Мої Дікамерони - Логвин Юрий - Страница 40

Вікна моєї кімнати на останньому поверсі гуртожитку дивились на схід. І червневе сонце не давало мені пересипати. Отож і виходило, що я вставав, коли чайки з водосховища густою хмарою летіли на поживу до Останкінського м’ясокомбінату.

Таких довгих і світлих робочих днів, як на початку літа 73 року, у мене, здається, таки більше не було. Ні, не так – більше я вже ніколи не був у кращій формі, бо ніколи стільки не малював. Не випускав альбома з рук ні на лекціях, ні після лекцій. Учився в Літінституті, а не писав зовсім.

Портрети й гола натура, як не щодня, то через день. Часом робив начерки в зоопарку. Ну й фантастичні скарби музеїв «Бєлокамєнной». Від Східного музею на Обуха до музею Пушкіна на Волхонці. А виставки, а вернісажі?!. І бібліотека ЦДЛ з привітними бібліотекарками, які мене частували свіжиною з образотворчого мистецтва. Завжди придивлявся до того, як дивились і що бачили великі майстри, чи з іменем, чи без імені вони лишилися в плині історії. Для мене всі вони були великі, бо в усіх у них було пильне око й гаряче, пристрасне відчуття природи. І немає значення, наскільки вони вправно володіли класичною перспективою чи знали анатомію. Якщо вас самих цікавить життя, якщо ви до нього не байдужі, то ви зразу відчуєте, кого хвилювало неймовірне розмаїття й пишність, невблаганна минучість і неповторність буття. Хто б це не був! Чи великий аналітик Дюрер із його нищівним різцем, до якого й лазеру ще далеко; чи близькозорий перський мініатюрист, що схилив чалму до самого аркуша дорогого самаркандського паперу й очеретяним каламом вів пружну лінію звабних тіл чорнооких купальниць-гурій.

Усе було б добре, та за кілька днів я мав полишити асфальтові лани метрополії та вертати до «богоспасаємого града» Києва.

Там уже рік, як пройшов погром. І при згадці про це ставало якось непевно. Хоча я плив самопливом і не гуртувався з купкою дисидентів, на душі було якось мулько. Адже я й не холуйствував перед номенклатурними «шестьорками» від мистецтва. Утім, робота йшла чудово і, незважаючи на передчуття всякої гидоти, що повністю виявилося в Києві, настрій був, можна б сказати, піднесений. Хоч я й поспішно пакував всяке своє шмаття, надбане за роки навчання, але щодня продовжував малювати.

З початку червня гуртожиток став ще галасливіший, ще божевільніший. Понаїхало всякого люду, якихось курсантів на різні там конференції, семінари та скорочені курси з підготовки соцреалістичних інженерів людських душ.

Якщо протягом року в стипендіальні дні пиятика тривала максимум три дні, то тепер у деяких кімнатах без передиху гуділи вже третій тиждень.

Через ті веремії, коли особливо посилювалося п’яне гасання з поверху на поверх, наша чергова, фундаментальна й спокійна, як сфінкс, Фаїна, відключала ліфт часом і вдень.

Мені в очі впала кароока туготіла дівчина, певно, тому, що в усьому цьому сесійному вертепі йшла обережненько попід стіною сходів і тягла великий стос книжок.

«Чому ж її, таку охайну і зграбну, не помічав раніше? Дивно…»

Та часу в мене на роздуми не було і я привітався та назвав себе.

По її обличчю мені зразу стало ясно – вона знала про мене й чекає моїх подальших кроків. Тому й не тягнув із всякими там поясненними, а зразу ж запросив до себе.

Вона тільки спитала, чи можна буде читати книгу. Ну, звичайно, можна. Яка тут може бути мова. Головне, щоб не дуже крутилася.

– Я спокійна, можу довго сидіти нерухомо.

І справді, у перший день позування, тобто 23 червня 1973 року, вона сиділа непорушно й читала досить товстий томик поезії.

Про таку модель можна було тільки мріяти. Сіла й завмерла. Як на щастя, я дуже економно користувався своєю кульковою ручкою. Ні до того, ані після того ні в кого я подібної кулькової ручки, коричневого кольору, не бачив. Мені її ще в Києві подарував один зальотний єзуїт-місіонер. Казав, що на заході стежать за моїми доробками. Я тоді над цим ділом посміявся. Але в травні вже 1992-го зовсім інша людина з-за бугра сказала мені, що мої роботи мали тоді успіх. Може, тому мені й не давали дихати? Хоча й не били відверто.

