Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня - Страница 13

- Франьо не помер. Його вбила мама. Кинула в борщ щурячої отрути.

- Нащо вона це зробила?

Раптом хатні двері відчинились, і досередини заскочив захеканий Гайдук - старий дід, сусід вуйни Миці. Він тримав в руках націлену на мене рушницю.

- А, це ти тут! - сказав він мені. - А я думав, якісь злодії прийшли хату грабувати. Туристи, може, які.

- Це я.

- Що, прийшла сі подивити? - Гайдук опустив рушницю. - Тут всьо так сі лишило, як колись. Ніхто ніц не рунтав. Хто знає, може. Варка ще і вернесі сюди на старість. Там, в тому ентернаті, зі сліпими не дуже сі няньчать.

Варка сиділа просто перед Гайдуком, але той чомусь її не помічав, дивився тільки на мене. Варка встала і пройшлась з одного боку кімнати в іншу. Я думаю, для того, щоб покрасуватись переді мною, ще більше мене вразити. Гайдук не змигнув оком, для нього Варка залишалась невидимою.

- А ти, дитино, йди борзо до себе, бо он уже леда сі видко, - сказав Гайдук, - абись не блудила серед ночі.

- Так, я йду.

Гайдук пішов наперед, я за ним. Він витяг ключ і закрив хату вуйни Миці.

- Ади що. Я лиш закрию хату, дивлюсі, а вона знов розмикнена.

- Я думала, що це ви залишили її відчиненою.

- Та де! Замкну, а вона, певно, сама сі розмикає, чи що.

Гайдук звернув вниз, а я догори.

Вже на пагорбі я озирнулась на хату вуйни Миці і побачила у задньому вікні Варку.

Вона тримала рукою шторку і дивилась мені вслід.

Щури не дають мені спокою. Раніше я їх майже не помічала, а тепер, коли мене кілька днів не було вдома, вони зовсім розперезались.

Цілу ніч шастали по столі. Я найбільше боялась, щоб вони не набрались сміливості вискочити до мене на ліжко.

Я ненавиджу щурів за те, що вони такі великі. Одного я навіть вчора вбила лопатою і винесла далеко від хати в ліс.

Коли були коти, щури не наважувались висуватись. Шкода, що нема котів. Цікаво, що вони зараз роблять. Де вони?

- Я не можу нічого з тими щурами зробити, - пожалілася я Охримкові, - і найгірше вночі. Я вже дві ночі зовсім не сплю. Боюся, що вони будуть по мені лазити. Щури ж навіть можуть вкусити, я знаю.

- Чо ж ти раніше не казала. Я дам тобі щурячої отрути. Позасипай в нори, та й щурі зараз тобі віздихают.

- Хлопці, а ви не хочете записатись в бібліотеку?

Я вийшла аж на полонину, щоб їх знайти. Вони саме прийшли до своїх хатинок пообідати. Корів ніде не було видно, але сюди постійно долинало дзеленчання калатал, прив’язаних їм до шиї. Так корови ніколи не заблудяться остаточно. Вони ходять собі цілий день куди хочуть, дряпаються на такі неприступні скелі і узвишшя, куди я сама навряд чи дісталась би.

Ці два хлопці складають основний потенціал моєї бібліотеки, вирішила я. У селі небагато дітей. Двоє дівчаток зовсім малі, їм всього лиш чотири роки.

Захар - син Гайдука - вже дорослий. Він, якщо захоче, сам прийде в бібліотеку. А цих двох хлопців не дочекаєшся.

Хлопці подивились на мене з великою підозрою.

- Нашо? - спитали вони.

- Щоб брати і читати книжки. Я маю багато книжок. Ви можете виносити їх сюди і читати тут, коли не буде роботи.

- Я не вмію читати, - сказав один.

- І я не вмію.

- Тоді я буду вам читати. Ви будете приходити, а я буду вам вголос читати різні дуже цікаві книжки.

- У нас нема часу, - сказав один за двох. - Ми тут будемо до кінця осени. А ходити сенди-тенди тяжко.

- Я буду давати вам шоколаду. Ви ж любите шоколад?

Хлопці завагались. Шоколад - мій останній козир.

- Любимо. А ви зара не маєте?

- Зараз не маю. Але прийдете завтра в бібліотеку і візьмете.

- Нє. Завтра ми не можемо. Чорна корова може телє народити. Ми мусимо бути.

