Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем - Страница 34

І от в той час, коли я ніяковів, коли плішива й однонога жінка навіщось висунула свого язичка й хтиво завібрувала ним над моїм вухом, кав'ярню знеструмило.

В паніці хтось когось ударив. Музика стихла, за суміжним столиком п'яний аджарець заспівав щось жалісливе, а Арнольда збив трамвай. І саме в той час, коли він вискочив на жовтневу вулицю і намагався розняти двох п'яних хлопців.

І ніхто нічого в паніці не розібрав. Когось схопили, хтось утік, а хтось переліз за шинквас і вкрав пляшку абсенту.

Жан Яночкін барабанить по клавішах фортепіано, а Володимир Куриленко — паличками по барабанах, а я вже третій рік сиджу у квартирі Арнольда, годую його кота, який став гладким і неповоротким (думаю, Арнольд від того не був би у захваті), поливаю кактуси, іноді зустрічаюся з його колишніми і віддаю борги. І в житті не з'явилося нічого набагато ціннішого за плов та детективи Акуніна. Тільки я, здається, став дійсно дорослим, справжнім і нецікавим.

Нарта

У мене був знайомий — кодер. Чи хакер? Ні, таки кодер. Я не знаю дня, коли б він просидів у своєму продавленому кріслі перед монітором менше дванадцяти годин. Речі у його кімнаті були розташовані таким чином, що з крісла можна було дістати будь-що. Навіть пульт від телевізора, який знаходився в іншій кімнаті.

Як так можна жити? — питав я сам у себе, не отримуючи відповіді, проте знаючи, що цей прищавий кодер може за кілька хвилин написати складнючу програму або зробити інтернет-портал — нахатеемеліти, напехепешити, флеш, знову ж таки. Навіть дос. Я в цьому не розбираюся. Хоча справа не в тому, що міг мій знайомий кодер, а у тому, що одного разу він закохався.

Він її побачив на одному порносайті…

— Та я знаю, — казав він мені, - що на цих сайтах стільки м'яса, що можна звихнутися, але ж ти подивись на неї…

Я без ентузіазму дивився на цю брюнетку, що стояла розкарячена посеред порожнього басейну, посміхалася і чомусь тримала в руках надувного круга у вигляді кита. Якось виокремити її із сотні інших розкарячених тіл у мене не виходило.

— Що в ній особливого? — запитав я. — Вона ж така, як і інші, якщо не гірша. Ти подивись на її некрасивий квадратний живіт, на її жовті зуби, на цього кита, врешті-решт…

— До чого тут кит? — образився знайомий і поспіхом закрив вікно «опери».

Потім ми до пізнього вечора пили міцний, наче дьоготь, чай, дивилися через справжнє скляне вікно на безлюдну Лютеранську, переглядали його колекцію спалених оперативок та відеокарт…

Коли вже у коридорі я вдягався, він з непідробною надією у погляді подивився кудись глибше моїх очей і сказав:

— А все ж таки вона така жіночна…

- І що з того? Підеш її шукати?

Тоді він промовчав, а за два тижні подався до Мілана.

— Куди? — не зрозумів я.

— В Мілан. Вона там, я її знайшов…

Він повернувся за місяць. Запросив мене в гості, сказав, щоб я взяв із собою пива і чіпсів. Я прийшов, коли на вулиці вже було темно.

— Ось вона! — привітав мене хакер і вивів у коридор злякану і некрасиву жінку з чоловічим обличчям.

— Вона розуміє українську? — спитав я.

— Ні, - відповів приятель. — Вона румунка.

— А де кит? — не знати чого спитав я.

— Хто?

— Ну, пам'ятаєш, у неї був надувний круг у вигляді кита?

— Знущаєшся, — образився він. — Я такого натерпівся, поки визволяв її з рабства.

— Вона — рабиня?

— Так, тобто вже ні. Вона вільна. Румуни не захотіли її приймати назад. Розумієш, я її люблю.

— Кого? — питаю. — Цю?

Ця, здається, зрозуміла, що я не схвалюю рішення її рятівника стосовно того, аби він взяв її жити до себе. Вона замахала руками, почала кричати, з чого я зробив висновки, що вона як мінімум біснувата.

— Вона ж біснувата, — бридливо констатував я.

— Ти придурок, — занервував приятель, — якби ти стільки перетерпів, скільки вона… Ти знаєш, що їй туди засовували?

