Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем - Страница 17

Залишилося знайти жінку.

Вони познайомилися на одному журфіксі, який щонеділі влаштовував той самий впливовий приятель Сергія Валентиновича. Неділю приятель обрав не випадково. У суботу всі неодмінно б понапивалися свинями й приємний вечір перетворився б на бедлам, а бедламу приятель не любив. Тому він обрав неділю — у понеділок усім на роботу, якщо хто і нап'ється, то випадково, а випадок — не закономірність. Про це неодноразово наголошував приятель. В одну з таких неділь була запрошена і Ада — молодша донька приятелевого однокурсника. Ада постійно мовчала, а на запитання лише ховала очі та коротко відповідала «так» або «ні». Можливо, саме ця цнотлива стриманість і тонка душевна організація підкупили Сергія Валентиновича. Він не те щоб закохався, але виокремлював Аду з усіх гостей жіночої статі. Всі інші поряд з беззахисною Адою здавалися листоноші пантерами та гієнами.

Одного разу, запропонувавши Аді провести її до трамвайної зупинки, Сергій Валентинович тим самим зробив один з найрішучіших у своєму житті кроків. Ада погодилась, а вже коли під'їхав трамвай, Сергій Валентинович зробив спробу її поцілувати. Стримуючи тремтіння у голосі, Ада промовила:

— Не треба.

Так тривало щонеділі аж до Різдва. Кожного разу Сергій Валентинович намагався поцілувати Аду, і кожного разу вона просила цього не робити.

— Можна хоча б обійняти вас? — ледь не розревівся дядя Сергій Валентинович в один з недільних вечорів.

— Обніміть.

Він обійняв Дду й одразу відсахнувся від неї — відчув, як збільшується його чоловіча сутність. Крізь пальто, швидше за все, Ада нічого б не відчула, але на всяк випадок…

Більше Ада на щонедільному журфіксі не з'являлася. Вже місяць, як листоноша її не бачив, що змушувало його мучитися на предмет сердечної хвороби. Врешті він не витримав і на початку лютого таки відшукав її, Аду. Мешкала вона у невеличкій однокімнатній квартирі, яку на час навчання у медичному інституті їй винайняв батько.

— Виходьте за мене, — перше, що сказав листоноша, переступивши поріг квартири.

— Добре, — тихенько мовила Ада і розплакалася.

— Чому ви плачете? Ви не хочете?

— Я вийду за вас, — ще тихіше сказала Ада.

— А тепер можна вас поцілувати?

— Не треба.

Вона переїхала до Сергія Валентиновича у його шикарну чотирикімнатну квартиру, чесно куплену на гроші з минулого життя. Покинувши навчання та тимчасову роботу медсестрою, двадцятирічна Ада сиділа вдома, переглядала книжки з картинками та вчилася готувати.

Розділ 3

Дядя Сергій Валентинович, знесилений нічною зміною, повертався додому. Він ішов через міський парк. Ранкові прибиральники орудували совковими лопатами. Голодні білки стрибали з гілки на гілку, обтрушуючи з них свіжий сніг.

Сергію Валентиновичу це сподобалося, і він заспівав:

— Голодні білки

Стрибали з гілки на гілку,

Обтрушуючи з них

Свіжий сніг.

Вийшовши до проспекту, дядя Сергій Валентинович радісно посміхнувся. Віднедавна його почало радувати життя у будь-яких його проявах. Його радували автомобілі, що везли своїх господарів у справах, його радував дим, що виринав, немов казковий джин, із заводських труб. Сергія Валентиновича радували навіть похоронні процесії, і хоч вони рухалися скорботною ходою, проте рухалися. А рух, як відомо, — це життя. Втомленого від колишніх мільйонів листоношу радувало все просте і природне, що є у цьому світі. Принаймні, він на цьому неодноразово наголошував.

