Кола на воді - Печорна Олена - Страница 13

Анатолію стало страшно. Так дивно. Боятись кімнати. Але цього разу він не повинен туди заходити – не його черга. На кухні блимнуло світло, а рука механічно потягнулась до чайника – теж іще пам’ятає. Зараз би кави міцної, але Іра кілька останніх місяців пила тільки зелене вариво під дивною назвою чай. У круглі чашки впало кілька спресованих гранул. Бодай щось. Чому ж він не здогадався заскочити до супермаркету і купити чогось їстівного для Валі, адже холодильник давно морозить саме повітря? Для певності Анатолій зазирнув всередину, і йому знову стало страшно. Це ж треба, пустий холодильник – все одно що пустка життя, нехай в окремо взятій квартирі, але ж пустка, ні-ні, повна його відсутність. Варто хоча б вимкнути, аби не було так страшно.

До кухні зайшла спустошена жінка і повільно сповзла стіною на підставлений стілець. Анатолій здригнувся й мимоволі опустив очі. Господи, скільки ж вони не бачилися, ось так, сидячи за столом крихітної кухні? Давно. А раніше Валюша так часто забігала до них, без запрошень й особливих нагод, просто так, як своя. Ще жартувала, що підживлюється затишком. Смішна. Вони тоді анічогісінько не мали, спали на старезному ліжку, на кухні стояв стіл з трьома стільцями, у вітальні – фортепіано, а в дитячій – новеньке ліжечко (Валин подарунок хрещениці). Більше нічого. Він, Ірина, маленька Оксанка й купа мрій про завтрашній день. Наївні. Вони були впевнені, що все краще відбудеться обов’язково завтра. Знали б тоді, що то й було щастя.

Спогади виринали з темряви, шикувалися позаду й шурхотіли прозорими крилами. Анатолій поглянув на Валю й зрозумів, що вони думають про одне і те саме. На коротку мить навіть здалося, що з дитячої долинуло веселе тупотіння крихітних ніжок. Пам’ять. Це все, що лишається після. Немов підслухавши думки, Валентина повільно прийняла долоні з очей – вологих, синіх, розхристаних. Він пірнув у той біль й розгубився. Що їй сказати? Що сказати? Врешті прошепотів:

– Ти б чаю випила. Зелений.

Вона кивнула й мовчки взяла чашку.

«Сьогодні я бачила горобця на підвіконні. Такий скуйовджений, напевно, змерз. Він стрибав туди-сюди і виблискував чорними очицями, немов хотів зазирнути, що у мене в тарілці. А вчора мама вперше за кілька останніх місяців не плакала вночі у подушку, навіть заспокійливого не приймала, тільки пила свій новий чай – зеленого кольору. Може, хотіла зігрітись, як той горобець за вікном? Я дуже її люблю, дуже-дуже. Вона обов’язково навчиться жити без тата – колись, коли душа стане такого ж кольору, як її новий чай.

Вже середина березня, а увечері знов пішов сніг. Шкода, що я не встигла нагодувати голодного горобця».

У повній тиші на дні круглих чашок дихало кілька зелених листочків чаю, повноцінних, справжніх, отих, що росли на кущі колись давно, ще за життя. Анатолій зітхнув і підвівся:

– Я піду. Валю, може, все-таки краще до мене? Або в готель?

Жінка легенько поцілувала палітурку зошита, провела пальцями і простягнула назад.

– Та ні. Не хвилюйся. Я впораюсь, заразом провітрю тут все, пил протру. Іра має повернутись не в склеп, а додому.

Чоловік збентежено прошепотів:

– Має…

Повертаючись назад, він зайшов до найближчого супермаркету і купив вісім пачок зеленого чаю – усі, що стояли на полиці. У голові весь час оберталась одна і та сама думка: якщо їх заварити одночасно, вийде, напевно, кілька кущів чайного листу. Треба ж, неначе реанімація душі, тільки тимчасова. Ці листочки вже ніколи не зможуть вбирати в себе цілющі сили землі, цілуватись із сонцем, умиватись дощами, але вони так щемливо дихатимуть на дні чашки, а ще дозволять пити своє літо маленькими ковтками – аби краще відчути його на смак. Можливо, схоже трапляється і з людьми? Варто лишень згадати.

