Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор - Страница 1

Ігор Зарудко

Матадор. Нотатки авантюриста

Повість

© Зарудко І. М., 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)

Буковські-джуніор

І от він виходить на сцену. «Я – Утьонок», – каже. «Сподіваюся, не туалетний», – підштрикую (я був тоді ведучим конкурсу). Він починає читати. І є в його текстах щось таке, що зачіпає, витягує на берег і кидає в теплий пісок, мовляв, полеж тут, подумай про життя. Те, що Утьонок читає прозу, а конкурс для поетів, теж зачіпає, але не так сильно.

Словом, факт, що дебютна книга мого ліпшого друга, поета Ігора Зарудка, стала прозовою, мене аж ніяк не дивує. Тим більше, що він її не писав. Це книга, яку він прожив – частково за ті півтора роки, коли мене не було в Харкові. Тож я читав її з подвійним інтересом. Читав, знаючи, що Зарудко нічого не вигадує, читав, не перестаючи дивуватись, наскільки він ризикований і відкритий.

У «Матадорі…», що його справедливо можна назвати авантюрною письменницькою лавсторі, вабить насамперед відсутність ванілі й сопливої ніжності. Це чоловіча книга, із чоловічими рішеннями і втечами. Це герой, для якого не існують будь-які «слабо». Він піде на все, щоб забути власне зламане кохання. Навіть якщо для цього треба стати поживкою детектива, котрий перевіряє на вірність чужих жінок.

«Матадор…» бере мене власною справжністю. Тут нема фейків – із половиною персонажів книги я пив пиво й теревенив «за життя». Із половиною – виступав і фестивалив. І мені було цікаво. Гадаю, ви теж із ними не нудьгуватимете. Їх можна любити чи зневажати, розуміти чи мати за недоумків, але це не змінює головного – ген нудьги в персонажів «Матадора. Нотаток авантюриста» наглухо відсутній.

Я ніколи не роздаю авансів, але давно помітив: дружба із Зарудком нагадує мені книжки Буковські. Він і сам чимось на нього скидається, хіба що не просаджує бабки на іподромі… Стільки, скільки наваяв старенький Чарльз, харківський шибайголова навряд чи напише, але тим цікавіше буде за ним спостерігати. Маю надію, що, читаючи його наступні книжки, я знову хапатимусь за живіт, за голову і, ясна річ, за серце.

Сашко Ушкалов

Частина перша

Чоловіки ділять усіх жінок на брюнеток, білявок і рудих. Я ж їх ні з ким не ділю.

1

– Привіт! Що робиш? – спитала вона мене явно флегматичним тоном.

– З друзями сиджу. Трохи зайнятий. Привіт!

– Значить, друзі важливіші за мене? – Її флегматичність, здається, почала переростати в кревну образу.

– Що за дурня? Я просто зай-ня-тий.

– Добре. Вважай, я тобі повірила.

За мить вона зателефонувала знову.

– Тобі, я так розумію, однаково, образилась я чи ні. Отак ти до мене ставишся!

– А чому це ти образилась?

– Тому що я тут сиджу одна-однісінька вдома, у чотирьох стінах, а ти там собі з друзями розважаєшся.

– Ну, ось так завжди. Ти знов за своє. Я не розважаюсь – я зайнятий, я працюю.

– Про все забудь! Просто забудь! – вигукнула вона й вимкнула мобілку, але не надовго.

Уже за кілька секунд у слухавці чути її голос:

– Чудово! Ти мені навіть нічого не відповів!

– Так ти ж сказала «забудь»! От я й забув.

– Ага, і те, що я зараз сиджу тут сама, ридаю, уся в сльозах, і, до речі, через тебе, тобі зовсім байдуже? Тобі все одно. Так?

– Ну, послухай. Я тобі ще раз кажу – я зайнятий. Ти ж зустрічаєшся зі своїми подругами? Ось і я зараз сиджу зі своїми друзями. Не бачу нічого надзвичайного. Це так само нормально, як і щоденний схід сонця.

– Я не хочу більше з тобою розмовляти! Чуєш, не хочу! Усе! – Роздратовано пролунало в слухавці.

Та «не хотіла» вона недовго. За хвильку я почув її знову.

