Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи - Малярчук Таня - Страница 15

о не дивуйся кохана я і тоді говоритиму сама до себе - тоді може навіть більше ніж будь-коли - і це буде схоже на поєдинок однакових за силою бовдурів-богатирів які дуже ймовірно що витратили на поєдинок ціле життя але глядачі навколо щодня змінюються бо ти ж розумієш у кожного сім’я діти квасоля на городі не микана і тому ніхто достеменно не може сказати ані цікавим ні самим богатирям скільки часу триває це безглузде криваве видовище

і я собі відповім цілком чесно без тіні кокетства що нині хай їм грець тим виделкам коли так багато сліпучого сонця і я сиджу під горіхом скоцюрбившись мовляв подивися панянко в голубій сукенці яка я стара й негарна які в мене обгризені нігті жовті пальці і потворне подвійне підборіддя а ти так легко й рівно йдеш на підборах ніби пливеш і сукенка в тебе розвівається вітром ніби вітрило корабля і шкіра твоя так блищить на сонці ніби атлас тому ти повинна зараз же собою безмежно замилуватися адже ти така гарна а я така негарна (ти така гарна бо я така негарна) більше за все на світі я хочу милуватися тим як ти собою милуєшся

мені тоді буде приємно і заздрість мною не заволодіє але от якби я дізналася про виделки вчора одразу біля вікна то напевне розхвилювалася б розплакалася б тобі на плечі

адже все так по-дурному вийшло я чомусь утекла до сибіру думала там буде легше переносити вагу власного тіла до того ж у сибіру живуть мої родичі які втекли туди рівно з тої ж причини тому ми станемо одне для одного запорукою співчутливої відвертості - і я ще думала от повернуся колись назад (бо ж повернуся колись?!) упевнена і задоволена собою стану героєм бо з Сибіру не повертаються і раптом виявиться що ти мене не забула а тепер - такою - навіть змогла б полюбити адже - кажеш - дівчинко ти ще борешся зі своїм чудовиськом - однак насправді все так по-дурному вийшло мені в квітні виповнилося шістдесят шість років і я живу на п’ятому поверсі п’ятиповерхового цегляного будинку і далі себе обманюю бачиш навіть не маю сили відразу собі признатися що на столі стояло дванадцять виделок тобто що через кілька хвилин до кімнати увійде дванадцять усміхнених людей - дорослих і малюків - і вони почнуть їсти смажену картоплю весело перемовляючись так що їхня основна увага не буде прикута як то буває зі мною до тарілки з їжею - а якби їх було як колись тільки п’ятеро то розмова клеїлася б куди важче або взагалі за столом панувала б тиша - і - що особливо для мене важко - ці дванадцять людей так вечеряють не думаючи про тарілку кожного дня а я щодня дивлюся в тарілки вивчаючи їх напам’ять до найменшої зазубрини і все себе обманюю наприклад що плакатимусь тобі на плечі а насправді на бильці м’якого крісла і навколо мене будуть лиш супи й чужі вікна і німі продавці й ніхто з минулого до мене не приходитиме бо в мене не буде минулого оскільки для цього треба щоб ЗАРАЗ у мене було ще щось крім сплячої Каган-Шабшай на колінах - а вона спить дуже безпечно лише інколи починає щось бурмотіти собі під ніс невідомою мені мовою і тоді я знову починаю любляче гладити її по волоссі й заспокоювати називаючи Миррою

в шістдесят шість років я звичайно все сприйматиму легше й мені не буде чого сумувати чи побиватися адже я нарешті матиму час думати те що колись не встигла наприклад я лиш тоді згадаю подумати - що вигадка є повноцінною частиною спогаду кохана а дуже часто я спогадую самі лиш вигадки без реальних подій - що в мансарді коли я сиділа на сходах і розповідала тобі історії своїх бабів а ти курила китайські трави - мені на мить здалося що ти дивишся на мене не так як повинна й очі твої від того що ти свідомо чиниш гріх стають сивими аж перламутровими ніби жахаються тіні яку відкидають на навколишні предмети - що зрозумівши це я розхвилювалася й зашарілася і найбільше тоді хотіла аби мої історії про бабів тобі сподобалися попри те що вони просто заповнювали між нами відстань порожнечі й були зовсім необов’язковими ти може їх і не слухала а я може їх і не розповідала - і взагалі навіщо ця до пафосу непристойна чесність? - але не кажи нічого нехай усі думають що ми зустрілися тільки задля історій і - Господи - невже важко так думати нам? - слухай:

Груба Марія вмерла тієї ж грудневої суботи якої одружувалися діти Ядзі й Василини - а рівно через дев’ять місяців не більше і не менше народилась я

ЕНДШПІЛЬ ДЛЯ ЛІЗИ

Несподівано прийшла осінь 2003-го року і треба було терміново починати нове життя. Я поскладала на купки теплий одяг і спалила літній, книжки з підлоги поскидала в кошик, а кошик винесла на балкон, підлила домираючі на підвіконні вазони, зібрала павутину зі стін і свого волосся і постановила собі ніяких крил і польотів, ніяких вольностей, пестощів і пустощів, бо інакше знову доведеться цілу ніч дивитися собі в очі. А гіршого для мене нема, хоч я і жінка.

Сниться, що я сиджу на високому табуреті посеред просторої зали, а навколо колом стоять сторопілі знайомі і незнайомі родичі. Вони по черзі пильно дивляться мені в очі, але я знаю, що це я, Ліза, дивлюся на себе їхніми очима, по черзі перелітаючи від одного глядача до іншого. І таке вдивляння самої в себе з різних родинних позицій і опіній продовжується цілу ніч. Я блазнюю, корчу гримаси, ховаю лице в кишені, б’юся в конвульсіях, викладаю аргументи своєї неповноцінності та епілепсії, що, без сумніву, мало б пом’якшити мою провину і суворість вироку, однак тортури не припиняються, аж поки мама не сприскує мене холодною водою.

Більше жодних польотів і жодного непослуху здоровому глуздові.

Нове життя розпочалося такою історією.

В шість років мені купили голубенький комбінезон, і це перше, що я пам’ятаю, мені купили. Ніхто до того комбінезон не носив: ні моя сестра Інна, ні доньки тіток і сусідок, ні далекі й щасливі красуні зарубіжжя, - ніхто. Я була першою його володаркою, раз і назавжди. З нового понеділка я одягла комбінезон у дитсадок. Погода якраз була для цього сприятливою - йшов дощ. Я хотіла, щоб усі дивилися тільки на мене. Діти, їхні батьки, працівники дитсадка, прибиральниці тощо. Хотіла, щоб на дорогах, балконах і дахах стояли вражені ошатністю мого комбінезона люди, щоб у вікнах виднілися їхні широко відкриті очі і приплюснуті носи, щоб на віконному склі залишались сліди від їхніх спітнілих долонь і масних губ. І, звичайно, було все так, як я хотіла.

На подвір’ї дитсадка на мене чекав зачудований Мар’ян, мій дитсадівський кавалер. До нього залишалось ще кілька кроків і одна калабанина. Калабанини я, звичайно, не бачила, а тільки свій голубенький комбінезон, тому, як це часто буває з малими дітьми, й особливо дівчатками, в усіх своїх дорогоцінних обладунках я несподівано туди шубовснула.

І всі це бачили настільки, що вбивство кількох свідків не зарадило б справі.

Я впала дуже невдало, навмання і долілиць, боляче забившись і нахлебтавшись брудної води. Щоками і волоссям стікали потоки глини, а комбінезон постраждав ще більше. Я підвелася з колін, як підводяться після привселюдного покарання батогом, і побігла назад додому. На дорогах, балконах і дахах стояли все ті ж допитливі люди з приплюснутими до скла губами і носами. Я не мала сили витримати це і так зворушливо ридала, що кілька порядних міліціянтів пустилося мені навздогін.

Вдома була мама. Я сказала, що ще надто мала самостійно ходити в дитсадок і не розумію, як їй вистачає сорому так легковажити моєю безпекою. Наступного дня я була хвора, а через день - пішла в дитсадок у випраному комбінезоні.

Але ні після того, ні згодом, упродовж п’яти шкільних років, я не промовила Мар’янові й слова.

Я часто згадую цю історію, а ще частіше - Мар’яна, знехтуваного мною кавалера, і те, як Мар’ян ображено сидів десь по закапелках грального майданчика, а потім - шкільних коридорів і вдавав, що читає «Цікаву географію». Ми часто до того сперечалися щодо висоти різноманітних вулканів чи водоспадів, і зараз дуже несподівано я можу раптом ні з того ні з сього видавити з себе напівзабуті назви. Тупунгато, Анхель, Кіліманджаро. Ще якось. І, можливо, це один з моїх найприємніших спогадів, коли спілкування з особою протилежної статі не приховувало в собі ніяких потаємних мотивів і завтра закінчувалось нічим іншим, як бійкою з відриванням комірців і слідами від мештів на штанях.