Сьогодні Сергій Валентинович вирішив не їхати автобусом, а пройтися пішки. Сім кварталів уздовж багатоголосого проспекту здавалися йому чимось на кшталт пригоди. У масштабах сучасного життя, звичайно. А ще на Сергія Валентиновича чекала вдома молода дружина. Вона поки не вміла куховарити, але наполегливо вчилася, кожного разу готуючи нову страву. Ще звечора, перед тим як йти на роботу, дядя Сергій Валентинович підгледів записи дружини, у яких він помітив список продуктів, що вона мала купити зранку. Тому він передчував грецький салат, макарони з італійським сиром та яблучну шарлотку. Сергій Валентинович поїсти любив, хоча глянувши на нього, так і не скажеш. Потертий костюм, в якому Сергій Валентинович ходив на роботу, був його явно більше, а от черевики — навпаки. Варто було лише глянути на них — одразу хотілося Сергія Валентиновича пожаліти.

— Не тиснуть? — нерідко питали його на роботі.

— Вже звик, — відказував Сергій Валентинович.

— Може, нові купити?

- І так добре.

Почавши нове життя, дядя Сергій Валентинович вирішив залишитися таким, яким був ще у той час, коли жив у Софіївці і мріяв про новий ланцюжок для веломашини. Відтепер він вважав, що витрачати гроші на зовнішні речі — діло неправильне, адже у світі є ще так багато цікавого і смачного. Гроші дядя Сергій Валентинович витрачав на їжу та книжки. Хоча останні він не читав — почекають. От коли настане час і Сергія Валентиновича відпустять на пенсію, тоді він переїде жити на батьківщину і там читатиме всі ті книжки, які він купував. А зараз і на відпочинок часу не залишається.

Пройшовши половину відстані, дядя Сергій Валентинович зупинився біля величезного рекламного щита, на якому чорним по білому писалося, що якщо ви, шановний Сергію Валентиновичу, хочете помолодшати, тоді ласкаво просимо. Внизу, під силуетом м'язистого красеня, були зазначені мобільний телефон і адреса контори, яка пропонувала миттєве омолодження.

Сергій Валентинович хекнув на долоні, розтер їх та дістав з дипломата ручку і блокнот. Записавши адресу й проігнорувавши телефон, він усміхнувся, облизав язиком залишки зубів і не поспішаючи побрів додому.

Вдома на нього і справді чекали грецький салат та макарони. На десерт, щоправда, була приготовлена не шарлотка, а запіканка, але це було навіть краще. Забагато тіста Сергій Валентинович не любив. Подякувавши дружині, він, як завжди, нічого не кажучи, закрився у своїй кімнаті — відпочивати після нічної виснажливої роботи. Проте заснути він не міг. Яскраве зимове сонце пробивалося до кімнати навіть крізь цупкі штори. До того ж, його хвилювала молода дружина. Сказати, що Сергій Валентинович її пристрасно кохав, було б не зовсім правильно. Він її, звичайно, любив, цінував, піклувався про неї та не ображав. Разом з тим ніколи не цілував її — знав, що Адочці неприємно. Про постільні утіхи він навіть і не думав. Для Сергія Валентиновича й досі залишалося загадкою, чому ж Ада пішла за нього.

Неодноразово аналізуючи свою проблему, Сергій Валентинович не віддавався жодним ілюзіям з приводу такого стану речей. Він досить добре усвідомлював своє становище, чудово розуміючи, що такі, як він, не можуть подобатися не те що янголяткам, як Ада, але жінкам узагалі. Листоноша також розумів, що справа навіть не у його характері, хоча така уїдлива маслянистість відлякує жінок, а у зовнішності. Лисуватий череп, прикритий кількома тонкими волосинами, відсутність деяких зубів, кістляві кінцівки, запалість грудної клітки та блідість шкіри навряд чи зможуть зацікавити хоч би якусь найсірішу мишку. Не кажучи вже про Адочку.

Він крутився у несвіжій постелі, намагаючись себе приспати, проте неприємні думки та сяйливе сонце розплющували очі Сергія Валентиновича та змушували його втомлено дивитися у стелю. Після години безрезультатного крутіння у ліжку листоноша вже зібрався вставати, але несподівано асоціативний ряд думок привів його до того місця, де він побачив рекламний щит. Думка про контору, яка здатна омолодити навіть такого плюгавця, як він, Сергій Валентинович, приємно стрельнула в його запаленому мозку.

— А що, спробувати принаймні можна, — промовив він й одразу ж заснув.

Прокинувшись після обіду, Сергій Валентинович тихенько одягся і, не повідомивши дружину про те, що уходить, вислизнув з квартири.