Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович - Страница 12

Невже мене просто роздратували її декілька необов'язкових слів? Чому? Бабуся сиділа й сопіла, дивлячись вздовж алеї. Йти нікуди вона не збиралася. Я ж не міг тепер зібрати думок докупи. Не міг думати про щось кон¬кретніше, що б дозволило мені згаяти час, доки вона піде.

— Осінь вже чути, — сказала бабуся. — І листя цього року почало жовтіти рано.

Я мовчав, бо збагнув, що коли мовчатиму, вона швидко виговориться й таки піде собі. Тоді я теж встану і покину цю лавочку.

— Старій нема чого робити, напевне, думаєте ви, — сказала бабуся. — От вона і веде балач¬ку. Я посиджу трохи й піду.

«Дуже приємно», — подумав я.

І несподівано злякався, що вона й справді піде. Дівчат на сусідній лавці вже не було, я й не помітив, коли вони зникли. Мені… мені просто необхідна була її присутність.

— Осінь цього року справді буде рання, — ска¬зав я.

— Ви так вважаєте? — зраділа вона.

— Судячи з деяких прикмет…

— А я займалася якраз пранням, скінчила, от і вирішила прогулятися.

«Дуже приємно, подумав я, прання — дуже приємно. Хай буде прання, раз у мене немає вибору. Щоб його сказати таке, щоб видатися спеціалістом у цій галузі?»

Я ледве не засміявся — такою кумедною була ця думка. Але не сказав нічого. Нехай. Нам добре сидіти разом. Сидіти і мовчати. Ось і все.

Парк поволі звільнявся від ледь помітної димки, яка наче окутувала дерева, коли я прийшов сюди. Зараз добре стало видно кожне дерево, поміж деревами снували люди, долинали голоси і сміх, може, б я й без цієї бабусі встав і пішов кудись — од цих голосів і сміху, а може, б розчинився у них, а от бабусю тепер я мусив пересидіти.

Я повернув голову, зиркнув на бабусю і відчув, що вона готується вставати. Ще кілька хвилин тому настроєний вороже, тепер зрозумів, що і прагну, і боюся, аби вона не пішла. У ній ніби був захований мій порятунок. Може, від самотності, може, й від самого себе. Вона була частинкою того світу, з яким я почувався у розладі.

Відчуття, що присутність цієї бабусенції мені потрібна, виникло раптово, так, скорше всього, коли здалося, що вона має вставати. Наче вона справді була мені потрібна. Невже я прагну ліквідувати отой розлад?

— У цьому місті гарний парк, — поспішно сказав я.

— Так, — охоче згодилася вона. — Я люблю тут відпочивати. Особливо після роботи, коли натомишся.

— І дуже затишні алеї.

— Неподалік мого дому, там он, з другого боку, — вона показала рукою, — є сквер, може, знаєте, на центральній вулиці, мені туди ближче, але там якось незатишно.

— Так, там незатишно.

Я сказав це, аби щось сказати. Як і все інше. Але що говорити далі, я не знав.

Не візьмешся ж їй розповідати про себе.

Бабуся тим часом таки підвелася. Мабуть, уже відпочила.

— До побачення, — сказала вона.

— До побачення.

Я дивився їй у спину і намагався злови¬ти обривок якоїсь думки. Щось наче мав би спитати в неї. Таке відчуття в мене виникало останнім часом доволі часто.

Уже коли вона відійшла на кілька десят¬ків метрів, я рвучко підвівся і кинувся на-здоганяти.

— Пробачте, я…

Вона здивовано обернулася на мій голос. Я дивився їй просто у вічі і все ще не знав, про що ж мені запитати.

— Я хотів запитати, чи не знаете ви… Чи не знаете ви, які є готелі в Лучеську… Які є готелі… крім тих, що в центрі, бо там немає місця…

Навіщо я питаю її, чому це спало мені на думку, я не знав. Вона стояла і ворушила губами, певне, пригадувала. Двоє дівчаток минули нас, це були не ті дівчата, що сиділи на сусідній точці, я вловив уривок їхньої розмови про якогось Петю, котрий купив недавно мопеда, який йому ні до чого, подивився їм услід, і мені захотілося, щоб хоч одна з них обернулася. Немов це вертання, чужий погляд могли врятувати мене од бабусиної відповіді.

— Здається, у Теремно, це на окраїні, є якийсь готель чи гуртожиток для шоферів, — мовила нарешті бабуся. — Але то я знала колись, а як тепер…

— Дякую, — сказав я.

— Ви не місцевий?

— Ні, — збрехав я.

— Тоді я поясню, як туди добиратися.

— Був би вам вдячний.

— Поїдете автобусом «трійкою» майже до кінця. Там запитаєте, яка зупинка.

