Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор - Страница 17

– Сука, – сплюнув я.

У своєму «улюбленому» автобусі я не зміг сісти на своє улюблене місце, тобто на колесо, тож примостився на єдиному вільному, що було найближчим до водія й межувало з проходом. На якійсь зупинці зайшла жінка й почала тертись об моє лице своїми грудьми якогось дуже великого розміру. Звісно, я поступився місцем, став над нею і почав свою історію помсти тертям.

Мої очі знайшли дуже вродливу дівчину. Вона мала біле коротке волосся, гарненький носик і красиві очі, до того ж, постійно повторювала «а-а-а» й «ата-тат». Їй було десь… півтора року. Ще на одній зупинці увійшла дівчина, яка постійно дивилася на мене, випромінюючи дивні бажання. Я тим часом удавав, що нічого не помічаю. Місця, щоб пройти повз мене, навіть не доторкнувшися, було багато.

Якоїсь миті я зрозумів, що погляд, який я відчував майже всю дорогу, наблизився таки нівроку. Тим часом я, як звичайний пасажир останнього автобуса, думаю, що вона зараз виходить і що її просто хилитає від «комфорту», з яким ми всі їдемо, роблю невеличкий крок убік, неначе пропускаю її до дверей. Тоді дівчина знов наближається до мене.

– Я хочу від тебе дітей, – каже вона.

Ця заява мене виносить так, що я не до кінця розумію, що від мене хочуть, і говорю те, що має сказати кожен свідомий пасажир автобуса:

– Ні, я зараз не виходжу, – при тому я роблю ще один, але вже більший крок убік, майже сідаючи водієві на руки.

Дівчина здивовано глянула на мене й робить крок назустріч. На моє щастя, водій зупинив, і я вискочив у двері, а вона дивилася на мене у вікно тим самим поглядом. Тут, на вулиці, за зачиненими дверима, я відчував себе більш захищеним, ніж у автобусі. Дівчина поїхала далі, а я так і стояв не на своїй зупинці з думками, що від мене від’їжджає останній автобус. Та мені все ж таки пощастило: до мого будинку залишалося не так і багато – кілометрів три щонайбільше.

У школі нам казали, що вечірні прогулянки корисні для здорового сну. І я, згадавши настанови вчителів, рушив додому. По дорозі, звісно ж, думав про те, що сталось, і про те, що, слава всім святим, не сталось.

Сон і справді був міцним. Мені снилося, ніби я лежу серед червоних маків, у степу, а над моєю головою літають пташки – як утілення чогось дорогого. І одна з них була вона – та, що збирала пазли.

13

– Треба завтра зняти афіші з поїзда. Зробиш?

– О’кей, – погодивсь я.

– Час і номер вагона скину ввечері на телефон.

– О’кей.

Увечері я отримав повідомлення: «Потяг Житомир – Харків, прибуває о 9.44, вагон десятий. Провідник – Руслан. Напиши, коли отримаєш sms». Я відповів.

Наступного дня я прокинувся о восьмій ранку. О такій порі мені взагалі важко прокидатись. Я люблю поспати години до десятої. Але ж була домовленість, і я поїхав на залізничний вокзал. Моя поїздка нічим не відрізнялася від попередніх, окрім хіба того, що їхав я електричкою метро, що роблю дуже рідко. Раз, максимум два на квартал.

Метро – унікальне місце. Тут можна провести весь день за вартість одного жетона, вигідно купити собі різний побутовий дріб’язок і тут-таки вигідно його перепродати, послухати музику – від гітарного акустичного соло до електронної скрипки, не кажучи вже про солоспіви людей, які не знають і навіть не підозрюють про існування телешоу на зразок «Як стати зіркою?».

В електричці я читав книгу, намагаючися не підводити очей на пасажирів. Доїхав нормально. Вийшов на зупинці «Південний вокзал» і попрямував до третьої платформи, куди мав прибути потяг. Я йшов південним тунелем, підпертим колонами, під однією з яких стояло шестеро ментів із собакою.

– Ваші документи, – звернувся один із них до мене.

– Добрий день, – кажу. – А в чому справа?

– Перевірка документів.

– А якщо в мене їх нема, то що, ви повезете мене у відділок на з’ясування особи? – саркастично спитав я. – Тоді й ви свої покажіть.

Після цього я почав порпатись у наплічнику, а він тицьнув мені в обличчя «корочку» мента. Капітан…

– Сідай, – сказав він мені.