— Куди?

- Її ґвалтували одночасно сім негрів. Вона нещасна жінка.

— А мені здалося, що на фотографіях вона виглядала цілком щасливою… Білосніжкою.

Румунка знову почала гомоніти, вставляючи англійське «no».

— Вона знає англійську? — поцікавився я.

— На рівні другого класу середньої школи.

— Неперевершено, — здвигнув я плечима.

— Пиво приніс? — запитав хакер. — Будемо її відпоювати.

— Я б коньяку взяв.

— Вона пиво любить, — пояснив друг.

Румунку звали Нарта. Якесь дивне ім'я, подумав я, хоча хто знає цих румунів, увесь час щось нове придумують. Ми сиділи близько години у напівтемряві, їли сир і чіпси. Приятель показував Нарті відеокарти і поламані вінчестери.

— Ти її лякаєш, — сказав я. — Вона зараз подумає, що ти їй будеш це засовувати.

— Куди? — не зрозумів хакер.

Я промовчав. Приятель пояснив мені, що вона вперше в Україні і що їй тут подобається. Виявилось, що коли він звільняв Нарту з полону, то ризикував життям, на нього полювали італійська мафія, італійська поліція та кардинали його святості.

— У Мілані? — запитав я.

— Папісти не знають меж, — пояснив приятель.

— Я не про це. Ти був у Мілані?

— Ну да.

— Щасливчик…

Вивозити рабиню довелося через Словенію. Далі румунська влада відмовила у притулку, обумовивши це тим, що таких, як вона, у них ніколи не було. Паспорта Нарта теж не мала. В Україну її провезли нелегально.

І от вона в центрі Києва, на Лютеранській, їсть сир і п'є пиво.

— Візьмеш її до себе? — раптом запитав мене приятель.

— Шо?!?!?!

— Ну тобі ж умови дозволяють. А у мене батьки, розумієш?

Код ер жив з батьками. У трикімнатній на Лютеранській.

— Мені вона не потрібна, — почав відхрещуватися я. — Я розумію, що вона рабиня, утікачка, нещасна жінка, але вона мені не потрібна. Ти її любиш, тож ти і піклуйся про неї.

— Я її не люблю.

— Ти ж щойно сам казав…

— Я не знаю. Ти подивись, у неї ж чоловічі риси обличчя. Вона стара. Їй має бути років сорок.

— Ну, — почав я втішати кодера. — Це ще не стара. Самий сік!

— Ну не викину ж я її на вулицю! Та і вдома її залишити я не можу, розумієш? До речі, я тобі подарунок привіз, — і він дістав з кишені магнітик із зображенням Тайної вечері.

— Дякую, — між іншим промовив я.

— Забери її до себе. Ненадовго. Вона навчиться розмовляти українською чи російською — Нарта здібна, до того ж у неї є фах, так-так, вона бухгалтер. Вона знайде роботу, винайме житло…

— Тобто ти пропонуєш залишити її у мене років на п'ять? Це нереально. У мене своє життя, я люблю самотність…

Ми посиділи хвилин двадцять мовчки. Нарта заснула. Її стомлене обличчя відсвічувало якимсь мертвецьким сяйвом, вона імпульсивно дихала, неприємно оголюючи сірі зуби.

— Я у розпачі, - тихо заплакав приятель. — На мене щось найшло, я закохався у фотографію, я врятував їй життя, мене потягнуло на пригоди, розумієш, я ввійшов в азарт, я не боявся ані смерті, ані кардиналів його святості Папи Римського… Я привіз її до зовсім чужої країни, а тепер не знаю, що робити з цим чудом, — і він не менш бридливо, ніж я годину тому, подивився на Нарту.

— Чому б їй не повернутися до Румунії? Це не проблема. Перейде через гори, дамо їй якихось грошей…

— Можливо, але ж з нею треба щось робити вже зараз. Не везти ж її в Ізмаїл до циган.

— Це непогана ідея, — пожартував я.

Приятель скривився у посмішці.

Я почав обдумувати можливі шляхи вирішення проблеми. Я ніколи особливо не замислювався над життям, воно мені завжди здавалося легким і не вартим того, щоб відшукувати на свою голову зайві проблеми. У мене їх ніколи не було, я маю на увазі проблем.

— Давай так, — сказав я. — Привеземо її до мене (у приятеля засяяли очі), нагодуємо, помиємо…