Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня - Страница 28

Цвєтка мастурбувала так, що я не помічала цього, перебуваючи з нею в одній кімнаті. Вона не змінювалася в лиці, не змінювався тембр її голосу і швидкість її дихання.

До неї приходили хлопці, і вона з ними цілувалася. Я ненавиділа кожного з них, навіть височенного чорнобрисого тенісиста, який волочив за собою свою ракетку вартістю 500 у. о.

Я знаходила її сховки сигарет і викидала сигарети через вікно.

Я одягала її, коли вона місяць ходила зі зламаною рукою.

Я носилася з її фотокарткою на паспорт як з іконою.

А якось ми кохалися.

Вона гуляла по хаті в самій білизні, і я соромилася подивитися на її ідеальне істеричне тіло.

- Я вмію цілуватися по-чоловічому, - раптом не знати чого сказала я.

- І як? - хіхікнула Цвєтка.

- Хочеш, я тобі покажу?

- Покажи.

- Але для цього ти маєш лягти на диван.

Цвєтка слухняно лягла горілиць на диван, в самій білизні, така худенька і моя. Я лягла на неї згори, імітуючи пристрасть, вивчену з телевізора, притулилась губами до її рота, руками гладила її груди. Цвєтка не опиралась. їй це подобалось. Вона тулилась до мене як до чоловіка, і я була Першим, кому пощастило стягнути з неї ліфчик.

А потім в мене не «встало». Я не знала, що робити далі і втекла надвір грати у волейбол.

Залишила Цвєтку сам на сам з її тілом і її руками.

В дитячій на підвіконнику довгий час жив кактус, до якого Цвєтка мала особливий інтерес. Кактус був схожий на колючий нарізний батон. Цвєтка хотіла відрізати йому голову і зазирнути всередину.

- Там нічого нема, - кричала я, - порожнина і трохи води!!!

- Звідки ти знаєш? Може, там щось інше.

- Там порожнеча, не треба туди зазирати!

Я шкодувала кактус. Після екзекуції він неодмінно всохне. А кактус мені подобався своєю ворожістю і тим, що ніколи не цвів.

- Може, він якраз зацвіте, якщо відрізати верх, - переконувала мене Цвєтка.

- Я не хочу, щоб він цвів. Тобі мало фуксії і мушкательки?

- Мені цікаво, щоби він зацвів!

- Як він зацвіте, коли ти йому відріжеш голову?! Ти би зацвіла без голови?

Цвєтка не знала, чи зацвіла би вона без голови, але це її не переконало.

Я повернулась зі школи і застала кактус вже обезглавленим. Він стояв у своєму горщечку на кухонному столі, стухлий і залитий невідомою рідиною. Якраз з неї, можливо, виготовляють мексиканську текілу.

Цвєтка сиділа біля кактуса і плакала. Плакала вперше, відколи я її пам'ятаю.

- Я ж казала! - розпачливо взялася її заспокоювати. - Не треба було туди зазирати! Там нічого нема, крім порожнечі!

Цвєтка здавала вступний іспит з географії, тому повісила на килим в дитячій величезну географічну карту світу. Я вперше бачила світ згори. Таким розфарбованим в різні строкаті кольори, таким як на долоні, зовсім нереальним, іграшковим.

- Ну, знайди мені тут Нову Зеландію! - сказала Цвєтка.

Я почала шукати і шукала кілька годин. Я зовсім не знала, де та Зеландія, уявлення не мала. Імена міст, країн і островів крутилися в моїй голові, очі почервоніли і мало не вилізали з орбіт, а Цвєтка сиділа на дивані і смакувала мою поразку.

- Ти хоч підкажи трохи, - молила я.

- Невже світ такий великий, що я маю підказувати? - Цвєтка любила філософствувати там, де всякий філософ просто би заплакав.

- Коли знайдеш Нову Зеландію, збудиш мене? Добре?

- Я здаюсь. Де вона?

- Ха, ти хочеш, щоб все так просто?

Коли нарешті я знайшла Нову Зеландію, то зненавиділа цілий світ, кожен його острів і півострів, кожну його найменшу річечку.

Цвєтка не здала іспит з географії, але в університет все одно поступила.

Через тиждень я знала карту напам'ять, але що з того?