— Дякую.

Ось і закінчилася наша безглузда розмова. Я стояв і чекав, коли вона піде.

Зрештою, я повернувся й пішов сам. До біса все, і самотність в тому числі.

Подзвоню Комарову, Левчукові, чи кому там ще… Хоча Комаров, здається, на полюванні, а Левчук у селі… якби я знав, де живе Люська… До чого тут Люська? Чи, може, справді поїхати до мами, до Іринки… Але раптом туди ж приїде Магда?..

— Молодий чоловіче…

Я вернувся. Бабуся махала рукою. Повер¬нутися? Піти? Усе ж я підійшов, правда, навмисне повільно. Либонь, вона пригадала ще одну адресу, потрібну мені, як п'яте ко-лесо до воза.

— Якщо там не влаштуєтесь, приходьте до мене.

— Дякую, але…

— Я живу разом з дочкою, а її, напевне, не буде до понеділка. У нас трикімнатна квар-тира, і ви ці дві ночі переночуєте…

— Дякую, — сказав я. — Мені якраз і потрібно на дві ночі. З понеділка у мене буде бронь.

— От і добре. Якщо не влаштуєтесь, при¬ходьте. Я живу…

Вона назвала адресу. Я поспішно ще раз подякував і швидко пішов алеєю, прагнучи одного — якомога скоріше зникнути зі старе¬чих вицвілих очей.

ЧАСТИНА ДРУГА

АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ

«Якби існувало поворотне коло часу, — думав я, виходячи зі свого будинку. — Якби воно існувало…»

«То й що?» — спитав себе.

З тим і зупинився посеред подвір'я. Біля пісочниці гралися діти. Білявий хлопчисько, син інженера картонно-руберойдового заводу з третього поверху нашого ж під'їзду, гасав на велосипеді, хвацько кермуючи однією рукою. Він був певен, що когось неодмінно захопить його геройство. Я подивився йому вслід, проте, звісно, не захоплено, а заздрісно.

Але справді, поворотне коло мені потрібне. Тільки не для повернення у вчора чи поза¬вчора, а кудись значно далі, може, в дитин¬ство чи що. А може, й далі. До пори, коли я ледве почав себе усвідомлювати.

Гм, я лежу на столі (чи де там) і кричу «уа-уа». На мене захоплено дивиться медсестра (здоровенький хлопчик буде), полегшено витирає піт з лоба лікар (нарешті з'явився, зловредний), блаженно-втомлено посміхається мама…

А я собі кричу. Або й не кричу, а лише дихаю. Попереду в мене ціле життя, більше навіть, ніж у цього хлопчиська, що гасає на велосипеді…

Я озирнувся, але велосипедист — порушник правил — кудись зник, і даремно було шукати його поглядом, хоча б навіть захопленим.

Час цього дня повз, наче старезна черепаха. Ще крок, другий, ще кілька кроків — і знову зупинка. Біля крайнього під'їзду сусіднього з нашою «малосімейкою» будинку сидять дві бабусі. До мене долинули обривки їхньої розмови, і я повернув до них голову. Цих бабусь я знав, знав і їхніх невісток, про яких вони вели мову, осуджуючи їхні забаганки і стиль життя. Одна з них, струнка, висока, у величезних рогових окулярах, працювала в аптеці неподалік і мала звичку голосно повчати свого сина, коли виходила гуляти з ним на подвір'я. Вона весь час запитувала його «Зрозумів?», і бідолашний хлопець мусив весь час ствердно кивати головою.

«Зрозумів?» — спитав я себе і вийшов на вулицю.

Мимо мене проїхав автобус, обдав їдким димом, спинився, бо відразу за нашим будинком було перехрестя. Я поспішно відійшов убік, вдихнув свіжого повітря. Автобус швидко рушив, і мої легені ще раз ковтнули порцію спрацьованих газів, правда, тепер уже з більшої відстані. Я затамував на кілька секунд подих, у горлі різко засвербіло… Мій експеримент завершився тим, що я змушений був долонею витерти сльози з обох щік.

Кепкування над самим собою знову закінчилося, отже, майже нічим.

Я пройшов ще трохи. Ноги несли мене на вулицю Суворова, за адресою, яку отримав там, у парку.

Якби в нашій кімнаті можна було припнутися ланцюжком, може б, я не робив цієї дурниці. А може, гриз би ланцюга зубами, намагаючись вирвати з в'язкої нестерпної тиші, від якої не рятував навіть увімкнений телевізор. Тиша та сиділа в мені самому, і коли намагався її прогнати, на зміну приходили голоси, які могли бути лише голосами з минулого, які нагадували про все те, що було й так мені відомо, але стверджували його з ди¬вовижною впертістю та послідовністю, хоч і звучали хаотично.