Кола на воді - Печорна Олена - Страница 49

– Ой синку, синку, всі ми по великому рахунку – самітники. Приходимо в життя одиноко і йдемо так само – сам на сам.

– Степане Олексійовичу, вибачте, але… чому ви у будинку для старих?

Той знову підморгнув:

– Так ніби ж то не парубок. Дивись, старіший за саме життя.

– А як же син?

Завмер посеред осені, зіщулився і став неначе меншим:

– А син… Він є й нема його. Ось так.

– Не зрозумів.

– От і я не встиг. Зрозуміти не встиг, коли ми його втратили. Знаєш, Толю, мені тут думається. Як то кажуть: все життя, мов кінострічка, перед очима пробігає. Я, щоправда, такого кіна ще не дивився, але пригадав багато, ой багато! А не збагну, де схибив. Ми ж його любили, для нього – все. Покійниця моя, Оксанка, щодня молилася за сина, всім святим молилася. Ет!

Анатолій вперше бачив таким Степана Олексійовича.

– Ви так не хвилюйтесь. Вам не можна.

– А що можна? Я померти не боюсь. Знаєш, скільки років виглядаю ту, що з косою? Вже зачекався. До того ж, Оксанка моя там давно. Одинадцять вже рочків, як від мене половина залишилась на цьому світі, інша половина – там.

– Отак кохали?

– Чому кохав? Люблю і нині. Не навчився – не любити. Вона у війну мене пораненого в ліс затягла, подалі від німця. І було їй всього сімнадцять. Дівчинка, а здужала, сховала у землянці свого діда-лісника і виходила. Пам’ятаю очі, такі близькі-близькі, а в них ліс шумить, й над нами шумовиння віковічне, гойдаються, підпирають небо велетні, а на увесь світ – лиш стукіт двох сердець. Ось так. Відтоді мені серед дерев – що з нею поруч, от і ходжу до них, мов на побачення.

– Невже… таке буває?

– А яке таке? Звичайне. То – життя, синочку. У ньому різне. Діток ми так і не народили.

– А син же як?

Старий примружив очі, немов пригадував:

– Син… то син. Що не кров моя? А то все одно. Неважливо. Наш та й годі. Війна батьків по крові відібрала, а ми раз побачили і, знаєш… Відчули, що своє. Ти не дивись так. Діток Господь різними шляхами посилає, і всі вони – рідні. Митько моїм завжди буде, а що відрікся від нього, то не зміг інакше. Бо ж він… що ж… – голос затремтів.

– Заспокойтесь. Степане Олексійовичу, може, лікаря? Вам погано.

– А що хорошого, як син до матері не навернувся, коли та помирала. Скажи? Можна так, га? Бідолашна, день у день просила, щоб приїхав з-за кордону. Дурні, ми кістьми лягли, аби єдиний син зміг світу побачити. І що? Побачив. Залишився. Нічого. Нехай. Де ж іще знайде себе такий талант. Сумували, звісно, все сподівалися на зустріч, а тут хвороба. Заслабла Оксанка й так просила, щоб сина покликав, так благала – серце виверталося з грудей. А я все: зв’язку нема, так просто за кордон не додзвонитись. Не міг правди сказати. Вона вірила. До подиху останнього. Померла в літню ніч, таку тиху, що було чути, як спинилось серце… А Митько… ні сам не прилетів, ні онуків не пустив, бо переліт, бачте, занадто дорогий. Виходить, зекономив? Ось так і поховали. Я продав квартиру і все до копійчини переслав – хай тішиться. А сам… аби не сам, прилаштувався і живу… а це, бач, ніби і дожив вже, ще саму малість – й крапка.

– А чому?

– Хворобі на те байдуже. Чому? Бо приходить. Ось і до мене прив’язалася, геть чисто висушила. Та що я? Я вже за життя старіший, а молодим – за що? Їм же тільки жить та жить.

Струснув сивими вусами, а потім раптово прямо в очі:

– Тут є хвора дівчина… Вона… знає, що по той бік мовчання.

– Ви про що?

– Не скривдиш сироту?

– Кого?

Старий аж нахилився до його очей, немов збирався розшифрувати ієрогліф:

– Ні, бачу, що не скривдиш. А вона тобі допоможе.

– Мені? Щось загадками ви заговорили.

– Зрозумієш все. Ходімо.

– Куди?

– Куди-куди. Проведеш старого діда, а то ще вітром де знесе, що хворостину.

Доріжка привела до будівлі вже знайомої, навіть під ті самі вікна. Анатолій не втримався і навіть озирнувся, шукаючи очима фантом Звіра. Саме сюди Горицвіт приїздив щодня й просиджував годинами, завжди палив й чекав чогось, на що й не сподівався.