Мені часто снилося, як ми живемо з Цвєткою на горішньому поверсі старого польського будинку в центрі якогось галицького міста.

Я - каліка. Не можу сама собі зарадити. Нема ніг, або параліч, або ще щось подібне. Цвєтка жебракує під будинком. Я виглядаю з вікна і бачу, як вона в подертому лахмітті простягнула руку до перехожих, щоб зараз принести мені, каліці, бідненький сніданок. Від жалю до неї я викидаюся з вікна і прокидаюся.

Деколи снилося інакше: я в розкішному авто їду повз цей самий старий польський будинок, під яким жебракує Цвєтка. На мені дорогий блискучий одяг, чудова зачіска, губи нафарбовані. Я бачу Цвєтку, уповільнюю хід авто і з вікна простягаю їй витонченою рукою в білій рукавичці силу-силенну грошей у кількох купюрах. Цвєтка впізнає мене.

- Не треба мені цих грошей, - злісно відвертається Цвєтка.

Я їду на авто з шаленою швидкістю і спеціально врізаюсь у невідому бетонну стіну.

А деколи, вже в самому кінці, мені снився корабель.

Я продала Цвєтку за морозиво «Nestle» і кілограм черешень, якими я потім отруїлась.

Кожної неділі я ходила до гастроному купувати радянське морозиво «пломбір в стаканчику», яке відрізнялось від справжнього радянського пломбіру банановим смаком. Його продавала під гастрономом підстаркувата жіночка в білому накрохмаленому чепчику. Я приходила загодя, коли вже була жіночка, але ще не було морозива. Доводилось чекати кількадесят хвилин, щоб бути першою в черзі таких же, пригнаних сюди голодним дитинством дітей.

Я стояла біля лотка без морозива, як навпроти несподівано зупинилась іномарка сріблястого кольору. Відчинились дверцята, і звідти виглянула спочатку оголена до міні-спідниці чорна лайкрова Цвєтчина ніжка, а потім завиті плойкою куценькі Цвєтчині кучері.

- Чого ти тут стоїш? - спитали кучері.

- Чекаю на морозиво.

Цвєтка секунду перемовлялася з водієм іномарки, напевно, пояснювала, ким я їй доводжусь, а тоді дверцята з боку водія відчинились, і звідти вийшов невисокий гарно вбраний чоловік в черевиках «Salamander».

- Сідай в машину, - гукнув він, - поїдемо на морозиво.

Я гордовито сіла в машину, стискаючи в кулаку три купони, які я потім буду йому віддавати, але чоловік-саламандра, як справжній Мефістофель, захоче більшої плати.

Ми поїхали їсти морозиво «Nestle». Воно було дуже смачне, я такого ніколи не пробувала. Чоловік жартував, і Цвєтка жартувала, а я мовчки спідлоба наминала своє дороге імпортне морозиво, а потім ще одне і ще одне, останнє.

Кілограм черешень я вже їла без охоти.

Мене почало нудити ще в іномарці, але я мужньо витерпіла до входу в ліфт нашого дев'ятиповерхового будинку і вже там, коли ми з Цвєткою залишились вдвох і вона спитала, як він мені, виблювала весь імпорт на бетон з усією любов’ю до вітчизняного виробника.

Цвєтка довела мене до ліжка і накрила ковдрою.

Цвєтка взяла відро води і пішла змивати мій внутрішній продукт з-перед ліфта. Раніше вона ніколи би не зробила такого. Вона би не зважала на моє самопочування і примусила прибирати саму. Вона змінилась.

Саламандра невдовзі повернулась і забрала Цвєтку з собою в болото.

Хоча, можливо, саламандри живуть у чистіших водах, ніж я собі думаю.

Багато хто не може впізнати мене на весільній Цвєтчиній фотокартці, де тьма родичів і знайомих повиструнчувались у чотири яруси, ніби колектив якогось регіонального хору, готові от-от заспівати народну пісню у чотири голоси.

Я сиджу просто біля неї, яскраво-білої, налакованої, з блискітками на волоссі і під очима.

Я схожа на виснажену роботою в полі, але відгодовану сільською калорійною їжею низькорослу жіночку-колгоспницю, тільки що без американської хустки.

На мені чорні розтягнені рейтузи і штампований турецький светр на ґудзиках. З потворними бордовими квітами неясної культури на плечах.