В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 7

— Прошу, любі мої космонавти! — прогримів доброзичливим басом чоловічок, трохи схилившись і показуючи рукою в приміщення.

Це був директор!

Іван Макарович привітався з ним, як з давнім знайомим, і відрекомендував Жаннету Барб’є.

Директорський кабінет був, очевидно, і лабораторією. Більшу частину його займали довгий стіл і стелажі з різноманітними приладами, що поблискували нікелем і склом. Посередині у великій діжці стояла широколиста пальма. Жаннета завважила, що над пальмою в стелі є ілюмінатор, крізь який ллються потоки сонячного світла. В кутку гамак на металевих кронштейнах, що правив за ліжко. Видно, кожен кубічний метр тут використовують максимально…

Директор сів за свій робочий стіл, торкнувся кнопок, і на стіні спалахнув екран телевізора. Стало видно нижню частину «Комети» і дві постаті в скафандрах — вони приєднували товстелезний шланг до круглого люка ракети.

— Ваші контейнери наповнять вчасно, — пробасив директор, — так що не доведеться разом з нами облетіти навколо матінки Землі…

— Не хочеться гаяти часу, — сказав.Іван Макарович, — хоч у вас тут і дуже цікаво. А поки що ми хотіли б побувати в обсерваторії і подивитися на нашу прекрасну Селену[1].

— Прошу! Тут вам не заважатиме атмосфера. А коли повернетесь, покажу щось таке, що ви ахнете! — засміявся директор, трясучи своєю рудою шевелюрою.

Розповідаючи, як потрапити в обсерваторію, він провів їх у коридор, а сам пішов у санчастину. Справа в тому, що тут, у космосі, з’явилася нова хвороба, яку умовно назвали «страх простору». Виявляється, що на нервову систему людини негативно впливає безмежжя космічного простору. Вона звикла до Землі, до відчуття ваги, обмеженості горизонту… А тут — усе незвичне, все не таке! Може, через оцей страх простору і з Діком трапилося нещастя.

СЮРПРИЗИ ДИРЕКТОРА ТРОЯНДИ

— Ну, що ви скажете про наш інструмент? — спитав директор Івана Макаровича, коли вони знову зійшлися в кабінеті.

— Це якесь чудо! — у захваті промовив космонавт. — Сила його неймовірна. Я сподівався, звичайно, що тут застосовується збільшення в тисячі разів, але такого… Скажу відверто: такого збільшення і такої чіткості я не чекав. Жаннета Барб’є не може відірватись…

Директор усміхнувся:

— Так, умови спостережень за планетами і навіть зорями перевершили наші сподівання. Сідайте, будь ласка.

— Вже тільки заради цієї обсерваторії варто було спорудити супутника, — продовжував Іван Макарович, сідаючи на металевий стілець, прикріплений до підлоги біля столу. — Я розглядав район нашої посадки. Видно як на долоні! Вважаю, що вибір наш правильний.

Вони заговорили про дозволяючу силу телескопа, посадку на Місяць; уточнили порядок радіозв’язку з Трояндою, яка буде ретрансляційною станцією між Місяцем і Землею. Радіохвилі з «Комети» линутимуть до її антен і, посилені в багато разів, штурмуватимуть повітряний панцир Землі, щоб там потекти в репродуктори…

— Ох, і господар же з мене! — підвівся директор. — Гостей же, здається, треба пригощати? — Він зняв салфетку, і Плугар побачив на столі купу… бананів. — Прошу, це в наших тропіках. Скоро будуть і ананаси!

Іван Макарович із задоволенням їв банани. Соковиті ніжні плоди приємно освіжали йому горло.

— А тепер я вам зроблю сюрприз, — директор вийняв із шухляди пачку фотографій і подав їх Івану Макаровичу.

Плугар почав розглядати. Це були фотографії неба. На фоні далеких зірок біліли більші й менші кружечки, о, та вони групуються навколо центрального тіла!

— Це що — Юпітерова сім’я? — міркував уголос Плугар. — Але ж я не бачу на його диску характерних смуг!

— У тому ж то й справа, Іване Макаровичу, що це не Юпітер. Це фотографія зовсім іншої планетної системи. В інфрачервоних променях.

— Що ви кажете! Яка ж це зірка?

— Проксіма Центавра із своїми чотирма планетами. Тепер ми закінчуємо обчислення їхніх орбіт…

Очі в них сяяли від захоплення. Плугар кинувся тиснути директорові руку:

— Це таке відкриття, таке відкриття!.. Вітаю, щиро вітаю вас…

— Дякую, Іване Макаровичу.

