Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович - Страница 38

Я встав і підійшов до вікна. Вікно трохи запотіло, Віталик й Ірина закохано надихали. Я протер скло і поглянув униз, з висоти четвертого поверху побачив там двох дівчат, здається, з бухгалтерії.

Я вернувся на своє місце. Та щось тривожне, віддалене, але в'їдливе, пульсувало в мені, жило глибоко, але билося об шкіру, об жили, вперто виривалося назовні. Я пригадав, як сиділа Люба, коли в мене народилося вперше це відчуття. Анічогісінько особливого у Любиній поставі не було. Тоді чому? Я проклав місток далі й стрепенувся — телефон… Перед тим Люба розмовляла по телефону, і я почув якусь фразу… Отже, тривога легенько тенькнула ще тоді, під час розмови. І тут я кинувся. «Драбина». Люба вимовила це слово. Він піднімався по драбині. Ні, не так. Але не станеш же питати, як вона сказала насправді. Я пов'язав… Стривай. Я пов'язав це з тим, що сам сьогодні підіймався по драбині, голова закрутилася і я… Я ледве не полетів додолу, але при чому тут Люба?..

Не знати чого я вихором кинувся до стола з телефоном. Здивовано підвела голову сама Люба. Одна цифра, друга, третя, далі диск вирвався з рук. Я знову набрав номер. Відгукнувся Комаров.

— Кудись зникла твоя Люся, — сказав Комаров.

— Як це зникла? — перепитав я.

— Ну, може, в магазин побігла, я скажу, хай передзвонить. Чи тобі в цю ж секунду горить?

— Йди к бісу, — сказав я.

Я поклав трубку і встиг подумати, що тривога моя смішна. Люся, навпаки, турбувалася про мене, бо їй приснився якийсь там поганий сон. Поганий сон про щось. Увечері запитаю, і разом посміємося. Щоправда, я таки сьогодні справді міг звалитися з тієї драбини.

Я, здається, розповів це геть усім. Під час похорону і після нього. Про те, як я прийшов додому і не застав Люсі. То було уже ввечері. Я вирішив подзвонити до її подруг, і став спускатися вниз до телефону.

Уже при виході з будинку я й зустрів сусідку, яка якось дивно, начеб застиглим поглядом окинула мене. Я минув її, подзвонив, але Люсі не було ні в Тамари, ні в Тані. Тоді я зателефонував додому, до її батьків.

— Господи, Андрію, ти й досі нічого не знаєш? — сказала її мама і забилася в риданнях.

Так я дізнався. Я потім довго стояв під нашим балконом. З вікон падало світло, і я бачив темну пляму на тротуарі. То була Люсина кров. Прийшовши додому, вона викинулася з балкона.

Потім, я знайду шматок паперу з написом «Андрійку, я не…». Усього-на-всього зіжмаканий шматок паперу.

Чому я не поїхав додому, коли в мені стала рости тривога? Я заспокоював себе, а треба було їхати. Я зупинив би її. Я казав про це, коли її ховали, тепер заспокоювали вже мене. Знайомі й незнайомі люди, хтось казав: «ти ж чоловік, тримайся», а я все розповідав. Потім ураз ніби заціпило, вже там, на кладовищі, коли я глянув на прозору хустину, що накривала побите Люсине обличчя.

«Андрійку, я не…»

Що вона хотіла сказати? Вона чекала мене, здогадуюся я, але вже нікому про це не кажу. Я стояв і дивився, хоч нічого, майже нічого далі не пам'ятаю. Тупе заціпеніння, що обхопило там, на кладовищі, не відпускало ні по дорозі назад, ні в кафе, де були поминки. Я відповідав на чиїсь запитання, щось робив, мені співчували, потім відвезли додому. Я зрозумів тільки, що лишився сам у порожній квартирі, хоч поруч були батьки, які приїхали на похорон.

Фраза «Вона чекала мене» била по голові, і я вимовив її вголос.

— Коли чекала, Андрійку? — перепитала мама. — Господи, вибач. Звісно ж, тоді. Але хіба ти міг знати?..

Я встав і підійшов до вікна. Довго шукав чогось поглядом на протилежному боці вулиці. Зрештою збагнув — шукаю того освітленого вікна, яке було перед моєю колишньою квартирою. Я оглянувся, але мами в кімнаті не побачив. Вони з батьком про щось тихо говорили на кухні. Мені раптом трохи полегшало. Але не надовго. Я подумав про те, про що весь день боявся думати — я й не міг тоді приїхати до Люсі, не міг її спинити, я боявся їхати. Боявся. Тепер я теж боюся. Боюся жити далі, сам. І ніхто не винен у цьому, крім чоловіка на ім'я Андрій Троян.

