Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк - Страница 22

22

– Доведеться мені трішки попрацювати, – сказав Залізний Лісоруб, і з сокирою на плечі рішуче подався до дерева, яке так непоштиво обійшлося зі Страшилом.

Коли до нього потягнулася велика гілка, Лісоруб ударив по ній сокирою з такою силою, що розрубав

її навпіл. Дерево захитало гілками, наче від болю, але не завадило Лісорубу зайти до лісу.

– За мною! – крикнув він друзям. – І хутчіше! Мандрівники хутко кинулись до дерева і пройшли під його гілками без перешкод. Тільки Тото схопила невеличка гілка й почала його трясти так, що він завив. Але тут на допомогу песику примчав Лісоруб, відрубав гілку й визволив Тото.

Інші дерева в лісі поводилися чемно й нікому не заважали йти. Друзі вирішили, що це лише ближче до узлісся дерева поводяться так незвичайно, наче поліцейські, які не пускають людей куди не можна.

Мандрівники без пригод проминули весь ліс. Раптом, на превеликий подив, вони наштовхнулися на височезну стіну, зроблену, судячи з усього, з білої китайської порцеляни. Стіна була вища за найвищого подорожнього, і така гладенька, як справжнє порцелянове блюдце.

– Що ж тепер робити? – запитала Дороті.

– Я змайструю драбину, – сказав Залізний Лісоруб. – Нам треба перелізти через стіну.

20. У Порцеляновому Краї

Поки Лісоруб майстрував драбину, Дороті прилягла й заснула, бо встигла втомитися від довгої мандрівки. Лев також згорнувся калачиком і задрімав, а Тото примостився поруч із ними.

Страшило дивився, як працює Залізний Лісоруб, і задумливо промовив:

– Ніяк не можу зрозуміти, чому тут стоїть ця стіна, по-перше, і з чого вона зроблена, по-друге.

– Дай відпочити своєму мозку і не хвилюйся надарма, – у відповідь промовив Лісоруб. – Я зроблю драбину, ми переліземо на той бік, і тобі все стане ясно.

Незабаром драбина була готова. Виглядала вона не надто оковирно, та Лісоруб не сумнівався, що вона витримає будь-кого з них. Страшило розбудив Дороті, Лева й Тото та оголосив, що драбину можна випробувати. Коли Страшило заліз досить високо, аби бачити, що по той бік стіни, він вигукнув:

– Нічого собі!

– Лізь далі! – крикнула позаду Дороті. Страшило поліз далі, а коли заліз на стіну, сів на ній. У цей час над стіною опинилася голова Дороті, й дівчинка так само, як і Страшило, вигукнула:

– Нічого собі!

З'явився Тото, подивився і став гавкати, але Дороті наказала йому замовкнути.

Потім полізли Лев і Залізний Лісоруб, і кожен із них, коли дотягувався до краю стіни, промовляв ті самі слова: «Нічого собі!»

Нарешті всі примостилися поруч на стіні й заходилися розглядати дивовижну картину, яка постала перед ними. Виявилося, що вони дивляться на пласку білу рівнину, яка нагадувала дно велетенської порцелянової тарілки. Тут і там стояли будиночки із порцеляни, розфарбовані в яскраві кольори. Будиночки були маленькі – найбільший по пояс для Дороті. Біля них тулилися порцелянові комори, а навколо них – порцелянові загорожі. Стада порцелянових корів та овець мирно паслися на порцелянових луках. Коні, кури та свині також були порцелянові.

Та найдивнішими істотами в цьому дивному краї виявилися все ж таки люди. Друзі розглядали пастушок і доярок; принцес у розкішному вбранні; пастушків у смугастих штанях до колін – смуги були рожеві, жовті й голубі – і в черевиках із золотими пряжками; королів у атласних камзолах і горностаєвих мантіях, із золотими коронами, всіяними коштовним камінням; смішних рум'янощоких блазнів у високих гостроверхих ковпаках. І люди, і їхній одяг були, зрозуміло, з порцеляни. Жителі Порцелянового Краю були мініатюрними – по коліно Дороті.

Спочатку на подорожніх ніхто не звернув уваги. Тільки маленький фіолетовий собака з великою головою підбіг до стіни, погавкав тоненьким голоском і втік.