– Куди?

– Під стовп, ось сюди, – показав капітан пальцем.

Повз нас проходили люди й зацікавлено дивились цю короткометражку. До мене підійшов собака на повідку. Це був цуцик чорного кольору, який у майбутньому мав стати величезним собайлом. Мене попросили розстебнути рюкзак. Я розстебнув. Цуцик опустив очі, та мені все ж таки вдалося їх розгледіти. Вони були скляні, червоні, з туманом і нагадували два озера пізньої осені, коли сонце вже не виглядає з-за хмар, а землю огортає сірість і морок. Цуцик засунув ніс, а потім і голову в мій наплічник. Я насторожився. У ментів явно піднявся настрій. Вони зазирали через голови один одного в рюкзак, а капітан, який мене зупинив, уже тішився своєю інтуїцією. Та раптом цуцик висунув голову з рюкзака й заходився обнюхувати його ззовні. Оскільки ця процедура зі мною проходила не вперше, я сидів і навіть не намагався встати. Потім цуцик підійшов до мене справа й обнюхав мій правий бік, те саме він повторив і з лівого боку.

– Можеш іти, – якось не дуже весело сказав капітан.

– А мої документи вам уже не потрібні?

– Ні. Іди вже, – буркнув вокзальний міліціонер і розвернувся до своїх з таким поглядом, наче він побився з ними об заклад, що в мене є бодай якась наркота, і програв.

Уся ця процедура, скажу я вам, не дуже приємна. Вона мене трохи роздратувала. Я вийшов на платформу й завтикав на голубів, які поважно ходили між людей по асфальту, так, наче зустрічають своїх друзів-голубів із Житомира.

Поїзд запізнився на двадцять хвилин. Я навіть встиг змерзнути й трохи від того почервоніти й посиніти водночас. Нарешті афіші були в мене. Я подякував провідникові й почимчикував на привокзальний майдан, бо в мене були ще деякі справи.

Я вже майже дійшов туди, куди було треба, як почув десь із правого вуха: «Можна вас». Я не озирнувся. Я ніколи не озираюсь. Як правило, із того нічого гарного не виходить. «Юначе!» – почув я знову голос справа. Тоді я сповільнив ходу, хоч і не зупинився. Мені все це не сподобалося, до того ж, я був упевнений, що кликали саме мене. І тут мене схопили за рукав. Я висмикнув руку й глянув на того, хто це зробив. Переді мною був той самий капітан міліції, який зупиняв мене тридцять хвилин тому.

– Хочете ще раз перевірити мої документи?

– Ні, хочемо повторити процедуру обшуку.

– А вам не здається, що це вже занадто? – трохи обурено запитав я.

– Ні, не здається. Давай, хлопці, – сказав він своїм бійцям, і ті знову пустили на мене собаку. До речі, того самого. Мої слова про понятих капітан сприйняв як образу.

– Сильно розумний чи що! – визвірився він і показав мені вже інший стовп.

– Капітан!..

– Товаришу капітан, – перебив він мене, – інакше це буде неповага до правоохоронних органів. А через відсутність документів і так будеш сидіти три доби з циганами. Ми тільки вчора взяли нових.

– Слухайте, – почав я, – давайте без зайвих наїздів. Документи, що підтверджують мою особу, у мене є. Тож тримайте свою неприязнь до мене при собі.

Я знову сів під стовп.

Цуцик обнюхав мій наплічник і мої кишені. Мене попросили навіть зняти куртку. Я на це не відреагував. Вони не наполягали. За якийсь час мене відпустили, і я знову пішов у метро. Мені треба було їхати до станції «Наукова» в радіотехнічний університет, щоб залишити там частину афіш. На платформі метро мене обшукали ще раз. Знову без понятих. Це вже не викликало в мене жодних емоцій.

Словом, цього ранку я ще раз переконався – не варто їздити підземкою, коли не хочеш сидіти під замком.

14

Усі війни – чи то світові, чи громадянські – відбуваються або з питань релігійних, або бабських, тобто через жінок. Це тільки в Україні суперечки виникають через мовні питання. Навіть питання влади того чи іншого митрополита, московського чи київського, сходить на пси, коли хтось порушує питання мови. Політики підбурюють народ, той проклинає політиків, але йде в них на повідку й плює в спину своєму іншомовному брату.