Кола на воді - Печорна Олена - Страница 10

– Це ж треба… Прямо таки океанської?

Анатолій посміхнувся:

– Угу. Його так Оксанка називала.

Дідусь винувато заховав очі:

– Тоді точно. Діти в цьому краще тямлять. Може, посидиш біля старого, розважиш?

Анатолій кивнув і сів, поставивши свій дарунок поруч.

– Ось, не знаю, що з ним робити. Оксанка мріяла про такий на день народження. Купив. Сам не знаю, навіщо?

– Обіцяв? Обіцяв. Тому й придбав. А подарунка без власника не буває, знайдеться для кого. Он, хоча б ота мала. Бачиш? Вже другу годину мурах роздивляється. Кумедна. Кому-кому, а їй про такого красеня, напевно, і мріяти страшно.

Чоловік здивовано оглянув дівчинку.

– Це ще чому?

– Ех, молоді-зелені. Подивись лишень на її сукню зношену і на таточка. Он, на лаві сидить, вже третю пляшку пива виглушив, а дитині й пачки морозива не купив. Бач, і привести сюди не побоявся після всього жахіття. Ет, такі не бояться, бо не думають.

– Ви гадаєте, вони не будуть проти?

Степан Олексійович підняв сиві брови догори:

– Ці? Не сміши, синку. Заберуть, ще й руки відірвуть. Головне, щоб батько не пропив диво велотехніки. Вперед. І тортика віддаси, ото мала щаслива буде. Чим не день народження?

Через кілька хвилин довгі дитячі вії злетіли високо-високо, Анатолію навіть здалося, що вони схожі на крила жар-птиці. Дівчинка посміхнулась розгублено і подивилась на батька. Хмільний чолов’яга почесав спітнілу потилицю, а потім кивнув рукою:

– Беремо. Кажеш, дочці купив, а їй не знадобився? Отож, балуєте. Моя Іннуся за такого красеня на мене молилася б. От що значить дурні гроші!

Анатолій огидливо зморщився:

– Ти, брате, тільки запам’ятай: не дай Боже, проп’єш! Знайду, перевірю, коли що, не жартуватиму. Зрозумів?

– Та я що? Я нічого. Не ворог же дитині своїй. Теє, Інно, подякуй дядечку.

Світловолоса дівчинка часто-часто закліпала і захотіла щось сказати на вушко. Анатолій нахилився й відчув на щоці поцілунок, сором’язливий та щирий водночас. Так цілують, коли дякують за подароване диво.

– Я його берегтиму, обіцяю. А вас пам’ятатиму завжди-завжди, і донечку вашу. Спасибі. Сьогодні неначе мій день народження.

Озеро дивилося у розпечене небо широко розплющеними зіницями квітів і мріяло. Про що? Може, про літній дощ у себе на долонях, а може… про звабливий шепіт океанських хвиль? Чоловік зітхнув. Тиша. Здається, що вода застигла й навіть не дихає, а десь у цій прозорій схованці співають колискові дві загублені душі. Йому потрібно їх почути – до крику, до болю, до одуріння, але як не прислухайся, слів не розбереш. Слухати треба живих, слухати і чути.

– З днем народження, доню. З днем народження.

Пізно вночі задзвонив телефон. Анатолій зіскочив з ліжка й довго не міг збагнути: чий мобільний, де, чому так пізно? А коли нарешті знайшов у кишені сорочки сріблясту нокію, остовпів. Це ж лікар віддав сьогодні телефон Ірини, і той увесь день мовчав, щоб зараз ось так раптово озватися одним-єдиним іменем – Валюша.

– Алло! Ну нарешті, Іро, я так хвилювалась. Ти чому на зв’язок не виходиш? Де моя іменинниця? Поклич Оксанку.

Горло стисло щось важке.

– Валю, Оксанки нема. Ми її поховали. Приїзди, ти потрібна.

Вранці Рената пила міцну каву й мовчала. Солодка жінка образилась, але навіть це робила зі смаком. Анатолій не втримався й роздратовано цокнув чашкою об стіл. Темна рідина повільно поповзла дерев’яною поверхнею й огорнула все довкола в оксамитовий аромат. Так пахне ранок. Жінка продовжувала пити каву й навіть не підвела голови.

– Годі, Ренато. Так не можна.

Тиша.

– Ти мене ігноруєш?

Жінка вистрелила поглядом:

– А ти? Ти кого ігноруєш? Усіх? Чи тільки своє життя? Я втомилась дивитися, як ти нищиш себе. Боляче? Напевно, вже ні. Бо ти кайфуєш у цьому своєму горі. Чуєш? Не підпускаєш до себе нікого й нічого. Зачинився й втішаєшся ним, от тільки я ніяк не збагну, де тут сенс?

Анатолій одним швидким рухом витер пляму з ароматом ранку. Сенс.

– Мені потрібен час.

