Чарівник Країни Оз - Баум Лаймен Фрэнк - Страница 37

Імператор викликав до себе лорда-канцлера і розповів, як правити королівством на час його відсутності. Тоді ж із Страшила витрусили солому випрали розмальований мішок, який слугував за голову, а потім випрасували і знову напхали мозком, колись отриманим із рук Чарівника. Його одяг також вичистили й відпрасували імператорські кравці, а корону відполірували до блиску й знову пришили до голови. Залізний Лісоруб умовив приятеля в жодному разі не відмовлятися від цього символу королівської влади. Тепер Страшило виглядав дуже пристойно й аж трішки загордився, хоча від природи був геть не марнославний. Тіп тим часом підрихтував і де-не-де укріпив дерев'яні деталі Гарбузової Голови, ретельно оглянув Коня й переконався, що той готовий до нових випробувань. Наступного ранку на світанку вони вирушили до Смарагдового Міста. Попереду йшов Залізний Лісоруб зі своєю блискучою сокирою, за ним верхи на Коні їхав Джек, а по боках від нього крокували Страшило й Тіп. Хлопчик уважно стежив за тим, щоб його гарбузовий приятель не впав і не пошкодив свою цінну голову.

12. Жук-Шкеребертник, В. 3. і Д. О

Генерала Джинджер – звісно, ви пам'ятаєте, що саме вона очолювала Армію повстанців, – неабияк стривожила втеча Страшила зі Смарагдового Міста. Вона злякалася, що коли його величність укладе воєнний союз із Залізним Лісорубом, її Армії буде непереливки: мешканці Країни Оз, безперечно, підтримають своїх давніх улюбленців.

Тоді Джинджер вирішила послати Момбі звісточку, в якій пообіцяла щедру винагороду за чаклунську допомогу повстанцям.

Бабцю Момбі настільки розізлила бешкетна вигадка Тіпа, і ще більше – його втеча з викраденням дорогоцінного оживлювального порошку, що вона і без запрошення була готова податися до Смарагдового Міста й усіляко сприяти розгрому Страшила та Залізного Лісоруба, які стали тепер Тіповими друзями та союзниками.

Однак перш ніж вирушити в дорогу, Момбі з'ясувала за допомогою чарів, що її вороги в цей самий час збираються туди ж, куди й вона. Відьма зачинилася в маленькій комірчині на самісінькому вершечку своєї башти і там потайки чаклувала, щоб створити на шляху Страшила та його друзів безліч перешкод.

Ось чому Залізний Лісоруб раптово зупинився посеред дороги й розвів руками:

– Нічого не збагну!.. У цих місцях, я, здається, зміг би пройти із заплющеними очима, і на тобі – заблукав!

– Справді? – стурбувався Страшило. – А чому ти думаєш, друже, що ми заблукали?

– Ви бачите це величезне поле соняхів? Клянуся, що жодного разу тут його не бачив, скільки не ходив.

На цих словах усі роззирнулися, і що ж? Широке поле довкола них насправді всуціль поросло високими стеблами, на кожному з яких красувалася велика квітка. Ці квіти, сліпучо яскраві, золоті та руді, до всього ще й поверталися, наче крихітні вітряки.

Від такого безперервного руху мандрівникам зовсім памороки забило.

– Це чари! – вигукнув Тіп.

Якийсь час товариство стояло, зовсім розгублене. Потім Залізний Лісоруб зважився, розмахнувся з усієї сили сокирою і заходився рубати стебла, що стояли перед ним стіною. Квіти соняхів миттю перестали обертатися, але тепер у серцевині кожного з'явилося вродливе дівоче личко. Ці обличчя кокетливо посміхалися, а коли побачили, який подив та навіть переляк викликала в мандрівників їхня поява, то дружно й весело розсміялися.

– Спинися! Зачекай! – закричав Тіп, схопивши Лісоруба за залізну руку. – Хіба не бачиш – вони живі!

І тієї ж миті квіти знову почали обертатися, а обличчя зникли.

Залізний Лісоруб викинув сокиру і вкрай засмучений сів на землю.

– Підняти руку на таке вродливе створіння було би безсердечно! – гірко вигукнув він. – Однак я й гадки не маю, як нам тепер рухатися далі.

– Ці дівчата дуже нагадують мені повстанців, – задумливо промовив Страшило. – Незрозуміло тільки, як вони змогли так швидко вистежити і наздогнати.

