Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем - Страница 25

Цілий місяць по всій школі тільки й було чутно цю фразу. Ще два місяці цю фразу частенько згадували. Але не забув її ніхто. Певно, ще не одне покоління школярів буде чути цю історію про Яріка.

До того ж у Фашиста був надміру великий і рухливий кадик.

— Фашист, — усякчас зверталися до нього, — поворуши кадиком! Чи ти какаєш?

Як бачите, Фашисту дійсно жилося несолодко. Ще й ці вугри, і криві зуби, трійки з усіх основних дисциплін. Жодних мрій, жодних прагнень, жодних досягнень — суцільне життя без початку та без кінця. І, що цікаво, Ярік усе це чудово усвідомлював, як, власне, і свою ординарність та непримітність. Він був нецікавий ані оточуючим, ані самому собі. І, засинаючи, він нерідко уявляв, як у нього розвиваються незвичайні здібності. Наприклад, він уміє літати або ставати невидимим. Або вміє читати думки. Ні-ні, він не мріяв про це, а просто уявляв. Мріяти його відучив тату ще в дитинстві. Тату одразу, як тільки Ярік навчився говорити та більш-менш орієнтуватися у всесвіті, вклав у світосприйняття та світобачення сина страшну річ, а саме те, що Ярік у цьому житті ніколи нічого не досягне, а якщо і досягне, то хіба місце голови міста Чоп. Принаймні це — план-мінімум і план-максимум в одному флаконі. Інакше — неможливо. Інакше — і жити не варто. Тату так і казав Фашисту:

— Ярік, у житті чудес не буває! Або ти ніхто, або ти контролюєш митницю.

І замість казок читав йому кримінальну хроніку із щоденної газети.

Гуляючи на дитячому майданчику, Ярік ніяк не міг знайти спільної мови з однолітками. Він постійно руйнував усі їхні мрії та прагнення. На кожне їхнє «от якби…» Фашист відповідав, що так не буває. Це все вигадки. Ніколи в житті. За це його проганяли з пісочниць та компаній, немов фарбованого птаха зі зграї. Його проганяли й зі спортивних майданчиків, бо Фашист не вмів порушувати вичитані десь правила.

— У нас свої правила, — казали хлопці. — Так цікавіше.

— А я читав, що… — починав бубніти Фашист.

— Та йди ти знаєш куди! Читав він!

З шахами теж не склалося. Ярік весь час вибудовував сицилійський захист. Інакше він просто не грав.

— Чому завжди сицилійка? — дратувалися партнери.

— Так, — знизував плечима Ярік.

Якось Фашист попросився віддати його на музику. Наприклад, на флейту або хоча б на сопілку — такі інструменти транспортувати легко, і вони не настільки дорогі, як, приміром, фортепіано чи, припустімо, контрабас… Але батько коротко відрізав:

— Ні.

Ярік плакав. Довелося пояснити, що музика — то для жидівських діточок, і робить вона з хлопчиків амурчиків та дебільчиків, а не справжніх чоловіків.

— Підеш на борьбу.

— Я не хочу на борьбу.

— То сиди вдома.

Так і сидів Фашист вдома аж до випускного. У школі він перебував рівно стільки, скільки треба — ні секундою більше чи менше. Терпів знущання та образи, стійко зносив насмішки однокласників. Не закохався за весь цей час у жодну дівчину і, відповідно, ні для кого не був предметом зацікавлення. Фашист був ніякий. Навіть я, який навчався зовсім в іншій школі, добре пам'ятаю його згорблену спину, величезний кадик та безкомпромісну порожнечу в безбарвних очах. Іноді здавалося, що Фашиста не існувало. Проте лише здавалося. Фашист існував у світі Другої світової — саме там він міг повністю реалізувати себе як нікого та ніякого, сірого та прозорого. Історія була очевидна, і сюрпризів від неї очікувати не доводилося. Особливо якщо ти вже більше семи років гортаєш одні й ті самі книжки та енциклопедії.

Після випускного батьки Фашиста засперечалися. Вони були одностайні в тому, що син має десь навчатися, проте де саме — питання. Маму наполягала на фінансовій академії, мовляв, там у неї працює одна знайома в секретаріаті і зможе неабияк посприяти у вступі, до того ж, із цієї академії виходять неперевершені бухгалтери, а бухгалтер — це найдревніша професія. Після журналістики та проституції.

— Так чому б нашого сина не віддати навчатися на найдревнішу професію? — сардонічно запитав тату.

— Рильцем не вийшов, — абсолютно серйозно відповіла маму. — А що ти пропонуєш?