Я одвернувся од вікна, за яким темінь закрила чужу вулицю, й пішов на кухню. Мати мила тарілки, батько сидів за столом.

— Пом'янемо Люсю, — сказав я.

Мама поглянула на мене злякано і вивчаюче.

— Зі мною нічого не трапиться, — заспокоїв.

— Уже нічогісінько.

— Ми тут говорили Андрійку, — сказала мама, — що, може, б тобі вернутися в Ясенівку? Інженери і в нас потрібні.

«Ось він вихід, — подумав я. — Більше нічого й не треба».

ЧАСТИНА П'ЯТА

АНДРІЙ ТРОЯН. FINALE

Знову весна. Улітку буде два роки, як я живу в батьківському домі. Працюю на маленькому комбікормовому заводі інженером відділу виробництва й маркетингу.

Нас у відділі троє — начальник, Архип Степанович, якому два роки до пенсії, я і молоденька студентка-заочниця Ніна. Я вже знаю, що Архип Степанович збирається через два роки рекомендувати мене на своє місце. Життя триває. Я навіть думаю, чи не одружитися знову. Спершу я подумав про Ніну, але виявилося, що в неї є наречений — симпатичний шофер з нашого ж заводу. Тоді я звернув увагу на Стефу Крипанюкову, як у нас на неї кажуть. Вона вдова, чоловік два роки тому загинув у автокатастрофі. Має гарний власний будинок, син закінчує школу. Щоправда, вона старша на сім чи вісім років. Але це не так важливо. Кажуть, чоловік любив випити, а п'яний піднімав на дружину руку. Я не п'ю і жінок не б'ю. Узимку я допоміг Стефі виписати комбікорму для свині. Вона мені подякувала і запросила зайти. Я зайшов, ми посиділи гарно вдвох, я випив усього дві маленькі чарочки горілки й рішуче відмовився від третьої. Стефі це сподобалося. Я погладив її руку. Вона не забрала цю руку, тільки поглянула на мене сумно. У погляді бринів добре знайомий мені відчай самоти. Я став ніби ненароком ходити її вулицею. Ми перемовлялися, я охоче спинявся біля Стефи, яка поралася на невеличкому городці, і балакав про погоду, Стефа скаржилася на сина, який весь день гасає на мотоциклі, не хоче робити уроків і зовсім не думає, щоб вступити якщо не до інституту, то хоч до технікуму. Я співчував, розповідав заводські новини, Стефа свої — вона працювала вагарем на залізничній станції.

У черговий мій прихід Стефа вже скопувала город, я взявся допомагати. Ми працювали дотемна, скопали майже увесь, стомлені сиділи потім у затишній кімнаті й пили чай. Я ніби ненароком пригорнув господиню. Вона легко піддалася, я поцілував її біля вуха, вийшло трохи незручно.

«Не треба, Славик скоро повернеться», — прошептала Стефа. Я не став наполягати. Нічого особливо я до Стефи не почував. Але я знав напевне — незабаром настане день, коли не буде так вже важливо, чи скоро повернеться Славик. Або ми зустрінемося, коли він тільки-тільки поїде кудись. Це невідворотно, якщо я хочу бути господарем в цьому домі. А я таки хочу. Бо нестерпно ловити на собі співчутливі мамині погляди й підбадьорюючі батькові. І що б не казав, приємно, коли на тебе дивляться із захопленням, а деякі твої слова сприймають, зазираючи тобі в рот. Для Стефи я інженер (мій чоловік інженер!), істота трохи вища (а може, й не трохи), ніж вона сама. Я не п'ю і не битиму її. За все це я не поратимусь біля свиней і ще не робитиму деякі, малоприемні речі. А втім, робитиму. Я навмисне хочу спримітизувати своє теперішнє існування — і це мені таки вдається. Це виявилося не страшно, не складно, наче всі попередні роки я тільки й робив, що готувався до цього простого життя і турбот про хліб насущний.

— «Отже, — думаю я, вертаючись від Стефанії, — самотності не буде. Дітей, очевидно, теж. Іринку я не забуду. А які очі в Іринки? Сірі. Світло-сірі, я ще пам'ятаю». ТИ був… — чи то питає, чи стверджує мама, коли я приходжу додому.

— Був і буду, — сміюся я. — Усе, мамо, йде добре, — і весело цілую її в щоку, із задоволенням відзначаю, що мама буде здивована, навіть заінтригована, коли я повідомлю, що одружуюся зі Стефою. Я роздягаюся, лягаю на диван. По телевізору йде якийсь фільм. Мої руки й ноги починають солодко нити, а повіки ледь-ледь, але неспинно злипатись.