Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем - Страница 22

— Тільки все одно я пишу краще за тебе, — сердито гавкнув Костя Олексію й відключився.

Тригоренко образився, але промовчав, тим більше — що візьмеш з п'яного, може, йому наболіло. Як він не виправдовував приятеля, але осад залишився. Навічно.

Почалися навчання. Безкінечні будні студентського життя вимагали багато часу, сил та енергії, проте на писання час теж залишався. І Тригоренко, і Треплівський друкували свої вірші та короткі оповідання у студентській газеті, ходили до різноманітних літературних гуртків, виступали на поетичних вечорах, відправляли свої опуси до журналів.

На третьому курсі і Олексій, і Костя ще спілкувалися, але шляхи їхні потроху розходилися. Нові компанії, знайомства, а між тим у відносинах двох приятелів завівся вертлявий глист — негласна конкуренція, що плавно переростала у творчу заздрість. Якщо Тригоренко намагався придушити цього глиста у зародку, то Треплівський потай від усіх і навіть від себе підгодовував його все новими і новими порціями даремних образ.

На п'ятому курсі Тригоренко познайомився з Веронікою, високою брюнеткою з хворобливими очима. Вона навчалася на історичному й у вільний час сиділа за гончарним кругом — ліпила глечики, тарілки та кухлі. Кілька разів Олексій сходив з Веронікою до театру, також вони відвідали краєзнавчий музей та філармонію. Якось після кіно вони забігли до загсу й подали заяву. За три тижні розписалися, й Вероніка, прихопивши історичні мапи, кілька книжок та гончарний круг, переїхала до Олексія. Олексій же, закінчивши інститут, став Олексієм Борисовичем. Він влаштувався учителем української мови, вчив дітей любити та плекати, сам же у проміжках між перевірянням зошитів і приготуванням їжі для себе та непристосованої до життя дружини писав новели та оповідання. Переважно це були прості побутові замальовки, але зі своїм, як кажуть, стрижнем, з філософським підтекстом та з добре продуманими кінцівками. Йому подобався сам процес, тому друкуватися він навіть і не збирався. Марнославство обходило його стороною, сімейні та побутові клопоти з'їдали будь-які амбіції, школярі випивали всі сили.

Костянтин Гаврилович Костянтином Гавриловичем поки що не став. Він працював в обласній газеті, писав репортажі з різноманітних культурних фестивалів, друкував у цій же газеті під псевдонімом Іван Чорт фейлетони та надсилав добірку своїх віршів у всілякі видавництва. Репортажі у Костянтина Треплівського виходили ладні, ґрунтовні, з родзинкою, фейлетони ж були несмішні, видушені, стиль кульгав, у тексті обов'язково зустрічалася, як казав їх головний редактор, пошлінка. Видавництва у друкуванні збірки відмовляли. Не те щоб вірші були погані, але у державі криза, в Росії дефолт, самооплачуватися можуть лише класика та детективний жанр. Вибачте.

За рік Треплівський звільнився, за спиною у фейлетоніста Івана Чорта висіло кілька судових позовів, газета користувалася все меншою популярністю, та і жага слави проїдала в душі Костянтина чималу дірку. Врешті-решт, видавши своїм коштом збірку накладом у чотириста примірників, він подарував її усім своїм знайомим журналістам та книжковим оглядачам, що працювали в глянсових журналах. Рецензій було дві. Перша у будівельному журналі, друга — в безкоштовній газеті. Такі пачками роздають на перехрестях та в інших публічних місцях. Перша рецензія висміювала буквально все: і пишномовність метафор, і дизайн обкладинки, і навіть фотографію автора на звороті. Друга рецензія вихваляла й обкладинку, і стриманість стилю, і чомусь ерудицію Треплівського. За рецензію у безкоштовній газеті, звичайно, довелося заплатити, проте результат був очікуваним і повністю влаштовував. Восьму частину накладу Костянтин роздарив, інші триста п'ятдесят книжок довелося відвезти на дачу — заважали пересуватися по квартирі. На дачі він і залишився — запив. Книжками розтоплював піч, сивуху купував у сусідки. Хотів накласти на себе руки, але не вистачало сил, та й несподівано прийшло запрошення на головування в одному журналі.

— Це шанс, — пискнув Треплівський і миттєво вискочив із запою.

