Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня - Страница 2

- Не знаю. Може, і назавжди.

- Еге, то треба чимось себе годувати, хоц корову мати або вівці, землю обробити. Що будеш зимою їсти?

- Цю зиму буду їжу купувати, а далі побачу.

- Мене звати Охримко… ну, не звати, але так мені сі прозивають. Коли, може, щось помочи треба буде, то я живу в селі, біля мосту, спитаєш в кого, то тобі скажуть.

- Дякую.

- А мама твоя де? Не переживає за тебе?

- В мене нема мами…

- А, - розуміючи кивнув Охримко, - померла… Ну, всі ми колись повмираєм…

- Ні, вона поїхала на заробітки в Грецію. Пасе на грецьких полонинах вівці.

- А то де, Греція?

- За цими горами.

- Ти дивисі, і там є полонини?

- Є.

- Ти по сей бік гір, а мама - по инший, так виходить?

- Ні, за цими горами є ще одні гори, і аж за тими горами - ті полонини, де мама.

- Ти дивисі, виходить, крім сих гір є ще одні гори?

- Є. І не одні.

- А я думав, за цими горами вже конец світа.

Тепер я знаю, чия це була хата - якогось Франя.

Найдивніше, що колись давно я знала одного Франя. Малою, кілька літ я жила в селі у своєї баби, і Франьо там славився великим комедіантом. Він дурив дітей, що миє своїх корів у бані, і діти бігали дивитись, яка у Франя коров’яча баня.

Мене він також здурив. Я вміла трохи грати на скрипці, а Франьо грав на баяні.

Якось він мені сказав, що завтра, в неділю, на вокзал привезуть силос для колгоспу і колгосп замовив з такої нагоди оркестр.

- Я буду грати на баяні, а ти на скрипці, - сказав Франьо, - от і буде оркестр. Добре заплатять. Тобі стане у вересні купити зошити і олівці до школи.

Ми домовилися зустрітись завтра на вокзалі о десятій ранку.

- Але дивись, - наповідав Франьо, - прийди раніше. Треба ще перед тим розігратись, щоб не опозоритись. І скрипку, до холєри, не забудь.

Я зі скрипкою прийшла на вокзал пів на десяту. Сіла на лавку під каштанами і чекала на Франя. Зрозуміло, що Франьо не прийшов. І силос не привезли.

Натомість прибігла зграйка дітлахів, яка реготала з того, як я плачучи поверталась додому.

- Що ж ти, - казав наступного дня Франьо, - хіба не знала, що силос в неділю не привезли? Не встигли. Оркестр переноситься на наступну неділю. Тоді силос точно вже привезуть, інакше худоба в колгоспі поздихає.

Я була тоді така дурна, що прийшла зі скрипкою на вокзал і наступної неділі. Цього разу зграя дітлахів просто котилась від сміху по землі.

Франьові дуже добре вдавалося дурити дітей. Сусідського хлопчика він так надурив, що його мама не померла, а поїхала в Грецію на заробітки - пасти на полонинах вівці, що той досі в це вірить.

Через Франя я зненавиділа скрипку і більше ніколи на ній не грала.

Варка розговорилась. Я прийшла зарано, і вуйна Миця ще тільки доїла корів. Вона все мені дає тільки свіже молоко.

Варка, як завжди, сиділа перед хатою і теребила кукурудзу. Я сіла поруч. Було незручно, але я не знала, що казати, щоб чимось не образити Варку. Покаліченим людям взагалі важко щось казати, щоб не виглядало, ніби їх жалієш. Але з іншого боку, не скажу ж я їй: «А сліпим напевно бути дуже добре - не треба купувати сонцезахисні окуляри».

- Варко, а де ви берете кукурудзу? Я думала, то тут кукурудза не росте.

Варкою трусонуло, ніби її хтось вдарив. Декілька хвилин вона мовчала.

- У нас не росте, зависоко, а у Гайдуків росте, вони живуть нижче. Мама обмінює в них кукурудзу за сіно. В нас поля багато, все, що вище за хатою, наше. Мама дає Гайдукам косити там траву. А вони нам - кукурудзу.

- А не нудно тільки кукурудзу теребити?

- А що мені ще робити!

Я таки сказонула дурницю.