На товстому крейдяному папері коричнева паста йшла рівненько-рівненько, без жодної «галушки», що завжди буває навіть із найкращими кульковими ручками.

Першого дня ми не розмовляли. Я можу розмовляти без будь-якого зусилля під час сеансу. Але коли можна не розважати натуру різними базаринками, то працювати набагато легше.

Моїй моделі малюнок сподобався, і ми домовились, що наступного дня я зайду до неї, бо вона ще не знає свого розкладу.

Кімната моєї моделі була така ж гола, як і всі кімнати 4-го жіночого поверху. А де не бував – там невідомо мені, чи був там якийсь чисто жіночий затишок.

І от у цій сірій камері, мов у якійсь величезній клітці, зустрілись три дивні птахи: моя туготіла, як качанчик, модель; висока, тонка й довгонога, як паризька манекенниця, дівчина з величезними світлими очима; і якась шорстка, гостра й нестримна в рухах, зовсім сіра дівиця.

Оскільки моя туготіла модель не була об’єктом моїх зальотів, то я не вважав безтактним зразу ж почати агітацію «манекенниці». Моя модель це сприйняла зовсім спокійно. А от сіра птаха почала то закурювати, то гасити сигарету, ходити по кімнаті, совати книжки на столі. Потім поклала одну недокурену сигарету до бляшанки з-під консервів і впритул підійшла до мене.

– Треба поговорити. Вийдемо.

Вийшли в коридор. Тільки зачинились двері, сіра птаха рвонулася до мене, обдавши гарячим смородом тютюну. Курила чортячі кубинські, здається, «Легерос».

– Ти от що: малювати – малюй!.. Але щоб мені не було нічого такого…

– Вибачайте, мила дівчино, по-перше, якщо ви знаєте про мене, то я справді малюю. І малювання в мене не зачіпка до знайомства. А відносно всього такого, то це просто технічно неможливо, бо при малюванні потрібна добра відстань, а при всьому такому – навпаки… І до речі, при чому тут ви?

– А при тому, що це моя дівчина… Зрозумів?.. Будеш перти на неї, пасть порву!.. Ну, як, домовилися?..

– З вами я домовився. Тут усе ясно. Тепер піду з нею домовлятись.

Сіра зайшла трохи загодя до кімнати й пожадливо докурила смердючу кубинську сигарету. Довгоногу райську пташку я вмовив швидко, але не через те, що я був такий сильний агітатор, а тому, що коли красуня зиркнула на цього сірого кобла, то та їй стверджувально кивнула головою.

Як колись писали класики сентиментальної літератури, трохи схвильований несподіваним ходом подій, але все ж задоволений ним, я забрав карооку модель і ми поспішили на сьомий.

По обличчю моделі зрозумів – вона просто щаслива, що я тягну її до себе.

На сеансі малюнку 24 червня 1973 року книжку вона не читала. Відклала.

– Не можу читати. Не йде мені в голову… – Сіпонула гладенькими плечима, здригнулася й сказала: – Страшна вона людина… Я її дуже боюсь…

– А що, хіба є чого її боятись?.. – вирішив я спровокувати свою модель.

– Є!.. – Помовчала, а потім додала: – У нас, на Кубані, у станицях, я таких страшних людей не бачила… Страшна людина.

Але далі ця тема розвитку не знайшла, бо, щиро кажучи, щось мені розхотілось у всі ці страсті заглиблюватись. Хотілося тільки ще помалювати довгоногу красуню та й кінець. Ми з нею домовилися, що вона прийде наступного дня в наш гуртожиток. Вона не наша, а музикант із якогось інституту культури, чи що… Тільки не добрав, чи віолончелістка вона, чи флейтистка.

Але наступного дня довгонога не прийшла.

І кубанська дівчина затрималася до вечора в інституті. Тому й малював я ревниву коблу. Малював її у своїй кімнаті, бо коли я прийшов, а її дівчина не з’явилась, то я все сидів та сидів, аж поки вона спокійно роздяглася при мені, накинула на голе тіло халат, узула шльопанці, і так ми з нею і їхали в ліфті. Я при повному параді (тільки краватки не вистачало!), а вона в шльопанцях на босу ногу й притримувала поли халата на голому тілі руками, бо ні поясу на ньому, ні ґудзиків.