Кола на воді - Печорна Олена - Страница 20

Жінка посміхнулася своїм спогадам і на мить заплющила очі.

– Як вона раділа! Бачили б ви її! Крутилася, як дзиґа, підстрибувала довкола інструмента й одразу ж зробила своїм: намалювала он того місячного метелика.

Ірина торкнулася крихітних крил й посміхнулась.

– Місячного?

Антоніна кивнула:

– На честь «Місячної сонати» Бетховена. Перекидала всю мою косметичку, аби знайти саме сріблястий лак, щоб точно місячним був. Юля марила тією сонатою й вперто повторювала, що навчиться її грати. Старанно займалась з викладачкою музики, і того дня… коли… – голос матері зрадницьки затремтів. – Доня мала бути на уроці, але вчителька не прийшла, і ми… Була спека, нестерпна спека. Ми просто пішли до парку…

Жінка торкнулась кожного в кімнаті вологим поглядом:

– Вона… Юля обіцяла виконати для мене «Місячну сонату» у свій наступний день народження.

У повній тиші слідчий вражено прошепотів:

– І… виконала.

Спека шоковано закліпала очицями в кутку: точно, божеволіють, однак на неї ніхто не звернув уваги. Зате господиня якось непомітно розправила плечі й просяяла, немов вогник в собі віднайшла, навіть очі стали світлішими:

– Ну от… Розповіла, і легше стало… Сама собі не вірю. Справді. Може таке бути?

Слідчий кивнув:

– Буває й не таке…

Жінка підхопилась:

– Спасибі… Навіть не знаю, як вам всім і дякувати. Ой! Та у мене ж печиво допікається. Я зараз. Хвилиночку. І чай заварю… зелений.

– Я, мабуть, допоможу, – сховала зворушені очі Валентина й зникла у дверях одразу ж за господинею.

Петро Васильович хвилину сидів мовчки, розгублено переводячи погляд то на Ірину, то на Анатолія. Вони сиділи, наче кам’яні, сполохані чужими спогадами, й мовчали мовчанкою двох. Врешті слідчий не втримався й ніяково підвівся:

– Пройдусь я… раптом чоловіча допомога знадобиться…

У лісових нетрях лишилися він і вона: Ірина – біля фортепіано (немов інструмент, відчуваючи втрату юної господині, довго не міг відпустити несподівану гостю), Анатолій – навпроти, спійманий на відчутті, що це вже колись було. Рідне-рідне, затерте, невід’ємне, твоє. Було з ними, просто заховалося глибоко – аж під кригою пам’яті. Так. І він зараз йде крижаною рікою на протилежний берег, провалюється під лід, й перед очима раптово виринає знайома картинка. Іра й музика.

Треба ж, коли ж він все-таки встиг забути? Здається, ще вчора міг годинами сидіти у кутку старенької квартири на четвертому поверсі й просто дивитися, як Іринка грає. Саме дивитися, оскільки звуки у такі хвилини не долітали до вух, а таємничим чином зосереджувалися у ній самій, оживали й наповнювали світлом усю, аж до кінчиків пальців. Господи, він же обожнював ті пальці! Від одного-єдиного їхнього дотику можна було збожеволіти. Часом він жартував, що в її руках стає інструментом. Іра посміхалася у відповідь й починала грати щось пристрасне і завжди справжнє. Коли ж це все було? У минулому житті чи… мізерних два роки тому?

Погляд й знову занурення, тільки цього разу глибше, власне, у точку, з якої почався відлік двох. Дивно, по спині донизу покотилося щось холодне. Піт? Чоловік здригнувся. У таку спеку той мав би бути гарячим. Тим паче, що там… у тій точці теж було Літо. Літо в кожній клітині й у місті, до якого він вперше приїхав. Молодий. Зовсім хлопчина. З Мрією – на все серце. Дивак. Він блукав чужими вуличками, вдивлявся в будинки, немов вітався із кожним, а ще… відчував, що колись місто стане своїм – як музика. Так-так, музика… Вона з’явилась нізвідки, прийшла чи спустилась згори, а потім згорнулась клубочком прямісінько в грудях. До цього Анатолій ніколи не чув нічого подібного, навіть не здогадувався про існування гармонії у звуках… і раптом – вона, дивовижна мелодія, а потім вже – дівчина-дівчинка. Тонесенька. Гілочка. Ніжна-ніжна. Він почув її, а вже потім побачив. Доля.

Схилив голову. Невже то були вони? Справді вони? Може, хтось інший? Ті двоє, котрих вже не повернути, бо… бо лише ТОЙ він і ТА вона змогли зустрітися ТАК.