Ні, закоханий не з таким хвилюванням дивиться на портрет омріяної дівчини, як оці двоє вчених — на фото далекої планетної системи! Про існування інших сонячних систем давно висловлювалися різні міркування, припущення, але наша поки що лишалася в одному екземплярі… А тепер ось вони, сусіди! Світло, що лине з швидкістю майже триста тисяч кілометрів на секунду, доходить до нас від Проксіми більше, як за чотири роки. Таку віддаль, таку безодню важко навіть уявити, але там є планети, що обертаються навколо свого сонця… Може, на них і життя є? Може, там розумні істоти впіймали промінь нашого Сонця, а планет ще не відкрили?

Замислені сиділи вчені в цьому металевому ящику на маленькій штучній планетці. Променем далекої зірки велич Всесвіту заглянула їм у душу і на якусь мить ніби загіпнотизувала їх. Але справ багато, а життя таке коротке — треба діяти!

— Будете летіти назад — візьмете фотоплівки для Академії.

— Охоче!

За допомогою телевізора перевірили готовність екіпажу «Комети» до відльоту. Мілько і Загорський уже впоралися із своїм завданням і були готові до польоту. Жаннета завітала в санчастину.

— Як ви себе почуваєте, колего? — звернувся Плугар до Діка по радіотелефону.

Дік повернувся обличчям до екрана:

— Дякую, містер Плугар. О’кей. Шарнір у порядку.

— Добре. Будемо рушати?

— Ми спускаємось, — сказав Дік.

Екран погас.

Іван Макарович стиснув руку директорові, погляди їхні зустрілися. Вони нічого не сказали один одному, але в потиску рук і в погляді було стільки почуття, що його важко було б висловити. Адже Троянда — це все-таки осколок Землі, її околиця. А попереду шлях у невідомий світ…

ПОДОРОЖ «КОМЕТИ» ТРИВАЄ

Знову гуркіт двигуна… Затиснута в своєму пружному ліжку, Жаннета не бачила, як швидко віддалялась од них гостинна Троянда. Коли гази в дюзах перестали бушувати, міжпланетна станція виднілася на екрані квіточкою, нарешті, зовсім зникла.

«Який чудовий інструмент! — думала Жаннета. — От тільки швидкість супутника… Хоча для деяких спостережень це, може, й краще…»

Отто Дік і Плугар, напівлежачи у своїх кріслах, поставлених поруч, розглядали карту Місяця.

— Признатись, колего, — сказав Іван Макарович, — пропозиція взяти вас і Жаннету Барб’є в цей політ була для мене цілком несподіваною.

— Для нас теж, — стримано відповів Дік. — Ми не сподівалися, що так затягнеться будівництво «Метеора». Темпи вашого технічного прогресу вражаючі. Кажу вам як людина, що трохи розуміється на цьому.

— О, я це знаю! — усміхнувся Плугар.

Локатор, біля якого порався Мілько, обмацував Місяць.

Жаннета наділа захисні окуляри і припала до ілюмінатора. На Сонці здіймалися гігантські вогненні вихори, а поряд, на чорному фоні, яскраво світили зірки…

— Подивіться! — вигукнула Жаннета. — Он комета! Біля самісінького Сонця.

Іван Макарович, а за ним і Дік подивилися на комету. Потім Плугар відхилив сидіння свого крісла — там була складена спеціальна бібліотечка — і дістав каталог-довідник. Довго шукав, але ніяк не міг знайти поміченої Жаннетою комети. Обличчя його повеселішало, він подивився на молоду астрономку потеплілими очима:

— Схоже, що ви відкрили нову комету! В каталогах її немає.

Загорський навів на Сонце і на невідому мандрівницю об’єктив кіноапарата.

— Нова комета «Жаннета» зафіксована!

— О, ти вже віршами заговорив! — блиснув білими зубами Мілько.

Жаннеті стало хороше-хороше на душі. Зараз вона не думала про таємниці комети, про її фізико-хімічні характеристики. Почуття дитячої радості сповнило їй душу, неначе вона знайшла якусь дивовижну іграшку. Дивилась і дивилась на комету — її короткий, але широкий хвіст чітко видніється в променях Сонця…

— Передайте радіограму, — сказав Іван Макарович Загорському. — Обов’язково зазначте, що першою комету помітила Жаннета Барб’є.

1

Селена — Місяць (грецьке).