– Як же нам злізти звідси? – розгубилася Дороті.

Драбина, виготовлена Залізним Лісорубом, виявилася настільки важкою, що затягнути її за собою не вдалося. Тоді Страшило зістрибнув униз, а всі решта пострибали на нього, щоб не вдаритися об тверду білу поверхню. Звісно, вони намагалися не влучити йому на голову, бо пам'ятали про голки та шпильки. Коли всі благополучно приземлилися, то підняли Страшила, чий тулуб дуже приплюснувся, підбили його, як подушку, повернувши до нормального стану.

– Треба пройти через ці загадкові землі, – сказала Дороті, – не будемо відхилятися від нашого напрямку.

Вони рушили Порцеляновим Краєм, і перша, хто потрапив їм на очі, – це порцелянова доярка, яка доїла порцелянову корову. Коли вони наблизилися, корова ні з того ні з сього брикнула ногою й перекинула ослінчик, відро та доярку, й вони з гуркотом повалилися на порцелянову підлогу.

Дороті з жахом помітила, що в корови відламалася нога, відро перетворилися на черепки, а в бідолашної доярки на лівому лікті пішла тріщина.

– Дивіться, що ви наробили! – сердито крикнула їм дівчина. – Моя корова зламала собі ногу, і тепер треба вести бідненьку до майстерні, щоб там її полагодили. Навіщо ви тут гуляєте і корів лякаєте?

– Перепрошуємо, – засоромлено сказала Дороті. – Не ображайтеся на нас, будь ласка.

Та порцелянова дівчина була така невдоволена, що навіть не мала наміру відповідати. Вона, набурмосившись, підібрала ногу й повела геть корову, що незграбно накульгувала на своїх трьох цілих ногах. Дівчина йшла та раз у раз озиралася, кидаючи через плече обурені погляди, і притискала до боку пошкоджений лікоть.

Цей випадок дуже засмутив Дороті. Лісоруб теж занепокоївся:

– Нам треба бути тут дуже уважними, – сказав він, – бо ми розіб'ємо весь цей симпатичний порцеляновий народець.

Трошки згодом їм трапилася вишукано вбрана принцеса, яка, побачивши подорожніх, зупинилася, немов укопана. Потім вона спробувала врятуватися втечею. Дороті хотіла роздивитися її якомога краще, тому побігла слідом, але порцелянове створіннячко закричало щодуху:

– Не треба! Не треба!

В її голосі був такий переляк, що Дороті зупинилася і запитала:

– Чому ви мене так злякалися?

Принцеса пробігла ще трошки, тоді спинилася на безпечній відстані й перевела дух.

– Бо коли я біжу, то можу послизнутися, впасти й розбитися.

– А хіба вас не можна полагодити?

– Можна, звісно, але після ремонту я вже не буду такою вродливою.

– Мабуть, ви маєте рацію, – погодилася Дороті.

– Он іде містер Джокер, один із наших блазнів, – сказала принцеса. – О, його хлібом не годуй, дай постояти на голові. Він падав і розбивався так часто, що, певно, вже складається з тисячі шматочків, з'єднаних клеєм. Вродливим його ніяк не назвеш. От, подивіться самі.

Справді, до них наближався веселий маленький блазень у яскравому червоно-жовто-зеленому вбранні. Дороті помітила, що він увесь вкритий тріщинами. Це означало, що його багато разів ремонтували.

Блазень надув щоки, запхав руки до кишень, хитнув головою в бік Дороті і промовив жартівливим голосом:

– Люба панянко!Чому цього ранкуВи дивитесь так,Мов їсть вас черв'як?

– Припиніть це! – суворо наказала принцеса. – Хіба ви не бачите, що це чужинці? До них треба ставитися з повагою.

– Підкреслю повагу – почну я розвагу! – закричав блазень і став на голову.

– Не ображайтеся на містера Джокера, – звернулася до подорожніх принцеса, – після цих розбивань у нього не все гаразд із головою. Буває, він поводиться мов божевільний.

– Я на нього зовсім не ображаюся, – відповіла Дороті. – Але ви така вродлива і так мені подобаєтеся, що я б із задоволенням узяла вас із собою в Канзас і поставила на камінну поличку в будинку дядька Генрі та тітоньки Ем. Ви не проти? Я можу покласти вас до кошика.