта, як до жертовника, вщерть сповнений власної величі. Правда, затичка в зубах у вигляді масивного мундштука зменшила б цю велич для стороннього ока, але тут нікого, крім Робота, не було.