- Тоді післязавтра.

- І позавтра не можна, - хлопці замовкли.

- Чого не можна?

- Мама будуть сварити, що ми корови лишили.

Я не знала, що робити далі.

- Слухайте, давайте тоді я буду приходити сюди до вас і тут вам читати книжки.

- А корови?

- Буду з вами їх пасти.

Хлопці перезирнулися.

- Що знову? Хіба вам так буде не зручно?

- Буде зручно. Але вам то не затяжко? Відти, де ви жиєте, є куди йти.

- Я буду ходити, ви не переживайте. Мені корисно багато ходити.

- А коли ви прийдете?

- Прийду завтра. Після обіду, щоб ви чекали на мене.

- Будемо чекати. Ми зваримо вам грибну зупу?

- Тільки дивіться, щоб гриби не отруйні.

- Ми збираємо тилько білі і козарі.

- Ну то до завтра.

- Але візьміть шоколяди, добре?

- Візьму.

- Не забудьте взяти шоколяди.

В горах вже встало зовсім тепло. Ще де-не-де на схилах лежали сніги, але вони були теплими. Можна залізати в сніги з головою і не мерзнути. Сніг не танув, навіть якщо брати його на долоню або хукати на нього. Напевно, він звик до тепла, може, це був такий собі літній гірський сніг.

Я влаштувала на подвір’ї Франевої хати велике вогнище - спалила всі непотрібні речі. Дивно, але багато речей, без яких я колись не могла обходитись, тепер стали мені заважати. Вони нагадували мені щось, що залишилось далеко позаду. Тут, в горах, потрібен лише теплий одяг на випадок холодів, добре взуття, ковдра або покривало - і все. Тепер я ношу потерті джинси, футболки і светр. В мене є кілька дуже добрих светрів. Ними я по-справжньому дорожу.

Вогонь вийшов височезний. Я боялась, що в селі подумають, що Франева хата горить.

Вже потім я спохватилась - в кишені білих штанів (навіщо мені в горах білі штани?) згорів мій паспорт.

Не дуже страшно. Тепер я, так і не ставши кимось, стала справжнім ніким.

Вийшла на полонину навіть раніше, ніж мала. Сонце стояло високо, просто над головою. Туману не було, не було дощу, Чорногора красувалась переді мною як на долоні.

Небо чисте аж прозоре. Час від часу над горами шугають чорні ворони, яких тут чимало. Їхні крила величезні. Дзьоб гострий і з металевим відблиском. Не хотілося би, щоб цей дзьоб, коли я вмру, виклював мені очі.

В хлопчачій хатині нікого. Я тримала в торбині плитку молочного шоколаду і ту стару австро-угорську читанку за 1901 рік. Я цим гордилася. Замість того, щоб бути бібліотекаркою, я стану вчителькою, а бути вчителькою набагато почесніше.

- Агов!

Я обійшла хатину, вийшла на пагорб, але хлопців ніде не видно.

В хатині на печі смачно пах мій обід. Хлопці таки дотримали слово і зварили мені грибну зупу. В горнятку з водою стояв, - що мене найбільше здивувало і розсмішило. - едельвейс. Це був точно він, хоча я ніколи раніше не бачила едельвейсів не засушеними. Хлопці підготувались як слід. Едельвейс символізував зворотну сторону їхньої дикої гірської натури. Ця квітка росте на найнеприступніших скелях.

Я залишила торбину в хлопчачій халабуді і пішла їх шукати далі по полонині. Корови розкидано паслись, не звертаючи на мене уваги. Калатала дзеленчали, і чулося так радісно, як буває тільки в дитинстві на Великдень. Щось святе блукає цими горами.

На галявині неподалік крізь дерева, мені здалось, я побачила хлопців. Я перестала їх гукати, вирішила з'явитись несподівано. Я була впевнена, що вони радітимуть моєму приходу. Як всяких чужих людей, вони будуть мене слухати і намагатимуться показуватись кращими. Я думаю, у їхньому віці це піде тільки на користь.

Я вибігла на галявину і стала перед ними.

- Щось не бачу, аби ви чекали на мене, - сказала я.

Хлопці не відреагували. Їхні лиця чомусь такі бліді, що я їх не впізнала відразу.

- Що сталося? - спитала я.

Хлопці одночасно кивнули мені кудись позад мене.