- Колись я робила в бібліотеці, - продовжувала Варка, - от там було нудно. Цілий день сидиш - і ніхто не приходить. А книжки одні дитячі були. Я всі поперечитувала, і вже не мала що робити. Тоді чомусь дуже мало було дітей. А ще менше дітей, які би читали.

- Якби я малою жила тут, то ходила би до вашої бібліотеки.

- Якби ти жила тут, то не ходила би.

- Варко, а я таки осмілилась кинути в молоко жабу. Справді дуже довго не скисало. Але було трохи бридко і страшно.

- А що тут боятись, жаби? Треба боятись тільки туристів!

- Туристів?

- Туристів. Вони або дурні, або жонаті. Їх треба боятись, і ні в якому разі не ставати з ними до розмови.

Варка замовкла.

- Один жив у нас трохи. Я завагітніла, і він повіз мене до міста в лікарню…

- На аборт?

- На аборт. Він був і дурний, і жонатий. Потім пожив ще трохи у нас, поїхав і більше не повертався. Я ще тоді не була сліпа. Я була гарна.

- А що поганого у твоїй сліпоті? Сліпим бути навіть зручно. Не треба купувати сонцезахисні окуляри.

Деколи вночі, як зараз, мені важко заснути. В хаті страшенно темно, нічого не видно. Мені здається, що в мене немає тіла, тільки очі, якими я намагаюся що-небудь роздивитися. Здається, очі - це і є душа.

В такі ночі я втрачаю набутті тяжкою працею спокій і починаю згадувати все, що зі мною колись відбувалось. Мені стає сумно, бо колись я переживала багато чого доброго. Колись я так само, і не раз, була щасливою.

Щоб якось витягтися з-під землі, я примушую себе згадувати якраз те, що ніколи раніше не згадувала.

Наприклад, те, що мереживне покривало я плету не просто так. Моя баба дуже давно, ще до мого народження, так само його плела. В лікарні. До того вона вміла тільки вишивати.

Баба народила мого тата, і вони обоє лежали в лікарні. Тато народився дуже хворий, він міг померти будь-якої хвилини. Баба лежала на ліжку бліда як смерть. За кілька років до того в неї був уже один син, в іншій частині України і від іншого чоловіка. Цей син помер у три місяці. Є старезна фотографія, на якій видно малесеньку домовину (я ніколи ні до, ні після не бачила дитячих трунв), а поруч заплакана баба. У баби в шафі збереглось багато дивних фотографій: баба з велосипедом, баба стоїть у дверях якоїсь древньої солом’яної хати в ситцевій сукенці трохи нижче колін, баба тримає прапорець працівника залізниці і повз неї їде потяг, - і всюди баба має неприродний вираз обличчя: не то усміхається, не то от-от заплаче.

Потім баба втекла від свого першого чоловіка і поїхала потягом світ за очі. Як працівник залізниці вона могла їхати скільки хоче і куди завгодно.

Тепер, коли вона лежала в лікарні і новонароджений тато мав з хвилини на хвилину померти, баба думала, що знову прийшов час тікати. Ніби мертва дитина служить знаком згори.

Світ за очі.

Віддаєш очі, а натомість в подарунок отримуєш світ. Чи навпаки.

Бабина свекруха ненавиділа її всім тілом.

Вона прийшла до баби в лікарню і сіла біля ліжка.

- Що, вмирає? - спитала вона.

- Вмирає, - відповіла баба, дивлячись в білу лікарнянську стелю.

- Оце тобі абись знала, як приїздити звідтам і влаштовувати тут гризоту.

Баба мовчала, і її свекруха теж. Але я думаю, між ними тоді вперше і востаннє не було ненависті.

- Що тобі принести? - раптом спитала свекруха. - Може, шоколяди?

- Я не хочу, дякую.

- Слухай, може, сто грам принести? Не зашкодить, - свекруха засвітилась. Вона пропонувала бабі найсокровенніше, що в неї було. Пізніше вона стала великим любителем випити, але ніколи не перетворилась на алкоголіка, як буває з чоловіками. Вона пила інакше, по-жіночому.

- Знаєте що, - сказала баба, - принесіть мені багато шпульок білої нитки, десятки, в магазині знають, «Ірис», і гачок для плетіння.

- Ади, нащо тобі ниток?

- Буду плести покривало.

- Знайшла час! Дитина вмирає, а їй плести забагло!

- Я вас ніколи нічого не просила, а зараз прошу. Принесіть мені нитки і гачок.