Кола на воді - Печорна Олена - Страница 7

– Дівчинко моя, тобі там добре?

Сяйво засліплювало. Там не може бути погано. Відкривши щоденника на останньому записі, зі завмиранням серця прочитав:

«Вже кілька днів мене не залишає дивне відчуття. Робиться так легко, що здається, ось зовсім трошки – і я злечу, високо-високо, так високо, що назад дороги не знайти. До чого б це? Мама сказала, що я зачекалась на свій день народження, а мені… мені вперше якось байдуже до нього. Знаю, знаю, тато вже, напевно, купив велосипед отого красивого кольору – морської хвилі, а мама… Мама завантажує себе додатковими заняттями, аби зробити свій, окремий від нього, подарунок. Дивні, ніби це так важливо. Важливо, щоб вона усміхалась, і тато усміхався, щоб всі-всі усміхались, а більше мені нічого й не треба. Я і так щаслива. Напевно, тому літаю. Ну все, буду завершувати. Ми з Вікою йдемо гуляти. Мабуть, підемо до парку. Там менше сонця. Його зараз так багато, що хочеться втекти. Тільки куди?»

Анатолій ніжно торкнувся рівних рядочків. Ну от. Ось чому доня наснилась у хмарах, така світла-світла, й щаслива, безмежно щаслива. Він жодного разу не бачив її такою за життя. Ну чому? Чому він так мало робив, аби вона усміхалась? Це ж треба, а вважав, що робить все, навіть більше. Кар’єра, зв’язки, гроші. Для кого? Звичайно, для неї, єдиної дитини. А ні, все це було потрібно йому. Оксанці ж… їй, виявляється, хотілось, аби він усміхався.

– Ти куди? Толю, а сніданок?

– Спасибі, ніколи. Буду пізно.

– Працювати?

Чоловік озирнувся:

– Ні, жити.

Біля відділка сновигали люди у формі: вибігали, вбігали, повертались і знову йшли. Дочекавшись нарешті знайомого обличчя, Анатолій вистрибнув з машини:

– Петре Васильовичу, зачекайте, будь ласка.

Слідчий зупинився й здивовано обвів його поглядом:

– Бачу. Вже на посту?

– Ну, це як сказати. У вас тут завжди така круговерть?

– Та ні, ранок понеділка, ще й ця справа. Начальство зі столиці нагрянуло, вимагає результатів.

– А щось є?

– Майже, як у вас – як сказати. Ви щось хотіли? Так – питайте, ні – відпускайте. У мене звіти горять.

– Так-так. Петре Васильовичу, мені потрібні адреси дідуся й хлопців тих – з парку.

– Значить, по свідках пішли?

Анатолій схопив його руку:

– Я ж все одно дізнаюсь, з-під землі вирию. А ви… обіцяли.

Слідчий вивільнив руку й втомлено витер краплі поту з чола.

– Гаразд, головне, аби ви своєї обіцянки дотримались.

Чоловік мовчки кивнув головою.

– Дідусь той у парку щодня гуляє. Худорлявий, з сивими вусами – фактурна персона, не сплутаєш. А хлопці… Спортсмени місцеві, плавці. Клуб у них недалеко, у центрі, «Хвиля» зветься. Та ви, мабуть, знаєте. Гордість наша місцева, у збірній кілька медалей вибороли. Тренер Горицвіт Віктор, угу, той самий. Більше нічим допомогти не можу, вибачте, пора. Й обережніше там, домовились?

Анатолій знову кивнув і вдячно потис руку.

– Спасибі.

Після дощу парк ожив. Дерева напилися свіжості й тепер дарували її кожному стрічному, мовляв, бери, не соромся. От тільки відпочиваючих від того чомусь не більшало, один, другий – й рахунок закрито. Значить, старого точно ні з ким не сплутати, головне, щоб прийшов, аби тільки прийшов. Умиті доріжки ховали свіжі сліди. Ні, це жінка, дві жінки, закохана пара, професор якийсь, і нарешті – він. Окуляри, сиві вуса, блукаючий погляд. Точно він. Анатолій підійшов і сів поруч на лаві.

– Гарний день сьогодні. Ви так не вважаєте?

Чоловік здивовано завмер і спочатку навіть не знайшов, що б відповісти. Чому? Чому старий заговорив з ним перший, до того ж, одразу.

– Так…

Сиві вуса втопили лукаву посмішку.

– Ви ж мене шукали. Тоді чому мовчите?

– Я… я… Звідки ви взяли?

Старий нарешті відклав убік газету й подивився прямо у вічі.