– А в мене нема сумнівів: тут не обійшлося без чарів, – твердо промовив Тіп. – Хтось вирішив наслати на нас ману, і, швидше за все, цей хтось – бабця Момбі. Цілком можливо, що тут узагалі немає соняхів – вони просто ввижаються нам.

– Тоді спробуймо заплющити очі і пройти крізь них, – запропонував Залізний Лісоруб.

– Цього я зробити не зможу, – зітхнув Страшило, – адже мої очі намальовані розплющеними. Якщо у тебе є залізні повіки, не думай, що всі ми влаштовані так, як ти.

– А Кінь, наприклад, замість очей має сучки, – сказав Тіп, а тоді нахилився до свого чотириногого друга і дуже уважно на нього подивився. – Ану ж бо, – скомандував Тіп Коню, – рушай уперед, а ми подамося за тобою, і так, може, позбудемося омани. У мене вже в очах мерехтить і голова тріщить від болю.

Відтак Гарбузова Голова пришпорив Коня, а Тіп вирушив услід. Позаду кавалькади крокували Страшило та Залізний Лісоруб. Вони ступили всього кілька кроків і раптом виявили, що дорога зовсім вільна. Соняхів наче й не було ніколи.

Товариство бадьоро рушило вперед, але бабця Момбі не бажала поступатися так просто – вона вигадувала все нові хитрощі. Краєвиди весь час змінювалися, і мандрівники неодмінно заблукали би знову, якби не мудрість Страшила: він вирішив, що напрямок руху треба визначати тільки за сонцем – а оскільки жодним чарам небесне світило не підвладне, надійнішого вказівника годі було шукати.

Без пригод, звісно, обійтися не вдалося. Кінь провалився ногою в кролячу нору й полетів сторчголов. Гарбузову Голову при цьому підкинуло високо в повітря, і цей політ закінчився б для нього трагічно, якби Залізний Лісоруб не примудрився спритно, просто на льоту, зловити гарбуза, який дивом лишився цілий. Тіп миттю приладнав його туди, де йому було місце. А ось Коневі пощастило менше: нога, яку витягнули з кроликової ноги, виявилася поламаною – її треба було полагодити або замінити на нову. Без цього про подальші мандри не могло бути й мови.

– Кепські справи, – сказав Залізний Лісоруб, – якби поблизу росли бодай якісь дерева, я б за лічені хвилини змайстрував для бідолахи нову ногу, але щось навколо не видно навіть кущів.

– У цій частині Країни Оз немає, як на зло, житла – ані будинків, ані загорож, – нарікав Страшило.

– Невже нічого не можна зробити? – засмутився хлопчик.

– Уся надія на мої мізки, – сказав його величність. – Знаю з досвіду: навіть із найбезвихіднішого становища завжди знайдеться вихід, треба тільки краще його пошукати.

– То пошукаймо разом, – запропонував Тіп, – не може такого бути, щоб не знайшлося способу допомогти Коневі!

Вони сіли поруч на траву і глибоко задумались. Кінь лежав збоку і похмуро розглядав зламану ногу.

– Боляче? – співчутливо запитав його Залізний Лісоруб.

– Зовсім не болить, – відповів Кінь, – просто мені гірко усвідомлювати, що мене зробили не дуже майстерно.

Довгий час ніхто не промовив ані слова. Нарешті Залізний Лісоруб підняв голову і подивився кудись удалечінь.

– Хто це до нас поспішає? – здивовано запитав він.

Коли друзі прослідкували за його поглядом, то помітили, що до них наближається досить дивне створіння. Воно мчало по м'якій траві швидко й беззвучно, та вже за кілька хвилин постало перед маленьким товариством і заходилося розглядати їх з не меншим здивуванням, ніж вони його.

Страшило, треба зазначити, вмів зберігати спокій за будь-яких обставин.

– Доброго ранку! – сказав він першим, дуже ввічливо. Дивне створіння зірвало з голови капелюха, низько вклонилося і промовило:

– Доброго ранку всім. Сподіваюся, що ви всі разом і кожен зокрема гарно почувається. Дозвольте вручити вам мою візитівку.

І незнайомець ввічливо простягнув Страшилові картку. Той покрутив її так і сяк, похитав головою і передав Тіпу. Хлопчик прочитав уголос:

«Жук-Шкеребертник, В. 3. і Д. О.»