В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 47

— Агов, друзі! — пролунало наче над самим вухом Ігоря. — Пора кінчати екскурсію, я вже здаю чергування.

Тільки тепер Ігор побачив на стіні екран, а на ньому таке рідне обличчя Аміно. Махнув їй рукою і пішов. За ним ледве встигав Імаджо. Ігор навіть не здогадувався, про що хотів і не встиг поговорити цей люб’язний юнак.

ПІДСТУПНІСТЬ ВОРОГІВ

Ігор все більше зближувався з Аміно. Вони блукали в лісі, каталися на човні, їздили на стадіон своєї комуни. Ігор розповідав Аміно про далекий світ, звідки він виринув. От, навіть не заплющуючи очей, він бачить свою матір. То вона йде по росяних травах, то збиває ноги по камінню — і все веде й веде його в світліючий простір. Це відчуття не зникло, навіть коли став дорослим: материне серце й тоді вело в широкий світ. У погожі дні і сльоту, крізь ґелґіт і розряди бур — не спинявся шлях. І в оце майбутнє привела його мати. Ігор дивиться на діла людського розуму та рук і згадує її. Ці розповіді вражали Аміно. Вона замріяно говорила: «Який то був героїчний час…» Дивувалася з тієї спорідненості їхніх душ, яка ставала з кожним днем все глибшою.

— Як змінилася моя рідна сторона! — вигукнув Ігор. — Не впізнаю. Не впізнаю.

Де те робітниче селище, з якого він пішов у солдати і куди посилав із фронту трикутнички? Де ті стежки, якими бігав до моря? Немає жодної ознаки. Навіть гори понад берегом важко впізнати — все інакше, все вже не таке. От тільки вітер такий самісінький: забирається під сорочку, надимає її пузирем, як у дитинстві, і здається Ігорю, що він чує його шепіт: «Отут, отут…»

— Десь тут була скеля, схожа на ведмедицю, — сказав якось Ігор Аміно. — Давай попливемо човном.

Довго їх гойдали хвилі, Ігор то кермував до берега, то назад і все приглядався до ламаної лінії скель. Нарешті причалили. Одна скеля видавалася в море трохи більше, ніж інші.

— Оце, мабуть, і є та сама ведмедиця, — вказав рукою. Ігор. — У воді перед нею було кілька округлих каменів. Ми їх звали ведмежатами… Було, як набіжить хвиля, — вони ніби пірнають…

Ігор кинувся наперед, сів під скелею, звісивши ноги у воду. Коли підійшла Аміно, сильним рухом схопив її, підняв на руках — як було тоді, у давнину, — і міцно поцілував.

— Так, так, — шепотів їй на вухо, — це ти, це ти, моя кохана!

Аміно щасливо засміялася, вирвалась і побігла до човна.

З тієї хвилини вони відчули, що вже не можуть жити одне без одного. Вони були глибоко переконані, що з такою силою ніхто ще ніколи у світі не любив і не полюбить. Ігор з радістю перетворився б на камінь, якби цього побажала Аміно, а вона б охоче стала ялинкою під вікном, коли б це милувало його очі.

Вони були цілком зайняті собою, забули про весь світ. Та світ скоро нагадав їм про себе.

Одного разу, повернувшись з прогулянки, вони застали бабусю в сльозах. Вона сиділа в кріслі і плакала.

— Тільки що передавали: марсіани захопили нашого дідуся… Тримають як заложника…

— Що вони можуть йому заподіяти? — спитала Аміно, ходячи по кімнаті.

Її розширені очі повнилися тривогою.

— Від них можна всього сподіватися, — крізь плач проговорила жінка. — Загрожують забити, якщо Рада Комун застосує проти них силу…

— А треба застосувати! — стиснув кулаки Ігор. — Неодмінно. От уже нікчемні падлюки! Чоловік їм бажає добра, а вони…

— Як же все це трапилось? — Аміно зупинилася біля бабусі, поклала руки їй на плечі.

— Скоро буде передача — екран включений… Виступатиме пілот, який супроводжував дідуся.

Втрьох вони пішли й сіли перед екраном. Аміно нетерпляче поглядала на годинника. Їй здалося, що екран довго мовчить, що, може, він зіпсований. Ігореві раптом схотілося закурити, і він раз у раз мацав долонею свої порожні кишені. Нарешті згадав про старий комбінезон — мабуть, там щось знайдеться! І справді, навишкрябував із-за рубців у кишенях махоркового пилу, скрутив невеличку цигарку і закурив. Жінки здивовано стежили, як він з насолодою ковтає дим, а потім видихає його ротом і носом.

— Тепер і я вірю, що ви прилетіли з минулого, — сказала дружина Саджери. — Я читала, що колись люди ковтали дим…

— Та що це, — пустив сизі кільця Ігор, — коли б оце пачечку «Дюбека»… У нас же колись, може читали, під тютюн відводили кращі землі! Працювали великі фабрики, випускаючи цигарки…

— Дивно, дуже дивно. А мені можна спробувати?