Чоловік поставив машину в гараж і поглянув на свій будинок – світла нема, значить, Рената вже спить. Ніч безсоромно цілувалась з небом, а воно сипало їй у пригоршні десятки блискучих зірок. Майже, як у нього з солодкою жінкою. Анатолій глибоко вдихнув і пішов пустими вулицями міста. Страшенно хотілось повернутись назад у минуле, а там, у своїй новій оселі, це не вдасться, просто минулого там практично нема, дім збудований якихось півроку тому для нової дружини. Що у такому згадаєш? Першу поставлену ними новорічну ялинку? Тим паче Рената майстерно блокувала все, що стосувалось колишньої сім’ї. Йому і досі не вдавалось збагнути, як вона це робить. Неначе натискає якусь потаємну кнопку в його свідомості: клац – і все, є лише вона, вона і ще раз вона. Анатолій від безсилля труснув головою, немов міг таким способом звільнитися від незримої присутності Ренати.

Парк. Це ж треба, коли він устиг дійти аж сюди? Спить, хоча… Може, дерева просто грають в мовчанку? Ніч у схованку. А пам’ять? Пам’ять винувато розвела руками. Вибачай. Він нічого не пам’ятав з життя Іри за останні місяці. Нічого. Надто глибоко засмоктало його нове життя. Ірину він бачив лишень, коли заходив по Оксанку, а робив це тільки у вихідні, та й то не кожні – Рената вимагала уваги. Йому здавалось, що це природно. А як ще поводяться молодята? Прагнуть щохвилини бути поруч, розчиняючись одне в одному до одурманення. Як по-іншому? Ніяк. Тим паче, робота забирала прірву часу, а він змушений був топити себе у нових договорах, об’єктах, ідеях, адже тепер мав забезпечити дві сім’ї. Хіба тут до колишньої? Якби не дочка, Ірина, напевно, зникла б для нього остаточно – давно звична, прочитана, пережита, словом, вивчена до останньої родимки й думки, а тому й нецікава.

Але ж тисячі живуть за звичкою і чомусь називають це щастям? І він так жив і був переконаний у тому, що щасливий. Цілував дружину у ніс, бажаючи їй добраніч, у щоку – йдучи на роботу, а в чоло – коли повертався. Його давно не збуджував запах її волосся, власне, сам її запах був настільки звичним, що вже видавався рідним. А з рідними не займаються коханням, з ними просто живуть. Вони були разом тринадцять років, й обоє не вірили у нещасливі числа. То що сталося? Що?

Чоловік підійшов до озера, залишивши позаду силуети вартових. Тихо. Так тихо, що чути, як ніч втомлено дихає, не в силі втримати усі згаслі зірки на долонях. Анатолій нахилився до води й зрозумів, що зірки зникли – всі до одної, значить, скоро світанок. Новий день, як і нова жінка, – хвилюючий та невідомий, ні, напевно, тому і хвилюючий, що невідомий. Рената була саме такою. Так-так. Нерозгадана таємниця. І вже з першого погляду на неї, отам, на порозі свого робочого кабінету, Анатолій нутрощами відчув, що це – його Жінка. Власник будівельної організації й секретарка. Смішно навіть… й банально, все одно, що в анекдоті.

Присів, торкнувся води. Це ж треба. Він так довго йшов до свого бізнесу, вперто, наполегливо, не шкодуючи себе, з щирою впевненістю, що робить це заради них, своїх дівчаток (бо для кого ж ще?), й раптом ця прірва, солодка-солодка й безмежно нова. Божевілля? Схоже. Неначе зірвався з шаленої висоти й летиш без натяку на бодай якусь страховку, а під тобою розповзається сірою плямою земля. І що можна змінити? Що проконтролювати? Нічогісінько. Ось так і він втратив контроль. Щоранку зачиняв двері свого колишнього життя й мчав на роботу, немов навіжений, аби знову, знову і знову пізнавати її, вбирати, пити, дихати, жити, так-так, жити із жінкою, солодкою на смак. Ось це щастя!

А Іра… Що Іра? Він вже не замислювався над тим, що відчувала вона. Не до того. Тим паче, законна дружина за тринадцять років шлюбу також встигла прочитати його до останньої карлючки і недбало кинутих шкарпеток у кутку. То невже втрачати такого боляче? Та й не втратила вона. Хіба втратила? Він же все одно продовжував бути батьком її дитини, значить, був. Навіщо ж крадькома вити у подушку й пити отой капосний зелений чай?

Вода лизнула пальці й ніжно задзвеніла в темряві:

– Крап. Крап. Крап.

Чоловік умився, широко зачерпнувши ніч руками. А може, якщо постаратись, то щось таки вирине з пам’яті? Не можуть же люди так просто викреслювати один одного зі свого життя? Раз – і відрізано, назавжди. Чи можуть?