В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 9

Загорський ніби прокидається від сну, до нього повертається ясність думки.

— Ви чуєте, Миколо? Наближайтеся сюди, а я кину вам трос!

Тепер Загорський побачив професора. Він стояв на порозі люка, тримаючись за скобу.

Загорський натиснув кнопку. Коли він пропливав повз ракету, Іван Макарович кинув трос, але кінець його пролетів за кілька метрів од Миколи. Тоді робили нові спроби. Микола знову випускав із балончика газ, щоб його штовхнуло до ракети… Нарешті впіймав трос, Іван Макарович легко підтягнув його до люка.

— Жахлива недбалість! — вичитував він радисту уже всередині корабля. — Не прив’язатися до ракети!

Жаннета і Михайло дивилися на Миколу, неначе після довгої розлуки. А він, поглядаючи в ілюмінатор і, мабуть, не вірячи самому собі, запитував:

— Невже я був у безодні?

Жаннета подивилася на Загорського і щось сказала. Він не розібрав, бо зовсім не слухав її.

— Що ви сказали? — перепитав.

— Мене охоплює містичний страх… Чи не занадто далеко вдираємось ми у володіння бога?

Загорський усміхнувся. Ні, почуття, викликане космосом, не містичне. Воно незнайоме, воно може ошелешити, але це, зрештою, людське почуття. Віч-на-віч з космосом! Дивовижно. Словами передати не можна. Микола відчуває, як в ньому звучить музика — вона виникає в глибині враженої душі. І він уже знає: це початок його ненаписаної «Симфонії небесних сфер».

— Я молюся за успіх… — промовила Жаннета.

— А в нас кажуть: «Боже, поможи, а сам не лежи!» — Микола труснув шевелюрою і сів до рації.

— Я — «Комета», я — «Комета»! Метеоритами було збито антену. Пошкодження усунуто. Самопочуття екіпажу хороше.

Тим часом Іван Макарович узявся розглядати фотографії планетної системи Проксіми Центавра. Знімки пішли з рук у руки. Михайло Мілько пильно подивився на маленькі цятки:

— Колись і туди доберемось.

— Хотів би я знати, чи є там життя? — задумливо промовив Загорський.

— Ще невідомо, які там фізичні умови, — похитала головою Жаннета.

Микола насторожився:

— По-вашому, значить, не можна припустити…

— Мені здається, що ні.

— Чому?

— Всесвіт — це щось протилежне біологічному життю. Виникнення життя — рідкісне, дуже рідкісне явище. Випадок.

— А я люблю припущення, — весело сказав Загорський. — От уявляю — живуть там мислячі істоти і розмовляють про нашу планетну систему. Як ти гадаєш, Михайле?

— Це може бути, — серйозно сказав Мілько.

— А ось наша шановна Жаннета твердить, що життя біля Проксіми нема.

— І так може бути.

Жаннета м’яко усміхнулась, а Микола тільки знизав плечима. Може, він підшукував якесь дошкульне слівце, але втрутився Плугар:

— Наші координати?

Загорський подивився на годинника:

— Зараз буде черговий сеанс.

Через якусь хвилину він уже настроївся на радіопеленг, зв’язався з Землею. Потім доповів:

— «Комета» знаходиться над Атлантичним океаном над точкою з координатами 79 градусів 38 мінут південної широти і 22 градуси 40 мінут західної довготи. Відхилення від заданого курсу — 0,04 градуса. Відстань від Землі 224 тисячі кілометрів. — Микола зробив невеличку паузу, потім продовжував уже тихішим голосом: — На ім’я екіпажу безперервно надходять вітальні телеграми. («Невже Ольга не послала?» — подумав).

— Передайте — самопочуття чудове, прилади працюють в заданому режимі. За поздоровлення — сердечне спасибі.

ТАМ, ДЕ НЕ СТУПАЛА НОГА ЛЮДИНИ

Минали години. «Політ, — як говорилося у зведеннях, — проходив успішно». Космічний корабель з гербом Радянського Союзу на металевій обшивці наближався до того місця у просторі, де починає переважати сила тяжіння Місяця. Екіпаж провадив напружену наукову роботу: спостереження за новою кометою, гравітаційні виміри, дослідження магнітного поля, — отож усі були зайняті. Загорський уривками писав ноти на окремому аркуші паперу. Один лише Дік сидів непорушно. На високому лобі в нього збіглися зморшки. Час від часу він кидав погляди на своїх супутників. «Що ви знаєте! — говорив його погляд. — Метушитесь над краєм безодні».