Аміно потягнула і страшенно закашлялась.

— Це отрута! Кинь, Ігоре!

Він ще зробив пару жадібних затяжок і викинув недокурок за вікно. Злегка паморочилась голова: скільки ж він не курив! Але нерви трохи заспокоїлися.

Почав працювати екран. Матове тло його враз ожило, затремтіло, і перед глядачами з’явився юнак середнього зросту в білому спортивному костюмі.

— Добрий день, товариші! — привітався він. Обличчя його було зосереджене, навіть суворе. — Я розкажу вам про подію, свідком якої я був…

Авіатор намагався говорити спокійно. Інколи він замовкав, ніяк не знаходячи потрібних слів. Доля вченого тривожила, хвилювала його.

Ігор слухав цю розповідь, і в уяві поставали живі картини.

…Ось літак над Гімалаями. Між важкими пасмами гір внизу повисли хмари, там і тут біліють сніги. Саджера дивиться вниз, говорить, ніби сам до себе: «Але ж і багато їх! Погляньте, друже, скільки марсіан…» Пілот і собі дивиться. Так, всі хоч трохи зручні майданчики, сідловини в радіусі двох-трьох десятків кілометрів обсіли марсіани. Видно їхні палатки, ангари, самі вони снують, як мухи, поміж хаотичним нагромадженням каміння. На одному з майданчиків заблимали сині посадочні сигнали. Пілот робить коло, Саджера просить швидше сідати.

Як тільки машина приземлилася, до неї підійшло троє марсіан. Як і всі інші, вони приблизно на голову нижчі від людини середнього зросту, мають дуже великі лійкоподібні вуха (що, очевидно, пояснюється слабкістю звуків у розрідженій атмосфері Марса), густе синє волосся на голові і трохи світлішу, але також синю шкіру. Очі великі, темно-карі. Одяг у них чорний, мішкуватий. І людям, і їм важко дихати. Для людей повітря тут надто розріджене, а для марсіан — воно надто густе. Марсіани запросили Саджеру піти з ними трохи вище. Припасувавши кисневий прилад, він пішов. «Чекайте мене тут», — кинув пілотові. Юнак терпляче і довго чекав, але вчений не повертався. Тоді він пішов на ту гору, куди марсіани повели старого. Між скелями помітив кілька великих установок для стрільби електричними розрядами. «Дурні, поставили так, що радіус обстрілу звузили до мінімуму. Скелі заважатимуть, — подумав юнак, його дивувало, що їм вдалося вивезти з Марса стільки спорядження. — А може, вони заздалегідь все це перекинули сюди? Може, їхня база таємно існує тут давно? Ось уже й східці встигли вирубати в горах…»

Авіатор побачив чималу палатку, що притулилася до самісінької вершини. Сіра скеля нависла над нею дахом. Звідси чувся голос Саджери. Вчений говорив чистою марсіанською мовою, яку добре розумів пілот: «Припустимо, ви не згодні з тим, що вам радять. Але затримувати мене!.. Що це вам дасть? Не розумію». Глухуватий голос марсіанина відповів: «Ми вас дуже шануємо, шановний Саджера, і знаємо, що на Землі вас шанують не менше. Отже, ваша Рада Комун, шануючи вас, не наважиться нападати на нашу базу, бо шановному життю вашому в такому разі загрожує небезпека». — «Та як ви смієте? — обурився Саджера. — Хіба це можливо в стосунках між мислячими істотами? Я до вас із такими щирими побажаннями, а ви…» — «Не хвилюйтеся, шановний, — сказав марсіанин, — політика не визнає почуттів». — «А розум, розум визнає ваша бездушна політика? — із стогоном вирвалося у Саджери. — Бачу, вам ніколи не зрозуміти, що світ — це співробітництво, дружба мислячих істот. Сліпа ненависть керує вами. Я передам через пілота — нехай, не вагаючись, атакують ваше осине гніздо. Хай краще я загину, ніж на тілі нашої планети буде отака виразка!» — «Заспокойтеся, шановний Саджера, — промовив той же голос. — Нічого ви, шановний, пілотом не передасте, бо ми його покличемо сюди, щоб вам було веселіше. Зустрінетеся з нашими лінгвістами, займетеся історією марсіанських мов. А Раді Комун ми вже самі передамо вашу волю, шановний, у нашій, звичайно, інтерпретації. З цього ви бачите, шановний, що політика — це гра, в якій кожен учасник робить найкращі, на його думку, ходи, щоб забезпечити виграш. Ви, як учений, звикли мати справу з матеріалом, який не ставить навмисних перешкод. А ми саме прагнемо зірвати ваші задуми. І в цьому, шановний, суперечність становища, в яке ви потрапили. Зараз дамо розпорядження, щоб привели вашого…»