Кола на воді - Печорна Олена - Страница 33

– Ніко, ти чого там застрягла? Замовлення!

– Шеф… Зараз! Ти б відвідав її, га? Бо ми з дівчатами на початку ще бігали, а потім то одне, то інше… а батькам не до неї: то розлучаються, то сходяться… живий серіал. Сходіть. Була шоста палата. Лілія Дейнеко. Морозиво ще будете?

– Спасибі, іншим разом.

– Ну-ну.

Лікар зрадів.

– То ви її знаєте?

– Ні. Ліля – подруга моєї дочки.

Молодий чоловік почесав потилицю й зітхнув:

– То чому без дочки? Лілю зараз підтримати необхідно, вона старається, але якщо б мотивацію закріпити, тоді б. Привели б ви дочку, правда. Лілі дуже потрібно.

Анатолій роздивлявся сірі плями на стелі й мовчав. Шкода дівчину.

– А мені можна до неї?

– Чому ні? Можна.

Довгий коридор з десятками однакових дверей по обидва боки. Кроки чути крізь. З палат визирають обличчя. Чомусь хочеться бігти. Що він скаже, ну що він скаже цій незнайомій дівчині? Лікар вказав на потрібні двері. Звідти ніхто не визирнув. Анатолій торкнувся ручки й прочинив. На ліжку біля вікна лежав хребет. Не людина, не дівчина, а саме хребет – з гострими контурами кожного хряща. Заворушився й повернув бліде обличчя із запалими очима. Хотілося відсахнутись, міцно причинити двері й тікати по тому коридору у зворотному напрямку. Саме так, мабуть, виглядають натурниці для образу тієї, що з косою. Дівчина кліпнула і, відчувши справлене нею враження, відвернулась. Лікар з-за спини шепотів самими губами: «Ну!» Й Анатолій зважився зробити крок досередини.

– Привіт.

Ліля не обернулась, лежала обличчям до вікна:

– Я вас не знаю.

– Я теж не пам’ятаю… тебе.

Дівча здригнулось двома кутами замість плечей:

– Воно і не дивно. Раніше я була інша.

– І вміла копіювати мавпочку.

Ліля підвелася й уважніше придивилась до відвідувача:

– А ви хто?

Анатолій розгубився. Сказати про Оксанку? З коридору спостерігав за спілкуванням лікар й аж прикусив губу від зосередженості. Очевидно, не можна… хвилювати пацієнтку, тоді як?

– Я… я… Хороший друг Віки Бобренко.

Ліля посміхнулась, й чоловіку здалося, що він ось-ось впіймає ямочки на щічках.

– Віки? Вона так само топче морозиво?

– Так.

– Добре. Нехай їсть. Це важливо. Мене тут теж вчать їсти.

– Ти повинна постаратись. Я б міг привести Віку до тебе в гості.

Дівчина кивнула:

– Добре б було, от тільки я страшна.

– Ні, тільки худа дуже.

– Смішно. А я вважала, що худа – то красиво.

– А чому? Невже… невже ти себе аніскілечки не любила, щоб аж так прагнути змінитись?

Ліля замислено схилила голову вбік, а чоловік впіймав себе на думці, що мимоволі хоче підтримати ту голову, аби не зіскочила з шиї й не покотилась підлогою – зовсім як у котромусь жахастику…

– Любила, але його любила більше й думала… – голос сіпнувся. – Думала, що ось такою заслужу його кохання.

Анатолій підійшов, присів поруч, спостерігаючи, як майже на поверхні шкіри пульсують судини: тук-тук-тук. Бідолашна.

– Ти заслуговуєш кохання… справжнього.

Дівчина схлипнула:

– Знати б, яке воно?

– Воно позбавлене умовностей.

Ліля знову схлипнула й підвела очі, які колись, мабуть, були дуже красивими.

– Привезіть мені Віку. Я, правда, старатимусь.

– Привезу. Хочеш зараз?

– Хочу.

Віка кліпала волошково й заплітала руде волосся у косу, неначе вогонь приборкувала.

– Відвезете до Лілі?

– Так, але спочатку ми заїдемо й купимо у «Казці» цілий холодильник морозива.

– Отого… смачнючого?

– Угу… і цуценя.

– А цуценя навіщо?

– Бо воно вміє любити без умовностей.

– Це як?

– По-справжньому.

Батьки дівчинки перешіптувались за дверима:

– А ти впевнена, що можна Віку з ним відпускати? Що це за питання життя чи смерті? І до чого Віка?

– Бачиш, он як оченята світяться? Нехай. А я з ними – для певності.

