Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи - Малярчук Таня - Страница 22

Мама регулярно ходить до церкви. Регулярно, кожної неділі, пече пиріжки з сиром, регулярно підливає вазони в моїй кімнаті, регулярно пере мої майки і капрони. Вона доглядає мене як каліку. Дає три рази на день їсти. Здіймає телефонну слухавку швидше, ніж я почую дзеленчання апарата. Допитується, де я буваю, що роблю вдень, які книжки зараз читаю, і, підозрюю, сама тихцем переглядає кожну з них. Щоб знати і запобігти кожній, народженій у моїй голові, новій думці. Щоб досконало вивчити мікрофлору мого теперішнього перебивання. Якби мама могла, вона одягнула б на мене гамівну сорочку і прив’язала б мої ноги до ліжка, тільки щоб могти абсолютно мене контролювати, їй менше завдавало б клопоту годувати мене з ложечки, щопівгодини водити мене в туалет і підмивати мене, ніж терпіти постійну підозру моєї з ним зустрічі.

Іноді я помічаю, що вона плакала, але мені не хочеться обійняти чи заспокоїти її. Хочеться пройти повз неї і її трагічне занепокоєння. Хочеться дивитися тільки на її тулуб ззаду. Не бачити її стурбованого погляду. Не усміхатися до неї, не вдавати, що все гаразд, що нічого такого не ставалося, що я ще ніколи не бачила голого чоловіка і мені, як завжди, всього лиш десять років.

Мама постійно до мене говорить, але я не реагую. Мені приємно вдавати перед нею ідіотку. Хвору на голову інтелектуалку. Вередувати, наказувати їй у побутових дрібницях і спостерігати, як вона ні на що не зважає, тільки щоб я не думала про нього. Якби я їй сказала: «Мамо, я більше ніколи з ним не зустрінусь, якщо ти зараз засунеш голову у відро зі сміттям», - то вона, не гаючись, так і зробила б.

Купує багато кільки в томатному соусі, бо якось я призналася, що люблю її їсти. Вона купувала б мені також багато екзотичних фруктів і дорогу чорну білизну, якби це не викликало в мене підліткового спротиву. Але нехай би купувала - я приймаю її запопадливу опіку як належне, без тіні вини і сорому вигріваюся під промінням її материнського інстинкту і як блощиця копирсаюсь у шпаринках її зморщеного обличчя. Якби моє спасіння залежало від неї - я була б врятована.

Коли мамі вдається зробити для мене щось дуже важливе, наприклад, віддати свою місячну зарплату мені на штани, то лице її світліє й молодіє. Здається, що вона справді молодшає, а разом з нею - і я. В квартирі витає дух моєї дитячої доброти й улесливості. Чим далі минає час у бік мого відчуження, тим більше мама мріє повернути час назад, зупинити його, законсервувати життя на моїй десятирічності, коли все моє залежало від мами: те, чи я встигну дорозв’язувати математику, дописати твір про мову, домалювати, доскладати, дочитати і завтра піти до школи в чистому светрі.

Ввечері ми разом вмощувалися дивитись «Поле Чудес» або «Що?Де?Коли?»; я клала голову їй на коліна і вона довго гладила моє волосся, я ластилася, вдавала немовлятко, влаштовувала їй новорічні концерти з перевдяганням і вилізанням на стілець, безконечно розповідала анекдоти, смішні історії і те, як усі вчителі мене люблять і поважають; вона терпіла мої дитячі пустощі, подерті рейтузи і невчасно відкриті компоти з вишень і грушок; з трьох цукерок вона завжди віддавала мені три; вона чомусь не любила полуниці і щербет, жодне духовне зростання і духовна еволюція не зрівняються з маминим спогадом про мене - ніхто так не буде мене пам’ятати, як вона.

Мамі було боляче спостерігати, як у мене ростуть груди, а день моєї першої менструації став для неї справжнім потрясінням. Вона навіть не мала сили пояснити, що до чого. Дала пакунок з гігієнічними прокладками і втекла на цілий день з дому. Я кожні десять хвилин зазирала собі в труси і щопівгодини змінювала прокладки. Я страшенно боялася померти і таки померла. Принаймні для мами. Ще кілька років ми продовжували з нею гру в матері і доньки, але обидві розуміли правила гри і чекали, коли нарешті прийде час сходження зі сцени.

Історія моєї сексуальності - це історія маминого болю.

Зараз я спеціально походжаю квартирою в самій білизні, іноді мимохіть оголююся до пояса, кидаю дотепи щодо статевих актів і жіночої задоволеності, бачачи, як це по-руйнівному впливає на маму, як вона ховається і починає плакати, як регулярно ходить до церкви і пече неділями пиріжки з сиром.