Час ніби зупинився, але цифри на стрічці обчислювальної машини показували, що він мчить нестримно.

Місяць почав притягувати «Комету». Треба було гальмувати її наростаючий рух. Всі наділи скафандри. Запрацював двигун. Металеве тіло ракети задрижало, шумливий вир звуків наповнив кабіну. Відхилений потік газу примусив величезний космічний корабель повернутися хвостом наперед. «Комета» падала на Місяць. Спочатку помалу, а далі швидше й швидше.

Поверхня Місяця вже займала півнеба, і так само, як раніше Земля, здавалася грандіозною таріллю.

— Іване Макаровичу! — доповідає Мілько. — Швидкість упала до розрахованої величини.

Плугар підійшов до пульта, сів поруч з Мільком. Коротко кинув:

— Програма обльоту?

Не відриваючи очей від приладів, Михайло сказав:

— Зараз, цієї миті!

Ракету хитнуло. Ще кілька поштовхів двигуна, і «Комета» вийшла на орбіту супутника Місяця.

В ілюмінаторі зліва показалася поверхня Місяця: стрімка стіна, утикана гострими піками гір, порізана тріщинами, помережана кільцевими валами. Здається, що гори можуть обламатися і попадати в чорну безодню космосу.

— Як страшно… — шепнула Жаннета Діку. — Краще б уже йшли на посадку…

— Це задумано розумно, — заперечив Дік. — Є змога вибрати майданчик, придатний для посадки. Фотографування провадиться в інфрачервоних променях.

А стіна місячної поверхні, помережана тінями, пливе й пливе. Та ось вся вона раптом потемніла — ракета пройшла лінію термінатора.

— Увага, — сказав ГІлугар. — Запускаємо супутник Місяця.

Він швидко клацнув кнопками перфоратора, даючи завдання електронній машині.

Ракету злегка штовхнуло: це супутник покинув своє гніздо.

— А навіщо цей супутник? — здивувалася Жаннета.

— Він зробить цілий комплекс нових досліджень. І для релейного зв’язку. Адже ми, напевно, працюватимемо далеко від місця посадки, за горизонтом…

— І на тому боці побуваємо. Ясно.

— Перша касета, Іване Макаровичу, — Мілько подав стрічку з фотографіями і температурними показниками.

— Давайте розглянемо.

Всі, крім Мілька, який невідривно стежив за панеллю пульта управління, схилилися над стрічкою.

— Ось найнижча температура, — вказав Дік. — Це тверді скельні породи.

— І рельєф дозволяє, — підтримала Жаннета.

— Я теж так думаю, — сказав Загорський. — Тут можна сідати.

— І я такої думки, — підтримав Плугар. — Значить, квадрат… — Він виписав координати і передав Мількові.

А в ілюмінатор було видно — кінчилася чорна ділянка місячної стіни. Спочатку забіліли окремі цятки, а потім усе бризнуло світлом.

— Приготуватись до посадки, — стиха попередив Плугар.

Всі зайняли місця в своїх кріслах.

Ще далеко до визначеного квадрата Мілько включив гальмові двигуни, щоб погасити космічну швидкість ракети. Точно виконуючи команди механіка, величезне тіло ракети повернулося хвостом до поверхні Місяця. В цей час здавалося — падає, падає «стіна»…

Знову заревів двигун. «Комета», стримувана газовим стовпом, плавно, немов на парашуті, опускалася на поверхню Місяця.

Напружене чекання, урочистість запанували в кабіні. Всі знали, що їхня доля залежить тепер від механіка, від його вміння, його витримки, його точності. Це, звичайно, розумів і сам водій ракети Михайло Мілько. Він припав до пульта управління і, стискуючи білі рукояті, не відривав погляду від круглого екрана, на якому вимальовувались гостроребрі гори, чорні провалля, кратери…

Корабель опускався в районі південного полюса Місяця. Нежаркий полярний день — це ж найкращі умови для роботи експедиції!

Завдання полягало в тому, щоб посадити корабель якщо не на самісінькому полюсі, то якомога ближче до нього. Так парашутисти спускаються у намічене коло.

— Земля, Земля! Я — «Комета»! Йдемо на спуск, йдемо на спуск! — увесь час говорив Загорський у мікрофон.