– Дивишся, синку? Мо’, який знайомий тут?

– Та ні…

– Тоді ходімо, обережніше. Нам по сходах аж на другий поверх.

– Другий?

– Ой, це зараз що до Місяця дійти, старому капцю. Допоможеш?

Сходи. Рука Степана Олексійовича спирається на його руку. Він і справді висох, самі кістки. А може, то життя виходить із вологою? Мучиться, напевно, а ні слова, тільки дихається важко. Забракло сил, спинились, постояли вже у коридорі – довжелезному. Вони в лікарнях всі такі, все одно що тунелі з одного світу в інший.

– Ось ніби і прийшли. Сьома палата. Утомився я. Постукай, тільки тихо, там дитина.

– Дитина? Степане Олексійовичу, щось я не збагну нічого. До кого ви привели?

– Кажу ж, що зрозумієш. Стукай.

Двері здались картонними, бо з-за них почувся голос, неначе його власниця стояла поряд. Ніжний. Таким лише співати колискові.

– Увійдіть.

– Таєчко, а ми до тебе в гості. Не потривожили?

Світла постать підвелась із ліжка. Дівчина була вся біла-біла, одного кольору із стелею та стінами, і здавалася єдиним цілим з лікарняною палатою, лише рухи й видавали в ній життя.

– Та ні, Степане Олексійовичу. Все гаразд. А ви сьогодні як почуваєтесь?

– Як? Козак! Ксеня, бачу, спить?

Посміхнулась:

– Поїла щойно, тепер спатиме.

Степан Олексійович дрібними кроками, аби не потривожити, підійшов до дитячого ліжечка, перехилився, посміхнувся й неначе помолодшав.

– Ох і красуня. Старий дід – а памороки відбиває. Сонечко ти наше. Та що це я? Таїсіє, ми… Це… Як же пояснити? Вам поговорити треба ось із цим чоловіком. Розумієш?

Світло-блакитні очі намалювали запитання:

– З ким?

– Ну як же? Господи, та я ж, старий пеньок, забув вас познайомити. Це – Анатолій Миколайович Кравченко, батько Оксанки.

Незнайомка мимоволі здригнулась й опустила очі:

– Так, я… чула. Співчуваю.

Анатолій стояв ні в сих ні в тих:

– Спасибі.

Степан Олексійович кахикнув:

– Ой! Мені вже час. Крапельниці кляті. А ви поговоріть, дітки.

І пішов, тихенько зачинивши двері за собою, у кімнаті зависла тиша з присмаком паленого листу. Жінка чомусь боялася підводити очі:

– Не знаю, з чого почати… Словом, я… я… матір дитини Віктора Федоровича Горицвіта.

Анатолію здалось, що лікарняну палату проковтнула димова завіса.

– Хто?

Жінка зіщулилася й повільно відірвала від підлоги очі. Красиві. Змучені. Їй важко дихати – настільки, що його легені рефлекторно набирають повітря за них двох. Кивнула у бік ліжечка:

– То Оксанка… його дочка. Їй п’ятий місяць.

– Постривайте, але ж… Як дитина?

Посміхнулась:

– Просто. Від кохання народжуються діти.

– Його дочка… Оксанка?

– Так. Але про неї нікому не відомо. Вірніше, про те, що Оксанчин тато – Горицвіт. Для мене це важливо. Дуже. Тому прошу, аби все сказане лишилося в цих стінах. Обіцяєте?

– Обіцяю.

– Та ви присядьте, бо розмова вийде довгою, хоча… нам лише здається, що життю нема кінця, а насправді – вміститься у кілька речень. Так вийшло із моїм, і його – також. Дивовижно, але обидва задихнемось. Він… втопився, а в мене розкладаються легені, лишилось… Лікарі остерігаються говорити правду, хоч я здогадуюсь… Зараз не про те. Ви… ви… пробачте… Знаю, що просити про таке не маю права, та й ніхто не має, але мені простіше: у мене вже не лишилося часу.

У віконне скло вітер раптово жбурнув багряне листя клена, воно повільно сповзло униз й завмерло на карнизі. Чоловік і жінка прикипіли поглядом до нього, немов прагнули втримати якнайдовше. Анатолій зважився спитати про головне:

– Чому він це робив?

Єдиний подих вітру, легенький, прозорий – і багряне листя зірвалося.

– Я не знаю. Справді. Ми не бачилися з дня народження Оксанки, але… все, що мені відомо, розповім. Якби ж ще можна було підібрати правильні слова, щоб ви все зрозуміли…

– Ну… Почніть спочатку.