Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор - Страница 24

– Оце так! – здивувавсь я. – А з Ніною ж у них що?

– Та розбіглися вони. Вона живе з тим редактором, а йому вистачає секретарки.

– Нічогенько.

І поки ми розмовляли, за мною весь час спостерігала одна доволі вродлива темноволоса дівчина. Я раз по раз легенько стріляв у неї поглядом. А вона стріляла в мене з великокаліберної рушниці.

25

Наша розмова з Льохою-Шалапутом лилася гірською рікою, із купою емоцій і сміху, коли ця дівчина звернулася до мене:

– У вас не буде підкурити?

Льоха простяг їй запальничку, та вона на неї навіть не глянула. Я встав і підніс запальничку до її цигарки, як завжди, прикриваючи вогонь від вітру. Вона взяла мою руку й легенько стисла. Підкурюючи, вона дивилася прямо мені в очі. Від її погляду в мене по спині пробігли полчища мурах.

– Секс, – сказала вона, підкуривши.

Льоха в цей момент гойдався на стільці й ледь не гепнувся з нього.

– Що? – спитав я.

– Секс, – повторила вона.

– Тут?

– Ні, не тут. Так у нас кажуть «дякую». Типу thank you, – сказала вона, посміхаючись.

– Аа-а-а, – протягнув я. – Будь ласка, мила незнайомко. – Увесь цей час вона тримала мене за зовнішній бік руки й весь цей час горів вогонь запальнички.

Вона розвернулася й пішла за свій столик, де на неї чекав надпитий келих червоного вина.

– Гаряча штучка, – сказав я.

– Та вона тебе з’їла очима, Утко.

– Я помітив. Слухай, Льох. Змушувати даму чекати некультурно… Я думаю, на сьогодні ми все з’ясували. Давай зустрінемося за пару днів і візьмемося за справу. Що там, є замовлення?

– Та є одне, старий, – розгублено відповів Шалапут.

– Ну, тоді до зв’язку, – обняв я старого друга й поклав гроші на стіл.

Льоха пішов, а я почимчикував до брюнетки, яка й досі спостерігала за мною. Упевненою ходою я підійшов до її столика. Вона раптом зробила вигляд, що читає щось у своєму мобільному. Я нахабно, без запрошення, у кращих традиціях мачо, сів за стіл навпроти неї.

– У вас… це де? – спитав я.

– Що?..

– Де це у вас так кажуть «дякую»? – перепитав я трохи грайливо. І це при тому, що фліртувати я ніколи не вмів, не вмію й навряд чи коли вже навчусь.

– У моєму рідному місті… у Дніпропетровську.

– Так ти перлина Дніпра! – сказав я і, мабуть, сказав те, що вона хотіла почути. – Можна пригостити тебе випивкою?

– Не відмовлюсь.

Я замовив у офіціанта пляшку «Кіндзмараулі».

– По-крупному граєте, любий, – уже знайомим моїм спинним мурахам голосом мовила вона.

– Не бачу причин не випити й не познайомитись, – відповів я, наливаючи вино.

– Анастасія.

– Ігор, – відповів я й підняв келих. – За твою чарівну посмішку.

– Як правило, усі в таких випадках п’ють за знайомство, – здивовано сказала вона.

– Ми ж не всі, – я зробив паузу й зазирнув їй в очі.

– Згодна. І що таке веселе ви розповідали своєму другові?

– Ми не бачилися з ним років десять. І тут він учора подзвонив і запропонував зустрітись. Я погодився. Він вибрав цей кабак.

– Треба буде йому подякувати за те, що він обрав саме цей кабак.

– Не можу не погодитись.

Весь цей час ми не зводили очей одне з одного. Своєю ніжкою вона раз по раз торкалася моїх ніг. Я сприймав це як належне. Усе було зрозуміло. Решта – лиш питання часу. Розмовляючи, ми допили пляшку.

– Може, прогуляємось? – запропонував я. – Чудовий вечір.

– Як там у тебе? «Не бачу причин не» прогулятись?

– Саме так, – сказав я й обережно зняв її ніжку зі своїх ніг.

Ми вийшли надвір. Вечір уже спадав на місто, й рідкі сонячні промені востаннє в цей день освітлювали вулиці. Коли ти в Харкові на вулиці Полтавський Шлях, не треба думати, куди йти. Треба просто звернути праворуч або ліворуч і насолоджуватися спогляданням старих будівель. Анастасія взяла мене під руку, і ми неквапливо рушили до нових вражень.

– А що ти робиш у Харкові? – несподівано навіть для себе спитав я.

– Приїхала на конференцію, – відповіла вона. – Уночі потяг додому, – трохи сумно продовжила брюнетка.

– Не сумуй, у нас іще купа часу.

Запала мовчанка. І я, і Настя думали про те, чим можна заповнити цю купу часу.