Тату пропонував навчальний заклад, де вчать на мерів.

- І де ж, по-твоєму, вчать на мерів?

— Десь же вчать. У столиці є якісь заклади…

— У столицю не пущу! — закричала маму. — Тільки після моєї смерті!

— Ти хочеш, щоб Ярік до старості за твоєю спідницею ховався?

— Вистачить того, що там до старості ховатимешся ти, а якщо Ярік опанує професію бухгалтера, то ні за чию спідницю чи спину він не ховатиметься, — відповіла маму.

Тату стукнув кулаком по столу, скорчив невдоволену міну й спокійно сказав:

— Тоді нехай, може, працювати піде? Зайві гроші сім'ї не завадили б. Рік попрацює, а там видно буде.

Фашист пішов працювати. Тим більше, навчання за десять років йому вкрай осточортіло. Працював він, як і вчився, — старанно, але як і у навчанні, особливих успіхів не досяг. Він до копієчки приносив усі гроші додому, собі залишав лише невеличку частину, за яку купував проїзний на тролейбус.

Одного разу я проходив повз ту фабрику, на якій працював Фашист. Він вигрібав з величезного контейнера алюмінієву стружку. Тоді я ще не був таким добрим, як зараз, тому дозволив собі пожартувати.

— Ярік какає! — вигукнув я.

Фашист не відповів. Він глянув на мене порожніми очима і відвернувся.

Вже пізніше я довідався, що в той день Ярік дізнався про смертельну хворобу тату. В нього знайшли специфічну бацилу. Йому залишилося жити менше місяця.

— Ярік, синок, — казав тату, лежачи на смертному одрі. — Синок, не забувай, у житті чудес не буває. Пообіцяй мені, що станеш мером Чопа. Я прожив у цьому місті двадцять сім років, і митницю контролювали одні кретини. Я хочу, щоб ти став на їхнє місце, Ярік. Обіцяєш мені?

— Так, тату, — мовив Фашист.

— Не йди в бухгалтери, синок. Це професія не для чоловіків — це професія для жидків, розумієш, синок. Не виділяйся з натовпу, тому що першим б'ють гвіздок, що стирчить, запам'ятай це. Поїдь на Закарпаття, зустрінься з вуйком Олексієм, синок. Він тобі все розкаже, ти станеш мером. Пообіцяй мені.

— Так, тату.

І тату вмер.

За три місяці, не витримавши випробувань долі, смертельно захворіла і маму. Без свого тату вона не уявляла життя. Казали, що і Яріка вона по-справжньому ніколи не любила. Помираючи, маму сказала Фашисту:

— Фашист, тобто синок, Ярік, пообіцяй мені, що коли я помру, ти кинеш цю роботу та вступиш до фінансової академії. На тумбочці я залишила телефон тьоті Олі — вона там працює в секретаріаті, синок. Пообіцяй мені.

— Так, маму, — пообіцяв Фашист.

— Синок, тобі ще жити й жити, стань людиною, хороші бухгалтери зараз у дефіциті, а я… а я нарешті зустрінуся зі своїм тату. Обов'язково зателефонуй тьоті Олі. Обіцяй мені.

— Так, маму.

І маму вмерла.

В першу ніч абсолютного сирітства Фашисту снилися діви у білих хітонах, незайманий ліс, напівпрозорі ельфи. Але раптово у лісі з'явився тату. Він сидів на пеньку у своїй картатій сорочці, випрасуваних штанях та чорних сандаліях.

— Ярік, першим б'ють гвіздок, що стирчить! — сказав тату, і в цю мить діви перетворилися на мертві дерева, ельфи на робітників із заводу, а ліс на безкрайній будівельний майданчик.

Прокинувшись, Фашист дістав із шафи велику спортивну сумку, поскидав у неї спіднє, засоби особистої гігієни, запасну сорочку та всі гроші, які заощаджували батьки.

Останній раз Яріка бачили у місті на міжміській автостанції.

Чим займався Фашист у столиці перші кілька місяців — залишається загадкою навіть для мене. Чуткам я не вірю, хоча вони стверджували, що Ярік відвідував театри. Пізніше я розпитав одну знайому білетерку, чи пам'ятає вона Фашиста. Вона сказала, що пам'ятає абсолютно всіх відвідувачів театру за всі тридцять років роботи, але Фашиста ніколи не бачила.

Зрештою, знайома білетерка у мене всього одна, тому це ще нічого не доводить. Ярік міг відвідувати інші театри. А виходячи з того, що у вересні він став першокурсником театрального інституту, то, швидше за все, так воно і було.