– Авжеж. Парк, як ви помітили, напівпорожній, вільних лав – більше, аніж людей. Ви ж ідете, вдивляючись у кожне обличчя, а порівнявшись зі мною, старим і потенційно не надто цікавим співбесідником, раптом швидко сідаєте поруч, помітно нервуючи. Ну? Спробуєте переконати мене в протилежному?

Анатолій розвів руками.

– Вас би в розвідку. Каюсь, пробачте за нетактовність. Давайте знайомитись? Анатолій Миколайович Кравченко.

Дідусь зняв окуляри й посміхнувся – тепер вже відкрито:

– Якщо не жартуєте. Степан Олексійович Діденко. Чим завдячую? Хоча… ви не з міліції, то… То хто?

Чоловік замовк, намагаючись підібрати потрібні слова, однак старенький сумно кивнув головою:

– Ясно, батько. Котрої?

– Оксанки.

Дід міцно стис губи:

– Значить, першої. Прийміть мої співчуття. Думаєте – зайве? Бачу, думаєте. Слова… Слова – полова, а воно, бач, і не зовсім так. Слово часом краще за будь-які ліки гоїть, коли ось звідси йде, із серця. Пробачте, якщо раптом старий дід у душу вліз. Відкриту рану тривожить не годиться. Ти, синку, коли що, так і скажи.

Тепла долоня старого легенько торкнулась руки. Зморшкувата і суха, вона несподівано звільнила маленького беззахисного хлопчика, котрий, як виявляється, у ньому досі жив. Десь далеко-далеко, чи то пак, глибоко всередині, настільки, що здавався похованим. Анатолій вдячно потис довгі пальці старого. Відчуття захищеності, давно забуте, а може, розгублене в роках, несподівано повернулось й тихенько прошепотіло: «Ш-ш-ш. Все буде добре». Так кажуть дітям, коли втішають. А діти? Вони вірять, і тоді робиться легше – вже по-справжньому.

– Нічого, ви не зробили боляче. Дякую. Мені б поговорити.

Старий всміхнувся:

– О! Завжди до ваших послуг. Нам, старим капцям, тільки того й лишилось, що поговорити.

– Степане Олексійовичу, ви б не могли пригадати той день, коли мою Оксанку… словом, ви розумієте. І якомога детальніше. Що? Де? Як? Коли? Хто? Все, що бачили. Будь ласка.

Дід чомусь зітхнув:

– Ет, синку, хочеш правду знайти?

– А ви б на моєму місці не шукали?

Старенький похилив голову й заходився копирсатись палицею у траві.

– Шукав би. В тому і біда. А що далі з правдою тією робити, га? Зуб за зуб? Око за око? Кров за кров? Так?

Чоловік стис кулаки, вражений. Це ж треба, дивакуватий старий прочитав потаємні думки так просто, немов заголовок газети. Та і що приховувати?

– Головне – знайти душогуба, а потім… Потім видно буде.

– Якби ж, якби ж… То неділя була, так-так. Спекотно: ні вдихнуть, ні видихнуть, а відпочиваючих – яблуку ніде впасти. Не те, що зараз, самі міліцейські пики. А ще сонця було багато, скрізь шматочки сонця. Уявляєте? Краса. Ось тут, на доріжці, гралися в класики дві дівчинки, у таких барвистих сукнях, вони ще розліталися, коли дівчатка підстрибували. А он там далі, на газончику, відпочивали хлопці, мабуть, з шестеро, якщо не більше. Сміялися. Жартували голосно. Про якісь змагання говорили. Плавці, здається. Вони, до речі, часто тут бувають.

Так от, дівчатка грали в класики, а потім згадали про м’яча, що поруч лежав, такого яскраво-жовтого кольору. Я навіть посміхнувся, мовляв, сонце в дитячих руках вистрибує. Коли раптом той м’яч якось невдало полетів – далеко, аж до хлопців, ну а ті, сказано – молодь, жартома відбили за он ті кущі. Дівчинка посміхнулась так сором’язливо і… пішла. Далі – крик, потім – тиша. Подружка кинулась шукати, хлопці теж підключились, до речі, одразу ж, пройшла хвилина яка, а дівча встигло зникнути, немов у воду кануло. Ой! Та що це я… Вибач, синку. Я у міліцію зателефонував, ті ще віджартовувались, мовляв, діду, може, діти у піжмурки грають, але приїхали. Швидко приїхали, та у траві тільки сандалика одного знайшли і м’яча, а вже потім… та ти знаєш, що потім. Ось і оповідь вся. Навряд чи допоможе.

Анатолій уважно вслухався у кожне слово, пильно роздивляючись довкола. Хотілося відтворити картинку минулого до найменших деталей, аж до запаху гарячої трави під ногами та шелесту нагрітого листя над головою.