Коли Олексій Борисович провчителювавши трохи більше року, його звільнили. Подейкували, що він бив дітей. У той самий час дружина Тригоренка Вероніка отримала стипендію від історико-культурного центру «NST», що перекладалося як «Нація. Духовність. Тарас». Стипендія давалася на сім'ю, тому на найближчі два роки Олексій Борисович перебрався до Вінніпега. Але навіть там він не припиняв писати. Дружина тим часом виступала на конференціях, відвідувала рекреації української діаспори і, врешті-решт, працювала в сприятливих умовах — досліджувала вплив трипільської культури на франко-англійські відносини та на безпосередню державність Канади.

За півроку Олексій Борисович, стомлений від безперспективності сидіння на одному місці та від північноамериканського клімату, запив. Він пив багато, але недовго — за п'яні витівки й знущання над портретом королеви-мами його вислали з Канади. Пити він продовжив і на батьківщині, але недовго. Гроші закінчились. Один знайомий влаштував Тригоренка на роботу до ЗХВ. Попрацювавши вантажником на заводі хімічного волокна, він зрозумів, що жити — справа невдячна, а тому хотів був накласти на себе руки, проте незабаром мала приїхати Вероніка. Вискочивши із запою та привівши до ладу помешкання і свою зовнішність, Олексій Борисович зустрів дружину квітами та затяжною депресією. Вероніка відверто поговорила з чоловіком і зробила один-єдиний висновок — Тригоренко не може жити без літератури.

— Ти не можеш жити без літератури, — сказала вона. — Пиши, а я чекатиму, тому що вірю в тебе.

Але це не вселило в Олексія Борисовича ані сил, ані наснаги. Він знову влаштувався вчителем, зовсім нічого не писав і так, можливо, протягнув би до пенсії, якби терпляча дружина, повернувшись із чергової конференції, знову не затіяла розмову.

Спочатку вона кинула на столик товстий літературний журнал, але це ніяк не подіяло на Олексія Борисовича. Тоді вона відкрила четверту сторінку, взяла олівець і підкреслила прізвище головного редактора.

— Твій друг? — запитала вона.

— Ну, скажімо, не друг.

— Ви разом пили?

— Пили.

— Тоді нема чого говорити.

Вероніка дістала з шафи папки з чистовими роздруківками оповідань свого чоловіка, вдягла Тригоренка у свіжий костюм і випхала за двері.

— Адреса редакції у лівій кишені, - повідомила вона Олексія Борисовича з балкона.

— Мило, талановито, але… але після Толстого чи Золя читати Тригоренка не схочеш, — резюмував Костянтин Гаврилович, пробігшись очима по тексту.

— Але ж, Костику, невже ви друкуєте лише Толстого чи, припустімо, Золя?

— Не знаю, Льош. Ми стільки не бачились, і тут ти, з рукописом. Я головний редактор, але редколегія може зарізати. Розумієш, зараз з'являються нові імена, нові тенденції, у нас такого на роки вперед лежить. Молодь виступає, знову ж таки, а ти? Ну, ти вибач, але хто тебе знає, кому відоме твоє ім'я? Ти не медійне обличчя, розумієш! А я не з тих, хто через дружбу чи кумівство друкує.

— Так що ж? Може, порадиш щось?

— Не знаю, можу взяти почитати твої писульки, дивись, де і спливе вільна сторінка. Подивимось, Льош.

Треплівський підкурив сигарету.

— Ну, дякую…

— Так за що ж? Приходь, звертайся. Чим зможу…

Тригоренко повернувся додому. Він лежав на дивані й перечитував свої оповідання, відшукував вдалі шматки, на які Треплівський обов'язково має звернути увагу. Олексій Борисович нарахував таких шматків сімнадцять.

— Нові імена, тенденції, - розмірковував він уголос. — Що ж мені заважає стати новим іменем? Я ще не старий: двадцять сім — найвдаліший вік для письменника. Я можу писати, жити на гонорари, Вероніка давно мріє про Венецію…

За місяць Тригоренко зателефонував Треплівському.

— Ну як? Щось спливло?

— Новини невтішні, Льош, — напрочуд гірко мовив Костянтин Гаврилович. — Не йде.

— Що не йде?

— Ну, розумієш, не йде. Вибач, у мене справ по горло. Робота, робота.