– Скільки? Місяць, два, рік, п’ять, двадцять? А що робити мені, ти не подумав? Де моє місце у твоєму новому світі? Де? Це ж і моє життя також.

Чоловік підійшов, забрав чашку з рук і міцно притис до себе. Чим вона пахне? Кавою?

– Зачекай. Якщо любиш.

Жінка часто-часто дихала в його обіймах. Може, їй не вистачало повітря? Чи життя? Колишнього. Яскравого. Безтурботного. Життя метелика. Знати б тільки, чи вміють метелики любити.

– Обіцяй, що це триватиме недовго.

– Я не знаю. Я вже нічого не знаю.

«Сьогодні я малювала океан і кораблі – великі-великі, аби вони не заблукали в океані. Мені хочеться проектувати такі колись, а потім дивитися, як вони зникають аж на обрії – між водою і небом. Красиво. Скоріше б на море. Татко обіцяв, що ми поїдемо. Цілий місяць біля моря! Рай. Я зможу дивитися на справжні кораблі, а якщо пощастить, попрошу показати місце, де вони стоять, опустивши залізні якорі. Дочекатися б. А ще я буду плавати, багато-багато плавати».

Блакитний будинок пахнув водою. Анатолій підняв погляд до красивої вивіски «Хвиля» і на одну коротку мить почув голос моря. Ш-ш-ш-ш. Треба швидше з оцим всім закінчувати.

– Вам кого? – спитав високий юнак у самих шортах. Широкі плечі й розвинена грудна клітка свідчили, що він професійно займається плаванням.

– Я навіть не знаю… кого саме. Вас як звуть?

– Ігор.

– Дуже приємно. Моє ім’я Кравченко Анатолій Миколайович, у мене будівельний бізнес у місті. Може, чули?

– Та ні, не доводилось, далекий я від цього.

– Нічого, це неважливо. Я у іншій справі. Розумієте, ваші хлопці відпочивали в парку, коли…

– Та ми там часто буваємо. Спека.

– Розумію, але в той день було вбито мою дочку, її втопили. Мені б поговорити зі свідками, з’ясувати, що вони бачили.

Юнак розгублено м’яв рушника і вагався.

– Навіть не знаю, чи варто. Нас і так тими допитами замучили, від тренування відволікають ледь не щотижня. Та й не бачили ми нічого вартого уваги.

Анатолій схопив його зап’ястя і міцно стис.

– Ти був тоді? Господи! Заради всього святого – п’ять хвилин розмови. Будь ласка.

Юнак спантеличено вивільнив руку і, поглянувши в очі батька, здався:

– Ну гаразд. Якщо вам стане легше. Але запевняю, нікого підозрілого ми не бачили.

– Як? Як це сталося?

Хлопчина винувато підняв очі:

– Ви пробачте, це я того м’яча відкинув. Автоматично вийшло, я нічого такого не хотів, повірте.

Анатолій роздивлявся, як з хлопчачого підборіддя стікають крапельки поту, й думав, що ось цей хлопчина, якого ні разу в житті до цього не бачив, однієї фатальної миті невдало відбив жовтий м’яч. Всього-на-всього. Короткий рух, і його доня пішла, щоб знайти вже не м’яч, а свого убивцю.

Парубок ніяково опустив плечі й продовжив:

– Власне, нас було п’ятеро. Я, Валентин, Петька, Вітько й Микола, того дня потренувались і вирішили відволіктись, аби потім увечері знову повернутись до басейну. Віктор Федорович, тренер наш, запропонував у парк рвонути – тут поруч і можна морозива поїсти. Ми пішли, а він пізніше на машині під’їхав. Ну що ще? Сиділи, відпочивали, жартували. Віктору Федоровичу нудно стало. У нього, напевно, проблеми якісь, не знаю, але останні місяця два він похмурий ходить. Ніби й відволіктись хоче, а не вдається. Словом, не до нас йому стало, вирішив повернутись до клубу й пішов.

– Що потім?

– Потім… потім дівчатка м’яча кинули, такого пронизливого жовтого кольору, що не помітити ніяк не вийшло. От я й поцілив ногою. Ніби й не сильно, а той залетів аж у кущі. Хлопці засміялись, а дівчинка посміхнулась розгублено та й пішла. Коли… коли закричала, ми ж одразу кинулися туди, а там лише сандалик у траві, поруч з м’ячем. Як не кликали, не шукали – нічого. Ми кущі взад-вперед кілька разів обнишпорили, потім далі пішли, а все одно – не було її ніде. Згодом міліція, собаки. Бр-р-р. Не день, а нічне жахіття якесь. Багато б віддав, аби повернути все й виправити. Ех! Ми тоді настільки шоковані були, що коли повернулись до клубу, ніхто до басейну так і не зайшов. Та й Федоровича не було, здається, друга зустрів давнього. То те, то се – словом, не до нас.