Анатолій вийшов за руку із дівчинкою. Вона нетерпляче підстрибувала на одній нозі, встромляючи у вуха дві крилаті бабки-сережки, й змовницьки посміхалась:

– Тату, мамо… а ви дозволите песика прийняти… маленького, – дитячі долоньки окреслили уявного крихітку. – Тимчасово… Я все-все робитиму й доглядатиму, бо він Лілі потрібен. А одужає вона, то Дружок тоді з господинею житиме. Можна?

Чоловік з дружиною перезирнулись і схвально кивнули. Чого не зробиш задля посмішки дитини?

Увечері біля озера посміхався він. Ну ось, донечко, ти навіть звідти піклуєшся про людей. Сьогодні зустрілись дві душі і стали сильнішими. Мимоволі пригадались щасливі обличчя подружок. Віка з чорнявим згорточком, який настирливо поривається лизнути рожевим язиком веснянки на носі, й Ліля, збентежена й радісна, немов з цією руденькою дівчинкою до неї у гості прийшло безтурботне минуле. Їм потрібна була ця зустріч, по-справжньому потрібна. Вода погодилась й заходилась колихати у собі сутінки: з ними потрібно обережно, бо раз – й одразу темрява. Анатолій кивнув. Отож. Майже як з почуттями.

Наступні дні були голими. Немов з них зняли шкіру й заповнили по вінця водою. Вода йшла з неба. Прозора і щемлива. Жива. По вікнах повзли потоки минулого, теперішнього, майбутнього. Час виходив за межі звичного, змішувався, переходив і розтікався. Щось дивне коїлося з годинниками міста. Анатолій підійшов впритул до вікна й визирнув. Там, за склом, ожили люди, втративши спогади про минуле, дощ змив їх разом з пилом і спекою, просто змив. Містяни зітхнули й полегшено відклали моторошні події на поличку подалі, бо нащо? Нащо, коли зараз усе спокійно, нічого не відбувається, звідси, – минулося, вже минулося, а відповіді… Скільки питань не мають відповідей, застрягають в історії містечка, країни, земної кулі – і нічого, планета крутиться, йдуть дощі, ось як цей, люди живуть. А він?

Анатолій торкнувся пальцями скла, аби відчути бодай чийсь пульс, проте вода розійшлась по холодній поверхні – нема. Він. Що він? Застряг у минулому. Воно прийшло й розчиняє думки – абсолютно, мислити неможливо, лише згадувати. Спогади в ньому, спогади довкола, спогади у снах. Відчуття, що знімаєш з себе шар за шаром – з кров’ю, нервами, шкірою, і так аж до серця, в якому, мабуть, зосереджений згусток пам’яті. Там вона, бо мозок можна вимкнути, а серце – ні, б’ється ж.

Чоловік розплющив очі. Будинок дивиться звідусіль пусткою. Треба йти до неба, мокрого, але так ближче. Самотні кроки луною відгукуються у кімнатах, а одразу за порогом усі звуки зникають, простір заповнює голос води. Вода спускається, летить, біжить, б’є по обличчю й плечам, а йому чомусь до нестями хочеться пити її, ковтати, як придушений ковтав би повітря. Цей дощ, мабуть, святий, бо… очищає. З прозорих потоків виринає змоклий пес й вовтузиться поруч, тицяючи вологим носом у таку ж вологу долоню. Чоловік присідає поруч:

– Хороший. Не боїшся дощу?

Собака підстрибує й радісно розбризкує світ у різні боки. Вода це ж добре – після спеки. З гаража виходить Віталій з широкою парасолькою, посміхається.

– Куди це ви за такої погоди зібралися?

– Сам не знаю.

– Машину я тільки-но помив.

– Я пішки.

– Під дощем?

– З ним.

– То хоч парасольку візьміть.

– Спасибі, друже, але не варто.

– Ну… як знаєте. Бою, до мене!

Земля пливе під ногами, котить хвилі у всіх напрямках, танцює, лащиться. Анатолій рушає у напівпорожнє місто, змоклий до нитки. Байдуже, що поодинокі перехожі кидають спантеличені погляди й глибше ховаються під барвисті дахи парасольок. Байдуже. Він просто йде за дощем, далі й далі, туди, де дерева, де в деревах вода, туди, де його чекають. Парк рухається, прозорий і порожній. Тільки два молодики у формі (ближче до озера) подумки клянуть небо, що розв’язалося. Чоловік безперешкодно оминає пост й підходить упритул до озера. Латаття дрібно тремтить, мабуть, йому лоскітно. Анатолій шепоче:

– Радієш?