Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 53

53

+ + + Принцеса носить помаранчеві кліпси і темний мішок, в якому тримає свої скарби. Іноді розповідає: — Це косметика, яку мені купив тато. Це сигарети, які я беру в старшої сестри. Це срібло, що лишилось від мами, вона носила його, доки не померла. — А це, — питаю, — хто це на фото? — Мої подружки, — відповідає, — вони ненавидять мене за моє золоте волосся і чорну білизну, якої немає в жодної з них. Мої приятелі, вони ладні розірвати мене на шматки за всю ту літню вологу, що нагрівається в моєму серці. В чому сутність поезії? Писати про те, що всім давно відомо. Говорити про речі, яких ми позбавлені, озвучувати наші розчарування. Говорити так, щоби викликати злість і любов, заздрість, ненависть і співчуття. Говорити під місяцем, що висить над нами, тиснучи всім своїм жовтим відлунням. Кожна доросла жінка має в собі цей механізм, цю солодку мелодію, яку можна почути, лише розламавши серце, яку, лише розламавши серце, можна спинити. + + + Ця лисиця плаче вночі на місяць, і оминає всі мої пастки, так, нібито нічого не сталось, так, нібито її це не стосується. Колись вона носила на шиї прикраси, від чого їхня вартість лише зростала. Плед, в який вона загорталась, був ніби соняшникове поле, і ним ходили птахи, визбируючи пізні зерна ніжності. І коли вона гнівалась, лють підіймалась її венами, наче волога стеблом троянди. В любові найголовніше — не вірити тому, що говориться. Вона кричала: «Лиши мене в спокої», намагаючись сказати: «Розірви моє серце». Вона відмовлялася говорити зі мною, насправді відмовляючись видихати повітря. Так, ніби хотіла зробити мені ще гірше, ніж є. Так, ніби найбільша наша проблема була в повітрі, яким ми дихали. + + + Я їй говорю: — Що ти малюєш увесь час? — Це чоловіки, — відповідає вона, — а це жінки. — Чому жінки в тебе завжди плачуть? — Вони, — відповідає, — плачуть за вітром, який ховався в їхньому волоссі, плачуть за зібраним виноградом, від якого терпкими були їхні язики. І ніхто — ні чоловіки в прокуреному одязі, ні діти з сірниковими коробками, де лежать золоті скорпіони непослуху — ніхто не зуміє їх втішити. Любов чоловіків і жінок — це отримані нами ніжність та безпорадність, довгий перелік дарунків і втрат, занурення вітру в травневе волосся. Ах, як гірко покладатись на того, кому довіряєш, як солодко розчаровуватись у тому, хто торкався вночі твоїх вуст. Бо є речі примхливі й небачені, і як би не розфарбовував їх, виходить завжди те саме: зірка висить над тобою, повітря перекипає теплом. Скільки світла ховає в собі кожне жіноче горло. Скільки ховає мороку. + + + Найкраще, що було цієї зими, — її сліди на першому снігу. Найтяжче було канатохідцям: як їм тримати рівновагу з цими серцями, що тягнуть убік? Добре було б мати два серця, можна було б зависати в повітрі, можна було б тамувати подих, впритул розглядаючи зелених медуз снігу. Найкраще, що було цієї зими, — дерева з птахами. Ворони були схожі на телефонні апарати, якими користуються біси радості. Сиділи на деревах, а дерева взимку як жінки після розлучення — тепле коріння переплітається з холодним корінням, тягнеться в темряву, потребує світла. Добре було б навчати цих ворон співів і молитов, щоби зайняти їх бодай чимось мокрими березневими ранками. Найкраще, що могло трапитись, трапилось саме з нами. «Це все березень, — говорила вона розчаровано, — це все тому, що березень: увечері довго шукаєш по кишенях рекламні листівки, на ранок смарагдова трава росте під ліжком, гірко й жагуче пахнучи м'ячами для гольфа». + + + Влітку вона ходить кімнатами, ловить вітер у кватирках, мов невправний рибалка, що ніяк не налаштує вітрила. Підстерігає протяги, ставить на них пастки. Але протяги говорять їй: надто ніжні твої рухи, надто гаряча кров, з такою витримкою що ти можеш піймати в житті! Надто високо ти здіймаєш долоні, ловлячи пустоту. Все, що вилетіло нам із рук, — лише порожнеча. І все, на що не стає терпіння, — лише вітер, який літає над містом. Сонце в ранковому небі, схоже на апельсин у шкільному ранці: єдине, що має справжню вагу, єдине, про що думаєш, коли стає особливо самотньо.