Під час купелі я спеціально прошу потерти мені спину, і вона приречено тре.

Колись вона робила це з задоволенням, коли ще моя стать не давала про себе знати. Вона гойдала мене у ванній і з намиленого волосся конструювала дивовижні зачіски. Якби я зараз раптом попросила її мене погойдати - як би вона повелася? Чи відрізала б собі по лікоть руки?

Бачу через балкон, як мама бігцем повертається з церкви. Нагодувати мене гороховим супом і братися за пиріжки. їй полегшало б, якби я справді стала калікою. Якби сиділа у візочку і цілими днями дивилася на двері. Мама доглядала б мене решту мого і свого життя, гойдала б мене у ванній і на свята влаштовувала б мені концерти з перевдяганням і вилізанням на табуретку. Вона плекала б мою немічність віддано і саможертовно. Тільки щоб я залишалася на поверхні її материнства.

Але я не каліка. Принаймні фізично. Те, що я не можу плакати, - ще нічого не означає. Зате я можу ходити. Дуже добре ходжу, швидко, з притиском. Ходжу всюди, де треба і де не треба, так, ніби моє тіло після довгого перепочинку раптом прокинулося і взяло на себе мої дрібні психічні гризоти. Тіло мене любить і переймається моїм майбутнім, йому шкода мого незреалізованого потенціалу. Це не я можу ходити, ні, якби моя воля - я б нерухомо лежала на дивані решту дня і днів, - це воно, тіло, мене всюди носить.

Воно походжає різними поїздами, містами і квартирами, де на кухнях сидять напівзнайомі люди і курять ґанджу. Дають спробувати йому, але тіло ніяк не реагує і тільки ностальгійно вдивляється в чужі обличчя.

Тіло кидається під ноги юрбам метрополітену, вивчає напам’ять назви станцій і тексти рекламних гасел, до одуріння їх повторює і вкотре переконується, що Біблію можна замінити будь-яким іншим текстом.

(Постіль можна замінити власним пальтом. І хату можна замінити пальтом, бо в ньому живеш будь-де і будь-як, і терпимо).

Тіло вивчає себе у всіх відображеннях і тінях. Питає всіх людей, чи воно гарне. Комусь подобається, комусь байдуже, комусь відразливе.

І все йде, гарне, байдуже і відразливе одночасно, рухається не вперед, а кудись углиб, зачинене, кам’яне, здорове.

Але я знаю - моє тіло запрограмоване на вічне повернення. Воно рано чи пізно повернеться до мене, а я рано чи пізно змушена буду вирішити, куди повертатися мені.

Повертаюся до кімнати й довго в ній сиджу. Навпотемки. Хто перший порушить мою темряву, того я зненавиджу. Цікаво, хто це буде?

Заходить мама і питається, чи я вдома. Відповідаю, що мене нема, але мама сприймає мою відповідь за жарт. Мама говорить безтурботним і веселим тоном школярки, яка ніколи не отримує двійки. Хоче розвеселити мене своєю вдаваною безтурботністю. Переконана, що мені головне допомогти звикнути жити - а решта мине сама собою.

- Чому ти нічого не їла? Хочеш вмерти голодною смертю?

- Хочу, щоб мій шлунок був порожнім, коли я вмру.

Усмішка з маминого лиця зникає, але вона все ще не втрачає надії.

- Я купила йогурт. Будеш їсти?

Кажу, що ні. Мама йде на кухню, щоб подумати, що казати далі. Вертається.

- Ти підстриглась? Ти ходила в перукарню?

- В перукарню не ходила, але підстриглась.

Навколо мене каміння і залишки обстриженого волосся. В якомусь фільмі бачила, як жінка зачинилася в кімнаті і перед дзеркалом обтинала свої довгі чорні пасма волосся. Я зробила те саме.

- А де ти діла десять гривень, які я тобі дала на перукаря?

- Просиділа в кав’ярні з дружиною чоловіка, якого кохала протягом останніх шести місяців.

- І як вона? (сумніваюся, щоб мама справді таке запитала, але все-таки)

- Нічого. Синці на обличчі ще видніються, але вже майже зійшли. Він трохи побив її минулої суботи, якраз тоді, коли вони розійшлися. Вона переді мною жодного разу не заплакала, і я теж, але я заплакала б, якби могла. Просто зараз я перестала могти плакати. Вона схожа на весталку і не ненавидить мене, хоча, може, ненавидить. Я подарувала їй перстень, де вибито прохання, щоб Бог урятував мене. Нехай вона носить цей перстень, може, Бог ще мене і врятує.