– Який же ти козел! А вибачитись не хочеш? Тобі що, реально все до лампочки?

– Ну, це вже знущання. Ти ж щойно казала, що не хочеш зі мною розмовляти. От я й мовчу!

– Ага, значить, я ще й винна. Чудово! Просто супер! Може, нам розбігтися, чуєш? Може, ти мене кинеш? Давай! Чого вже там!

– Слухай, заспокойся, я зараз приїду до тебе! Чекай!

– Ні-ні! Не треба! Не їдь. Сиди там зі своїми друзями. Я тобі не відчиню. Кінець!

Звісно ж, це був не кінець.

– Ну й чому ти досі в онлайні? – Знову почув я її голос.

– Як це чому? Ти ж сама сказала, щоб я не їхав, що ти мені не відчиниш двері.

– Ну, я ж казала, що ти козел. Справж-ні-сінь-кий ко-зел! Ти все одно мав приїхати! Я тут ридма ридаю, а він собі сидить і сидить!

– Заспокойся. Усе! Я їду.

– Можеш не напружуватись, однаково не відчиню!

Усе це, правду кажучи, мене дістало. Тож я зірвався з місця й, думаючи, що його робити – чи й справді забити на все це, чи, може, одружитись, чого напевно не могло статися, поїхав до неї. На вулиці накрапав перший весняний дощ, і його прохолода й свіжість трохи заспокоїли мене.

За якийсь час я вже стояв перед її дверима. Постукав. Ніхто не відчинив. Я постукав іще раз. По той бік дверей почулись кроки.

– Відчини! Я вже тут, – голосно сказав я.

– Не відчиню.

– Відчини, чуєш. Не дурій. Що за цирк?

– Повторюю – не відчиню. Я не хочу тебе бачити. Ти що, не зрозумів?

– Та пішла ти! – спересердя кинув я й спустився вниз сходами з її довбаного сьомого поверху.

– Стій! Утко! Зажди! Вернись. Вибач мені! Де ти? Ти ще тут?

Але я не став чекати й повертатися, а щосили хряснув дверима під’їзду, та, мабуть, то мені тільки так здалось, що щосили, бо того хряскоту не злякався навіть горобець, який сидів неподалік.

На жаль, дуже часто буває так, що двоє людей, провівши довший час разом, спілкуються між собою різними мовами, дивляться на речі різними очима, по-різному сприймають світ і навіть не помічають цього. Добре, коли вони зрозуміють, що він і вона – зовсім різні, і краще – коли це станеться якомога раніше, бо потім буде важко.

За тиждень після нашої сварки я та кілька молодих харківських поетів вирішили поїхати до Полтави. Ми мали виступати в актовій залі педагогічного університету. Разом із нами в дорогу зібрались два музичні гурти. Крім того, ми запросили поїхати кількох найближчих друзів та подружок, які, своєю чергою, загітували своїх добрих знайомих, тож у підсумку до Полтави повинно було вирушити двадцять вісім осіб, із яких я знав дев’ятеро, точніше десятеро, десятим був я сам.

Ми купили квитки на дизель Харків – Кременчук, що мав довезти нас прямісінько до Полтави, а повертатися додому вирішили потягом Ужгород – Харків, щоб не спізнитися на останню електричку метро. Свою дівчину я не брав – не хотів мати зайвого клопоту: хвилюватись, тягати валізи, – словом, не хотів нічого зайвого брати із собою.

Інколи буває так, що просто хочеться спокійно їхати потягом, говорити й веселитися разом із друзями, не напружуватись, не намагатися весь час себе контролювати, тобто – побути самим собою… Хоч загалом вона була доброю й чемною. Мені подобалось її біле довге волосся, і я любив її лагідні очі.

У своєму Харківському педагогічному університеті вона грала на барабанах, на таких, як ото колись вистукували піонери за радянських часів. Усіх своїх подруг та колег-барабанщиць вона називала «мої діти», що, чесно кажучи, мене дратувало, але я стримував себе, пропускав, так би мовити, повз вуха.

Я взагалі намагаюсь не звертати увагу на речі, які мене дратують, бо це шкодить моїй нервовій системі, а отже, і здоровому сну, що дуже багато важить у моєму житті, звісно – після посмішок і сексу. Про важливість кохання я розкажу пізніше.