Іра того доленосного дня провалила вступні екзамени (перехвилювалась й просто не змогла заграти), і вже коли поверталась до залізничного вокзалу, щоб їхати додому, раптово спинилась біля вітрини (чи, може, її спинили?), кілька хвилин стояла, а потім швидко зайшла до магазину й впевнено сіла біля інструмента. Пальці самі торкнулися клавіш. Легко так. Природно. Немов були єдиним цілим з інструментом. Торкнулись й награли не мелодію, ні, магію першої зустрічі. Бо інакше, як він упізнав би її? А вона? Як по-іншому вона змогла б зустріти кохання? Овації. Розчулені продавчині втирають непрохані сльози, а вони йдуть містом, тримаючись за руки. За ними біжить літо, вечір й уривки ще не зіграних мелодій.

Господи. Піт все біжить і біжить шкірою. Він не в силі відірвати погляду від жінки за фортепіано. А вона дивиться прямісінько в очі й тремтить. Холодно? Їм обом холодно. Власне, так і має бути під кригою спогадів.

– Іро…

Жінка зіщулилася.

– Ти колись зможеш мені пробачити?

Знову очі в очі. Так дивляться підбиті птахи, у яких викрали небо.

– Що?

Чоловік підводиться й підходить впритул.

– Ти ж розумієш…

Тиша, сповнена диханням двох, вбиває у скроню цвяхи.

– Не мовчи…

– Я…

До кімнати з горою свіжоспеченої смакоти вривається майор й розгублено застигає на півкроці:

– Ой… а ми печиво принесли…

– І чай, – Валентина наштовхується на спину слідчого.

– Бачимо…

– Зачекалися вже…

І потім знову стає тепло. Ллється розмова. Спека кружляє між чашок, голосів, очей і, врешті-решт, натомившись, згортається калачиком під одним із кущів конвалії. Красиво. За вікном чорною квіткою розпускається ніч, огортаючи пелюстками зморене місто, нехай спить. А натомість заснула спека. Заснула й проґавила, бо у місто прийшов дощ. Він упав срібним мереживом, задзвенів-заспівав, торкнувся нічної землі й цілував спраглі вуста отим довгим та пристрасним «ш-ш-ш-ш».

– Невже дощ?

– Дощ…

– Нарешті.

Люди вибігли з будинку прямо під дощове небо, щоб упіймати, відчути на собі невидимі потоки й очиститись від отрути вчорашніх днів. Вони посміхались, радіючи раптовому подарунку, як діти, можливо, тому й не одразу збагнули значення слів. Майор тихо вилаявся у вологу ніч й повідомив:

– З відділка дзвонили. Зникли дівчатка… двоє.

Затиснута дощовою свіжістю спека радо підскочила у кутку. Ну от. Отримали день народження?

Анатолій викинув у вікно автомобіля вже десятий недопалок, зім’яв пусту коробку з-під цигарок й плюнув у темряву. Паскудство. Скінчилися. На годиннику перша ночі, дощ припинився дві години тому, й дві години минуло, як він сидить у машині, палить і чекає. Чого? Він не знав. Можливо, ось-ось до віконця зазирне майор й офіційно повідомить, що цьому клятому місту прийшов кінець і крапка. Звір знову схопив здобич. На нього полювали сотні людей, але не спинили. Значить, буде наступна жертва, потім ще одна, знову і знову, доки він дихатиме – убиватиме, а ви тільки встигайте виловлювати дитячі тіла із води. А що? Лише на це й спроможні. От і рийте свіжі могили, а потім ховайте в них його велич і своє безсилля, а заразом страх – слизький, як місто після дощу. Пальці міцніше стисли кермо, аби не видати тремтіння, думки випікали прокляття, а місто налякано куталось в темряву й мовчало.

«Сьогодні вночі мені наснився дивний сон. Я опинилась на вершечку неіснуючої гори, на самісінькому, дивитися вниз було страшно, бо здавалося, що там нічого НЕМА, зовсім. І як тільки я розплющу очі, одразу ж впаду. От і стояла з заплющеними очима на краєчку, здавалось, вічно, коли раптом відчула вітер на обличчі. Він був холодним. Я ще встигла подумати, що він може зіштовхнути мене звідси, ненароком, зовсім випадково, і я полечу. Потрібно розплющити очі, аби побачити вітер. Якщо я його побачу, то збагну, чи зможу встояти. Але було так страшно. Упасти одразу чи зрозуміти, що впадеш пізніше?