Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня - Страница 8

Ярема прижмурював очі і без упину усміхався. Він вирішив собі завжди з усіма бути веселим, до всіх жартувати. Таким способом легше залишатись непоміченим і не викликати ніякої підозри, ні для кого не становити загрози.

Ярема, напевно, зовсім інший, ніж виглядає на перший погляд.

- Привезіть мені наступного разу кілька пар теплих шкарпеток, якісь тепліші штани або рейтузи, можете?

- Що, до холодів готуєшсі?

- Вони можуть надійти раптово, хіба не так?

- Можуть. То ти, я бачу, думаєш і на зиму тут сі лишати?

- Ще не знаю, але скоріше за все, що так.

- Ти, дівче, не знаєш, як тут, коли сніг. Може таке бути, що доведесі тобі цілу зиму в хаті сидіти. Не зможеш ходити, бо не буде стежок. Сніг по шию або й з головов. Як ми будем знати, чи ти жива?

- Я буду запалювати піч. Дим йтиме догори - так і будете знати.

- А дрова? Ти собі наготувала дрова на зиму?

- Ще ні. Але вже збираюсь.

- Ліпше у вуйни Миці перезимуй, коли так.

Яремин кінь, який тягне магазин, дуже гарний, з густою сивою гривою. Мені найбільше подобаються сиві коні.

- Ну, то дякую, я прийду наступного разу.

- А кептар тобі не треба?

- Не треба. В хаті залишився Франевий кептар. Трохи завеликий, але я буду його носити. До побачення.

Я вже відвернулася і хотіла рушати назад вгору. З самого низу, від дороги, до Франевої хати є куди йти. Може, не так багато, але важко, бо завжди вверх. На початку сходження я зціплюю кулаки і послаблюю їх, коли вже видно хату.

- Слухай, - гукнув мені Ярема, я зупинилась і повернулась до нього обличчям. - Мені казали, що з Франевої хати знов фіолєтове світло забило. - Яремине лице перестало люб’язно усміхатись, і я побачила його справжнім. - Дивисі! Ми вже мали одного! Коли щось таке сі дознаю про тебе, то руки-ноги попереламую!

Звечора я забула зачинити вікно, і вночі прокинулась від спокійного і врівноваженого котячого муркотіння. Коти, троє, сиділи на підвіконнику, повернуті мордами до мене, і муркотіли. Раніше вони тільки по-хижому гарчали.

Котячі очі невпинно слідкували за тим, що я роблю. Вони помітили, що я прокинулась, і позамовкали. Один кіт стрибнув на підлогу.

- Котики! Ви вже зовсім знахабніли, - крикнула я, - брись! Не можна вам бути в хаті!

Всі три коти були вже на підлозі, обнюхуючи кожен закуток кімнати.

- Я кому кажу! Брись надвір!

Коти, піднявши догори хвоста, метались довкола ліжка, ніби навіжені. Я пожбурила в них книжкою - першим, що попалось мені під руки. Але не так, щоб попасти, а щоб налякати.

- Дайте мені поспати! Геть! Брись!

Коти трохи поперепуджувались і повискакували на подвір’я.

Я заснула і до ранку вже не прокидалась. Прокинувшись, я побачила всіх трьох котів. Вони, скручені калачиком, мирно спали в моїх ногах, час до часу відкриваючи одне око, щоб прослідкувати, як я на це зреагую.

Я трохи заблукала через того метелика.

Я побачила його у вікно, великого, навіть дуже великого, з білими крильцями, чорними на кінцях. Таких метеликів я не бачила ніколи ніде. Я подумала, що лялечка, якою цей метелик був напередодні, напевно, була по-справжньому гігантська, на півдолоні або й більша. Побачивши таку лялечку, я могла би налякатись. Ціла лялька, а не лялечка.

Малою я ніколи не мала гарних великих ляльок.

Я вибігла з хати і почала наздоганяти метелика. Той летів стрімголов, не зважаючи на стежки, які я знала. Деколи сідав на траву чи кущ, ніби озирався, чи я вспіваю.

Я не хотіла його піймати, просто дивитись на нього. Як гарно він летить. Які гарні у нього крильця, черевце і вусики.

Тут, серед гір, багато що вміє літати. Очевидно, не літати в горах великий гріх. Мені часто тепер сниться, що я літаю.

Уві сні, щоб злетіти, мені доводиться натужуватись. Примушувати себе подумки не боятись відпуститись - а потім літати легко і страшенно приємно. Такі сни найкращі. Я не літаю крилами, ні, уві сні в мене крил нема. Якщо це можна якось пояснити, то я швидше літаю всією серединою, внутрішньо, ніби якась могутня сила проштовхується з мене крізь грудну клітку і ця клітка відчиняється.