– У мене речі в готелі. Не хочеш скласти компанію й поїхати забрати їх? – ледь не риторично спитала Настя.

– З великим задоволенням, Анастасіє, – не розчаровуючи ні її, ні себе, відповів я.

Викликав таксі, і ми поїхали в готель. У машині вона притиснулася до мене й поклала голову на моє плече. Я обняв її і притис до себе сильніше. Таксист їхав мовчки, інколи поглядаючи на нас у дзеркало заднього огляду. Ми під’їхали до готелю й зайшли в хол. Настя взяла ключі, і ми піднялися на третій поверх. Вона відчинила двері, зайшла. Я увійшов за нею. Говорили ми мало, можна сказати, мовчали. Кімната була класу «люкс», доволі простора, з баром, двомісним великим ліжком (це те, що я побачив одразу), зручною на вигляд кушеткою, невеличким скляним столиком.

– У мене є віскі й ром. Хочеш випити?

– Залюбки вип’ю рому, якщо він чорний.

– Я білий не п’ю, – сказала Анастасія.

Я сів на кушетку. Вона сіла поруч і подала мені невеличкий келих.

– Ось тепер давай вип’ємо за знайомство, – сказав я.

– А-а-а-х, – протягла вона й посміхнулась.

Ми випили за знайомство. Анастасія вибачилась і пішла до ванної кімнати. Я пив ром.

Повернулася вона вже в іншому одязі. На ній був шовковий тьмяно-жовтий халат з легким пухом на краях і, як я одразу зрозумів, більше нічого. «Дівчина-левиця», – подумав я і зрадів. Вона стояла, наче барбі на поличці супермаркету. І мене не треба було змушувати брати цю ляльку. Навшпиньках, наче справжня хижачка, яка підкрадається до своєї жертви, вона спочатку підійшла до музичного центру, увімкнула його (це був диск Френка Сінатри) і так само, крадучися, рушила до мене. Я сидів і дивився на неї. Коли вона підійшла, я спробував було встати, та де там. Вона штовхнула мене назад на кушетку й поставила ніжку мені на груди. Цим вона показала, що хоче керувати процесом сама. Я не робив нічого. Судячи з її погляду, вона горіла. Судячи з мого – я палав. Потім вона прибрала ногу, нахилилася й поцілувала мене в шию гарячими й трохи вологими губами. Знявши з мене верхній одяг, вона продовжила пестити мою шию. Я не витримав і підхопив її на руки. Важила вона не більше за качине перо. Халат, який тримався лиш на поясі, майже розійшовся. За мить вона потягла за край пояса, і халат упав додолу. Я тримав на руках ідеальне жіноче тіло. Воно нагадувало матеріалізовану нірвану. Я поклав її на ліжко, ліг згори й поцілував її губи. Вони були гарячі й пристрасні. Усе довкола пливло й тануло… І ми теж…

– Вип’ємо, лялечко? – спитав я після того.

– З приємністю, я наллю, – мовила вона, підвелась і поцілувала мої розпашілі губи.

Я не зводив погляду з її тіла. Вона чомусь так само пильно дивилася на моє. Ми випили ще по келиху чорного рому, і вона зібралась іти у ванну.

– Ти чарівна, Анастасіє, – прошепотів я, схопивши її за руку.

– Це ти, мій любчику, чарівний, – сказала вона, знову поцілувала мене в губи й пішла у ванну.

За якийсь час я викликав таксі й відвіз її на вокзал. У таксі вона знову сиділа, притискаючися до мене. Я притискав її до себе сильніше. Ми жартували й сміялися. А вже стоячи біля вагона, ми палко й довго цілувалися. Потім вона залишила мені свої дніпропетровські координати, починаючи з номера мобільника й закінчуючи поштовим індексом. Я залишив їй свій номер. Ми міцно обнялися, трохи сумно посміхнулися, і вона пішла у вагон. Поїзд рушив. Вона поїхала у своє місто на Дніпрі. А я подався на привокзальну площу.

Небо раптом укрили сірі хмари. Пішов дрібний неприємний дощ. Холодні краплі падали мені на обличчя. Я сів у таксі, назвав домашню адресу, і ми рушили. Проїхавши кілька десятків метрів, я побачив на зупинці дівчину в помаранчевому светрі. Ми зупинилися біля неї. Я спитав, куди їй. Виявилося, що в одному напрямку зі мною. Вона сіла на заднє сидіння й почала порпатись у своєму наплічнику. З її волосся стікали краплі дощу. Я їхав мовчки, згадуючи день від самого початку – Льоха-Шалапут, чарівна темноволоса Анастасія… Дівчина виходила раніше за мене. Вона простягла мені папірець, подякувала й вийшла з таксі. Я подививсь їй услід, а потім на папірець. Там було написано: «Аліна 80…»