Але літаю я не тут, в горах, а у великому місті, і вночі. Я одягнена в легку майже прозору білу сорочку, під сорочкою нічого нема. Я знаю, що насподі я зовсім гола, але клопоту через це не відчуваю, бо так, в польоті, мене ніхто і ніщо не впіймає. Я з легкістю перелітаю хмарочоси, бачу під собою парки і алеї, рекламні світла неприродних кольорів, проте темні провулки я і уві сні намагаюсь оминати.

Метелику летіти було важче, ніж мені. Надто великі крила тягнули метелика до землі. Адже він всього лиш комаха, йому важче витримувати свою вагу, ніж птахам.

Сачком його впіймати було б дуже легко.

Так я мало не заблукала. Я відбігла надто далеко від хати без нічого. Маючи торбинку з мапою і покривальцем, в горах заблукати не дуже страшно. Я вже не раз ночувала під відкритим небом. Вранці завжди дуже легко відшукати дорогу назад. Головне не панікувати.

Метелик десь сховався, і я вирішила присісти - подумати, кудою краще повертатись. Сонце ще було високо.

І тоді я побачила Варку.

Вона була одягнена в довгу білу сорочку, і під сорочкою більше нічого не було. Рухалась хаотично, не дотримуючись якогось певного шляху. Волосся розпущене. Сліпі очі незворушно дивились кудись не вперед, а вглиб.

Не пам'ятаю, чи я згадувала, що у Варки волосся таке страшно чорне, як смола. Обличчя видовжене і сухе. Смагляве. Ніс гострий. Під очима і на чолі зібрались невеликі, але вже помітні зморшки.

Варка була дуже гарною, особливо у цій прозорій сорочці, на полах з чорним геометричним візерунком.

- Варко, - крикнула я, - що ти тут робиш? Як ти сюди дісталась?

Варка почула мій голос, але не відреагувала. Сіла на землю. Я підійшла і вмостилась поруч.

- Варко, щось сталося? Куди ти йдеш?

- А що, йти треба обов'язково кудись?

- Я тебе прошу!

Верхні ґудзики Варчиної сорочки розстібнуті.

- Ти до озера так і не дійшла? - спитала Варка.

- Була погана погода.

- Я ж тобі казала.

- Я не дійшла тільки через погану погоду. Крім того, я пізно вийшла і пускатись далеко було страшно. Я би не встигла завидна повернутись.

- Невідомо, чи ти би взагалі повернулась.

Варці треба було б стати поетом. Але хтозна, може, вона і пише вірші. Вона диктує, а вуйна Миця записує. Але я не знаю, чи вуйна Миця письменна.

Звідкись Варка раптом дістала сигарету і так само невідомо чим її запалила.

- Ти куриш? - я була справді здивована.

- А що мені ще робити?

- Marlboro?

- Marlboro. Звідки ти знаєш?

- Здогадалась.

Не знаю чого я торкнулась до Варчиних грудей долонею і почала їх гладити. Варка не заперечувала.

- Мама поводиться зі мною так жалісливо, ніби я маю завтра померти, - сказала Варка, - а я не збираюсь вмирати. Я ще довго проживу. Переживу всіх.

- Варко, а тобі не важко так довго бути без чоловіка? - її сорочка сповзла з одного плеча, і я її туди поцілувала.

- А чого мені має бути важко? Жінка не обов’язково мусить бути з чоловіком. Вона може бути і сама, і з кимось іншим.

- З ким іншим?

- З усім, що навколо. Тут можна навчитись забувати, що ти жінка, і стати всім, що є у природі. А ти? Ти вже була з чоловіком?

- Була.

- Ти його лишила?

- Лишила.

- Він не сумує за тобою?

- Напевно, ні.

- А хтось за тобою сумує? Ти когось залишила там?

- Ні.

Я цілувала її все нижче і нижче. Варка гладила мене по голові і шиї. Я не знаю, чого робила це, ніколи раніше я не думала про щось подібне.

Я збуджувалась зовсім не так, як це буває з чоловіком. Не відчувала нестерпної хіті, навпаки, мені було спокійно і байдуже, навіть ліниво. Сонце сліпило очі, і я їх закрила. Тепер ми обоє були двома сліпими теплокровними істотами, які тулились одне до одного, щоб втертись, забутись, стати чимось спільним одним.